Проща-2009: Левашово – Сандармох – Соловки

З 2 по 10 серпня 2009 року в Російській Федерації перебувала делегація української громадськості, яка взяла участь у міжнародних днях пам’яті жертв політичного терору. Поминальні заходи традиційно проводяться на місцях масових страт в’язнів ГУЛАГу – в карельському урочищі Сандармох і на Соловецьких островах (Архангельська область РФ).

З ініціативи громадськості

Третій рік поспіль поїздки українців до північних меморіалів здійснюються за державної підтримки – на виконання Указу Президента України Віктора Ющенка «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937–1938 років». Прочани вирушають за тисячі кілометрів не тільки для того, щоб ушанувати пам’ять полеглих і привернути увагу суспільства до трагічних подій в історії України, зумовлених насильницьким впровадженням комуністичної ідеології. Важливо на ділі сприяти відродженню національної пам’яті й утвердженню нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства. Можливо, хтось скаже: а чи варто витрачати гроші на відновлення святинь, коли вистачає проблем у економіці, освіті, медицині? «Але ж людина дбатиме про добру сучасність своєї національної спільноти лише тоді, коли зрозуміє цінність історичної самобутності народу і збагне, через що вона свого часу перестала цінувати своє» (Віктор Ющенко). Під цими словами, напевно, підпишеться кожний, хто хоч раз побував на соловецьких прощах.

Регулярне відвідання урочища Сандармох, а разом з тим і біломорського архіпелагу, розпочалося з ініціативи громадськості ще в минулому столітті – власне, після того, як у липні 1997-го карело-пітерська пошукова експедиція віднайшла в Медвежогорському районі таємне місце розстрілів. Українці вторували стежку за озеро Онего, дізнавшись, що 1937-го там страчено соловецький тюремний етап – більш як 1100 в’язнів. Це був цвіт нації – її інтелектуальна й духовна еліта. Першу делегацію, запрошену восени 1997 року на відкриття меморіалу, очолив Іван Драч. Наступного року влітку там побував автор цих рядків як журналіст і дослідник соловецької трагедії. А в 1999–2005 роках незмінним координатором поїздок на дні пам’яті був колишній політв’язень Василь Овсієнко. З ним разом відвідали північні краї десятки співвітчизників: Олена Голуб, Вахтанг Кіпіані, Тарас Компаніченко, Микола Малишко, Олександр Рябокрис, Надія Світлична, Михайло Селівачов, Микола Стратілат, Ярослав Тинченко, Михайло Ткачук та інші. Під Полярне коло вирушали нащадки репресованих-соловчан Веніамін Трохименко (США), Валентина Бовсунівська, Станіслав Волков... Не менш як дві з половиною сотні жителів України, а також її сини й доньки із зарубіжжя побували на прощах від початку 2000-х років, утворивши на ділі неформальне товариство «Українські Соловки». У різний час вклонилися пам’яті закатованих у карельському пантеоні Євген Сверстюк, Лариса Крушельницька, Михайло Горинь, Аскольд Лозинський (США), Дмитро Павличко... Торік побував на Соловецьких островах і Президент України Віктор Ющенко.

З-поміж тих, хто не раз сприяв прочанам у подоланні труднощів, пов’язаних з організацією поїздок, – Віра Ульянченко, Олександр Сугоняко та інші.

Під державним прапором

Цьогорічну автобусну поїздку, як і дві попередніх, організував Український інститут національної пам’яті (УІНП). Керівник делегації – начальник відділу організації заходів та протоколу УІНП Олександр Полонський. Йому допомагала головний спеціаліст відділу історико-меморіальних заповідників цього ж Інституту Ірина Болтасова. Активно сприяли у формуванні делегації громадські об’єднання: «Меморіал» імені Василя Стуса, Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих, «Просвіта», «Пласт» та деякі інші. За рекомендаціями Національної спілки журналістів України і Всеукраїнського благодійного фонду «Журналістська ініціатива» до участі в заходах залучено творчу молодь, досвідчених працівників преси та науковців.

