«Наша родина дуже вдячна Вам за Вашу працю»!

 

 

Микола Нарушевич: ще одна таємниця «останньої адреси»

 

У книжці «Червоний смерч над Поділлям» (Вінниця, 2008) є стаття «Микола Нарушевич – співець із «розстріляного відродження». Її автори пишуть, що життя цієї людини обірвалося... «в один із днів в період з 27 жовтня до 1–4 листопада 1937 р., коли виконувався вирок в урочищі Сандармох в Карелії». Але ж достеменно відомо, що трійка ухвалила рішення про розстріл в’язня 25 листопада 1937-го (тобто не після страти). Похибка в публікації спонукала дослідити, як склалася доля одного з тих, кого в 1930-ті роки підхопив червоний смерч.

 

Про творчий хист уродженця с. Василівка нинішнього Теофіпольського району на Хмельниччині, селянського сина Миколи Ферапонтовича Нарушевича, який у 17 років складав патріотичні вірші, свідчать його ранні твори, що друкувалися в газеті вінницької «Просвіти» «Шлях» (1919).

 

...Прокинься Вкраїно,

Дітей всіх збирай,

В дорогу далеку

Сміливо рушай!

 

Автори згаданої вище книжки докладно змалювали життєву стезю поета, працівника культури й освіти до його арешту 1933 року. У часи УНР національно свідомий юнак працював у редакції газети «Республіканські вісті». Згодом вчителював, служив у Залізній дивізії, друкувався в армійській пресі. Після служби взявся до краєзнавчої музейної роботи, в якій намагався уникати перегинів на зразок використання в експозиціях написів антирелігійного змісту, оспівування принад колгоспного життя тощо.

 

Вищу освіту здобув у Харкові (1930 року екстерном склав іспити на літературно-лінгвістичному відділенні інституту профосвіти). З 1932-го певний час працював на педагогічній ниві. Не полишав і літературної творчості, хоча його нові поезії, на думку сучасних критиків, поступалися раннім. Як влучно сказано в «Червоному смерчі...», «очевидно, справжній талант, загнаний у глухий кут жорсткою доктриною соцреалізму, просто був приречений, як квітка, позбавлена світла, на в’янення».

 

На в’янення прирік сталінський режим і саме життя Миколи Нарушевича. У той час він був завідувачем художнього відділу Вінницького історично-побутового (тепер краєзнавчого) музею. В обласному центрі жив на вулиці Володарського, 6. Мав сім’ю, разом із дружиною виховував сина Леоніда. Влітку голодного 1933 року до оселі інтелігента прийшли «інтернаціоналісти» з Державного політичного управління. Провели обшук, вилучили кілька, на їхній погляд, шкідливих книжок – «Холмщина» (1914), «Галичина в життю України» (1916), «Украинство в России» (1917), «Українознавство» (1920), «Листи з чужих країв» (1932). А на додачу – ще й якийсь пістолет Мортімера старого зразка... А про те, як переконливо попрацювали чекісти з арештантом, свідчить його вбивче «зізнання» слідчим: «Я тепер прекрасно бачу і розумію, що за один рік моєї «діяльности» в українській військовій організації мене слід розстріляти як найтяжчого ворога Радянської України і тому, розповівши про всі злочини мої й моїх друзів, віддаю себе на суд Пролетарської Держави, проти якої я йшов...» Судова трійка ПП ОДПУ УСРР 27 жовтня 1933-го ухвалила рішення – 10 років виправно-трудових таборів.