Більшість у складі делегації становлять колишні політичні в’язні або ж їхні родичі: онука розстріляних українських «соловчан» Тетяна Крушельницька зі Львова, донька репресованого Голови Української головної визвольної ради Наталія Осьмак, голова Київського товариства політв’язнів і репресованих Григорій Куценко, Вадим Нарет, Станіслав Гуменюк... У групі творчих працівників – журналісти, діячі культури, письменники, вчені: доктор історичних наук, професор Юрій Шаповал, начальник наукової лабораторії Інституту СБУ, лауреат Премії імені Івана Франка в галузі інформаційної діяльності Сергій Шевченко, кобзар Віталій Мороз, історик Андрій Смирнов з Острога на Рівненщині, голова Полтавського обласного відділення міжнародної благодійної організації «Центр національного відродження» Олександр Карнаух, філолог зі Львова Мирослав Переймибіда, студентська молодь з Шевченкового університету Тетяна Цьомик і майбутня журналістка, літредактор «Урядового кур’єра» Анна Пилипенко (перша з Тернопільщини, друга – з Переяслава-Хмельницького на Київщині). Анна, до речі, є лауреатом премії ВБФ «Журналістська ініціатива», як одна з кращих студенток Інституту журналістики. Скаутську організацію «Пласт» представляла Ольга Свідзинська (Львів). Про духовне й тілесне здоров’я прочан дбали відповідно священик Дмитро Присяжний (УАПЦ) і лікар Денис Шолом, а про належне транспортне обслуговування делегації – водії В’ячеслав Тимченко і Юрій Ткач, досвідчені, загартовані поїздками до Біломор’я учасники багатьох заходів, які проводяться в рамках днів пам’яті.

Левашово

Від Покровської церкви на столичному Подолі, де учасники делегації разом із священиком Володимиром Черпаком помолилися перед початком далекої подорожі, її маршрут проліг через Санкт-Петербург, Петрозаводськ, Медвежогорськ, Повенець, Кемь та Соловецьке. Українці відвідали на околиці міста на Неві Левашово, де в період масових репресій, як під Биківнею поблизу Києва, як і в сотнях інших місць, розкиданих на теренах колишнього СРСР, енкаведисти таємно «ховали» закатованих. Нині на пустищі – сосновий ліс, а в ньому – пам’ятні знаки з написами російською мовою, польською, фінською... Під високим дерев’яним хрестом, пов’язаним вишитим рушником, лежить і плита «Українцям, жертвам тоталітарного більшовицького режиму, розстріляним в 1937–1939 роках». Вінок, свічки, молитва, пісня про червону калину... За сприяння пітерського Наукового інформаційного центру «Меморіал», яким керує Ірина Фліге, члени делегації мали змогу поспілкуватися з Валентином Муравським – одним із тих небайдужих людей, чиїми зусиллями 1988 року вдалося розкрити страшну таємницю Левашовського пустища.

Історія терору розуміється і трактується в пострадянських державах по-різному. «Це природно, – вважають пітерські дослідники. – Але принципово важливо, щоб із цієї різності розпочався діалог національних пам’ятей. Пам’ять про радянський терор – це спільна пам’ять народів. Ця пам’ять не роз’єднує, а об’єднує, тому що вона містить у собі не лише спільну відповідальність за те, що сталося, а й пам’ять про спільне протистояння машині вбивств, пам’ять про інтернаціональну солідарність і людську взаємодопомогу».

Петрозаводськ

У столиці Карелії делегацію вітала місцева українська громада на чолі з Ларисою Скрипниковою. Гостей поселили в невеличкому готелі «Лососинская». Після прогулянки містом – частування смачним борщем у кафе, а далі – відвідання краєзнавчого музею. Біля нього в центрі круглого майдану – пам’ятник: на трибуну пнеться, затиснувши в руці багатопудову шапку, сірий, засиджений чайками (се ля ві) гранітний Ілліч. Іменами Маркса, Енгельса та партійних діячів доби СРСР названо в Петрозаводську мало не всі навколишні вулиці. На запитання відвідувачів музею відповів докладно й зі знанням справи його директор Михаїл Гольденберг. Під час екскурсії – ознайомив з багатою історією Олонецького краю: від петрогліфів до скромного приміщення, в якому колись сидів (звичайно, не в лефортовському розумінні) місцевий комсомольський ватажок Юрій Андропов.

Далі за програмою – зустріч з активом Карельського республіканського товариства української культури «Калина» в Центрі національних культур Міністерства культури Карелії. Гостей привітали заступник директора Центру Світлана Корнишева й голова правління Товариства Лариса Скрипникова. Прийнявши від делегації коровай на вишитому рушникові, пані Лариса, подякувала Українському інституту національної пам’яті та громадським об’єднанням, що беруть участь в проведенні прощ, за увагу до Товариства. Вона провела також презентацію книжки, яку видала їхня організація. Виступили засновник Товариства, перший його голова Віталій Фартушний, професор Карельської державної консерваторії ім. Олександра Глазунова, старший викладач університетів Андрій Литвин, один із засновників товариства Олег Місілюк, солістка народного хору \"Українська пісня\" Тетяна Сібєлєва. А далі - щира, сердечна розмова про те, що хвилює земляків, подарунки (книжки, сувеніри), спільне чаювання, пісні під бандуру... Як відомо, саме ця «калинова» громада в жовтні 2004 року за підтримки світового українства встановила в урочищі Сандармох гранітний пам’ятник Козацький хрест «Убієнним синам України» – монументальний твір київських скульпторів Миколи Малишка та Назара Білика.

Їдучи автобусом до Медвежогорського району вранці 5 серпня, українська делегація мала за Петрозаводськом і сумну, на жаль, зустріч. Працівники державної інспекції дорожнього руху республіканського МВС несподівано-негадано зупинили автобус просто на трасі й учинили ретельну перевірку. Оглянули паспорти й міграційні картки кожного, потім усіх попросили вийти з салону, а багажники автобуса – відчинити. Кінологи пустили двох службових собак, які обнюхали валізи, сумки. Відтак люди у формі пересвідчилися, що всі фари автобуса справні, вмикається допоміжне освітлення... Так і не сказавши, чим ця перевірка зумовлена, міліцейський командир кілька хвилин спілкувався з кимось по телефону (доповідав), і лише після настійливого прохання українського журналіста назвався-таки («старший державний інспектор Сергій Савиновський») та пояснив дії правоохоронців: їм наказано перевірити технічний стан автобуса. Потім, подумавши, додав: «Ми всі автобуси перевіряємо». Однак це нікого не втішило: гіркота від такої «турботи про безпеку делегації» залишилася. Може, тому і жест, яким зустрічає гостей монументальний товариш Кіров у Медвежогорську, чимось нагадав про спадщину колишньої червоної імперії.

Сандармох

У Дмитра Павличка є афористична думка: «Сандармох – найважливіший аргумент для всього світового українства – зміцнювати свою національну свідомість, свою державу як єдину запоруку того, що Соловецького приниження і знищення нашого духу і слова ніколи більше не буде».

На меморіальному мітингу біля соловецького каменя в Сандармосі виголосили промови заступник керівника Адміністрації Глави Республіки Карелія Владімір Войнов, генеральні консули Литви і Польщі в Санкт-Петербурзі – Річардас Дегутіс і Ярослав Дрозд, керівник Петрозаводського відділення Генконсульства Фінляндії в Санкт-Петербурзі Паула Сіркія, директор департаменту охорони й використання культурної спадщини Чеченської Республіки Гелані Музакаєв, голова Духовного управління мусульман Республіки Карелія муфтій шейх Вісам Алі Бардвіл. Від української делегації виступив професор Юрій Шаповал. Він наголосив, зокрема, що Сандармох – водночас місце пам’яті і місце скоєння злочину (а правду про злочини дуже важко відновлювати). Ставлення ж до минулого, до пам’яті не повинно розділяти людей однієї країни, тим більше – людей, які живуть у різних державах. І «те, що відбувається щороку в Сандармосі, є добрим прикладом об’єднання народів у осмисленні минулого – важкого, неприємного, але дуже важливого для живих людей».

На мітингу сказали своє вагоме слово пошуковці й дослідники Юрій Дмитрієв та Ірина Фліге, учасники пошукової експедиції 1997 року, яка віднайшла Сандармох - місце виконання смертних вироків жертвам політичного терору. За більшовиків у тому глухому закутку, як уже відомо, страчено тисячі людей щонайменше 60 національностей, вірних 11 конфесій. З-поміж розстріляних – українські в’язні Соловків Лесь Курбас, Микола Зеров, Мирослав Ірчан, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Степан Рудницький, Матвій Яворський, Антін Крушельницький із синами... Там же від куль катів загинули відомі державні діячі УНР і УРСР, представники інтелігенції, робітники, селяни.

У панахиді біля Козацького хреста, покладанні вінків і квітів взяли участь активісти «Калини». Пам’ять полеглих ушанувала в. о. міністра Республіки Карелія з питань національної політики і зв’язків з релігійними об’єднаннями Олена Антошко, яка, промовляючи від душі, зі сльозами на очах, згадала також ранкову «грустную встречу» української делегації з міліцією на дорозі до Сандармоху: «Я прошу у вас прощения за тех людей, которые, может, пока еще учатся добру, учатся хорошей работе. Наверное, в своей работе они еще не мастера, раз обидели вас. Простите нас, пожалуйста, потому что для каждой земли важно хранить память, но и живущих принять добром, гостеприимно». Перед гостями з України вибачилася «за Російську Федерацію» і її громадянка Лариса Скрипникова. У сердечній, щирій атмосфері біля Козацького хреста лунали пісні у виконанні Лариси Коцюк, Віталія Мороза, а наприкінці мітингу його учасники хором виконали Гімн України.

Директор Медвежогорського музею Сергій Колтирін провів для прочан цікаві екскурсії: крім відвідання музею, українці виїздили до селища Повенець, де оглянули церкву і споруди Біломорканалу, «ударне будівництво» якого забрало життя майже 100 тисяч людей. Про робочу силу тих будов соціалізму сучасник писав: «Ликові, по-ударному зроблені лапті, півпайки хліба за пазухою, пилка під одною, а сокира під другою рукою, шапка «прощай, родіна», а сам ніби тільки-но з хреста знятий – це він, так оригінально убраний, найпотужніша сила сталінського соціалізму. Це він збудував Біломорканал...»

Соловки

Уночі проти шостого серпня українці дісталися до Кемі, а звідти – морем на Соловецький архіпелаг. У перший день (погода сприяла прочанам – було сонячно, тепло) вдалося багато чого побачити й відчути. Нікого не залишила байдужим подорож катером на Заяцькі острови, де за табірних часів був жіночий штрафізолятор. Та найвідоміші історичні пам’ятки, заради яких також варто побувати на Зайчиках – загадкові неолітичні лабіринти. Цього разу саме в них, як і напередодні в ровах Сандармоху, записала деякі епізоди майбутнього документального фільму про Олександра Шумського творча група українських митців: режисер Ірина Шатохіна, оператор Володимир Таргонський, ведучий – Юрій Шаповал.

У селищі ж Соловецькому охочі мали змогу покупатися у Святому озері біля стін кремля. Відчайдухи пірнали в холодне Біле море на мисі неподалік від Переговорного каменя. Пройшовшись лісовими путівцями, помилувавшись казковою красою пейзажів, скуштувавши стиглих чорниць і екзотичної, наче медом налитої, морошки, погодувавши галасливих чайок у Гавані Благополуччя, прочани душею і тілом відпочили. А вночі – нарешті відіспалися в гуртожитку (кімнати – на шість і більше осіб, є і з двоярусними ліжками). Це було велике благо після тривалого автобусного безсоння та пригод на дорозі (лікар Денис Шолом 5 серпня навіть рятував життя жительці Мурманська, яка потрапила в автокатастрофу).

Сьомого серпня українці взяли участь у меморіальному мітингу, який традиційно проводяться на Алеї пам’яті в Соловецькому. Перед офіційним відкриттям заходу кобзар Віталій Мороз виконав пісню «Чуєш, брате мій?..» – нею соловецькі в’язні вшановували пам’ять полеглих співвітчизників... Ведучий Юрій Суріков надав перше слово представниці адміністрації сільського поселення «Соловецьке» Наталії Ліскович, далі виступили Ірина Фліге, Адам Мальсагов (Республіка Інгушетія), Афанасій Мігалкін з Республіки Саха (Якутія), Юрій Шаповал, консул Анна Дембовска (Польща), представники духовенства, які наприкінці мітингу освятили встановлений якутською делегацією в меморіальній зоні Алеї пам’яті камінь з написом «Помяни Господи во царствии твем души безвинно убиенных якутян...». Сибіряки подякували за допомогу в цій справі керівництву та співробітниками Соловецького музею-заповідника, з-поміж них - Ользі Бочкарьовій. Учасники мітингу проклали вінки і квіти до Соловецького каменя, а член української делегації Іванівський сільський голова зі Ставищенського району Київщини Юрій Деркач за традицією пригостив усіх присутніх короваєм.

Того ж дня разом із пітерською групою українці поминали полеглих на Сікирній горі – в північній частині найбільшого острова архіпелагу (акція «Свіча пам’яті»). Жменю землі, взятої від Покровської церкви, що на Подолі, розсипали кияни й під дерев’яним хрестом біля колишнього табірного політізолятора (Савватієво). Промови, молитви, пісні на слова Тараса Шевченка, Гімн України – усе це чули ті, кому призначався на російській півночі потужний Голос України. Найчисленніша делегація, згуртована під національними прапорами, «правильна», як сказала молода іноземна волонтерка, – ця делегація була помітна всім.

Особливо яскраво це засвідчив круглий стіл 8 серпня в конференц-залі: левову частку промовців від громадських організацій та перед «вільним мікрофоном» становили українці. Брали слово Тетяна Близнюк («Меморіал» імені Василя Стуса), Микола Коробко («Просвіта»), Фелікс Редько (Всеукраїнське товариство політв’язнів і репресованих), Євген Лупаков (Всеукраїнське об’єднання ветеранів), Тетяна Крушельницька («Центр досліджень визвольного руху») та ін.

Директор Соловецького музею-заповідника Михаїл Лопаткін розповів про створення нової експозиції з історії таборів, що зумовлено відкриттям невідомих сторінок трагедії, переосмисленням фактів, появою нових технологій в експозиційній діяльності. Основна ж ідея виставки, як і раніше заявлялося, – створення на базі музею-заповідника науково-дослідного, інформаційного, культурного та меморіального Центру вивчення ГУЛАГу і збереження пам’яті його жертв. Відкриття експозиції заплановано на осінь 2009-го у відреставрованому табірному бараці. Делегація із Санкт-Петербурга, як і торік, презентувала на круглому столі свій проект віртуального музею ГУЛАГу. З російськими дослідниками українці обмінялися новими науково-документальними виданнями історичної тематики, зокрема й створеними з участю фахівців Галузевого державного архіву СБУ.

Екскурсію Соловецьким кремлем провів для українців співробітник музею-заповідника Олег Волков (він же, до речі, розповідав про Соловки й Вікторові Ющенку, коли той прилітав торік на архіпелаг). Президент України цікавився, зокрема, знаменитим своїм земляком Петром Калнишевським: як відомо, за імператриці Катерини II в монастирську тюрму було кинуто на чверть віку (!) цього останнього кошового отамана Запорозької Січі. Він гідно витримав випробування й пішов у вічність 112-літнім. На острові його й поховано. До пам’ятника козакові прочани принесли квіти, а в підхижі Сушила зайшли до тісного темного каземату із заґратованим вузьким віконцем.

– Спасибі, батьку Калнише!

– Народ наш є і буде вільним.

– Слава Україні!

...Соловки – це, справді, «символ неволі і віри, що пронизує товщу пам’яті нашого народу». Не можна допускати того, щоб заростали народні стежки, які люди самі, без указівок згори, протоптали до Биківнянського лісу, Левашовського пустища, урочища Сандармох і до далекого біломорського архіпелагу, де містився «мозок ГУЛАГу», а нині залишається пам’ять. Її втрачати не можна.


Сергій ШЕВЧЕНКО,
заслужений журналіст України,
член наглядової ради ВБФ \"Журналістська ініціатива\"

Фото автора

Інші публікації учасників соловецької прощі-2009 вміщено за такими адресами в Інтернеті:

http://www.day.kiev.ua/290619?idsource=279079&mainlang=ukr

http://pprosvita.at.ua/news/solovki_tragichna_storinka_ukrajinskoji_istoriji_1_shhorichna_solovecka_proshha_svjatij_obovjazok_nashhadkiv/2009-09-13-173

http://www.ukurier.gov.ua/index.php?articl=1&id=5986

http://www.memory.gov.ua/ua/publication/content/1139.htm

http://kobza.com.ua/content/view/3030/1/

http://www.sbu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article;jsessionid=D100BC53BDAC82AAF303E667C13D8FDA?art_id=89219&cat_id=39574

http://www.smoloskyp.org.ua/eftmenu-188/656-2009-10-11-16-50-47.html