 

На Соловки – з Льонком

 

Про Миколу Нарушевича і його сина залишив теплу згадку колишній в’язень Соловків Семен Підгайний (він познайомився з Миколою ще 1930 року в Харкові на двотижневому семінарі наукових співробітників музеїв України). Подолянин був скромним, відданим справі, вкладав багато знань і праці в доведення Вінницького музею до стану наукового закладу. Після «засудження» якийсь час перебував у Біломорсько-Балтійському таборі, куди хтось із родичів привіз йому сина Льонка, бо дружина кудись зникла: «Уперше, мабуть, Соловецька тюрма побачила не тільки батька-в’язня, а й сина – не в’язня на становищі ув’язненого». Льонок жив разом з татом в одній камері й привертав увагу всієї соловецької громади: «Найбільшими друзями Льонка були Микола Зеров і Олекса Слісаренко, які не тільки провадили з хлопцем всілякі розмови, а й брали участь у різних іграх, які вигадував Льонок». На острові хлопчик ходив до школи, в якій навчалися діти чекістів та інших службовців табірної адміністрації, але влітку 1937-го його відправлено з Соловків, уже без батька, невідомо куди. Микола Нарушевич, який у неволі працював на сільгоспроботах, важко переживав розлуку з сином.

 

Гірке побратимство

 

Оперчастина Соловецької тюрми внесла до протоколу № 198 засідання особливої трійки УНКВС по Ленінградській області 225 прізвищ смертників, з-поміж них були 25 в’язнів, «ранее осужденных за к-р деятельность УВО и БНЦ на разные сроки» (саме в цій сфабрикованій справі вдруге репресовано Нарушевича). Що таке «УВО» – відомо, а «БНЦ» – така само вигадана справа «контрреволюційної повстанської і шпигунсько-диверсійної організації» «Беларускi нацыянальны цэнтр». Чекісти сформулювали її глобальну мету так: повалення радянської влади збройним повстанням за військової підтримки Польщі й утворення Білоруської буржуазно-демократичної республіки під протекторатом Польщі (загалом у справі «БНЦ» репресовано понад 160 осіб, з них частину розстріляли, решту відправлено в табори; у 1950-х роках фігурантів «справи «БНЦ» реабілітовано через відсутність у їхніх діях складу злочину).

 

Як найбільш небезпечних контрреволюціонерів, записаних до «БНЦ», в урочищі Сандармох закатовано Максима Бурсевича, Флегонта Волинця, Павла Волошина. А їхніх земляків Йосипа Гаврилика Гната Дворчанина та деяких інших білорусів розстріляно в тій самій справі № 104308/37, в якій страчено й Миколу Нарушевича та частину українських «увістів». З-поміж останніх були: «донька петлюрівського міністра» Володимира Крушельницька; педагог, літредактор видавництва Василь Левицький; викладач Київського університету Ананій Лебідь; інженер-конструктор Володимир Лукомський; журналіст і письменник Микола Любченко; колишній директор Всенародної бібліотеки України Ничипір Миколенко; інженер-конструктор Ярослав Стрельбицький; професор-медик Володимир Удовенко та інші.

 

Розстріли соловецьких в’язнів за протоколами № 134, 198, 199 (загалом 509 осіб) вчинено, як офіційно вважається, в Ленінграді 8 грудня 1937 року. Проте деякі російські дослідники шукають підтвердження версії, що цей тюремний етап чекісти могли розстріляти не впродовж дня і не в місті на Неві – можливо, в районі Лодєйного Поля, де колись була «столиця» Свірлагу.

 

Факти з версіями

 

Укладачі 4-го тому науково-документального видання «Ленінградський мартиролог», склавши статистику розстрілів, усе-таки віднесли екзекуцію цього етапу до Ленінграда. «Вийшло, що на 8 грудня припадає найбільша кількість розстріляних за день – 910. Це дивно, особливо для першої декади місяця, – зазначає пітерський історик Анатолій Разумов. – Щоправда, і ситуація незвичайна, і ясно, що етап розстрілювали не в один, а в три дні (8–10 грудня), дата більшості актів про розстріл може бути умовною». Немає доказів і того, що етап до Ленінграда не доїхав. Але виявлено посвідчення, датоване 1 грудня: «Выдано Младшему Лейтенанту Государственной безопасности т. Шалыгину П. Д. в том, что он действительно командирован в район Лодейнопольского лагерного пункта ОМЗ УНКВД ЛО – для выполнения специального поручения УНКВД ЛО». За формою це посвідчення ідентичне тому, яке одержав капітан держбезпеки Михайло Матвєєв – кат першого великого тюремного етапу, страченого в урочищі Сандармох (Карелія).

 

«Можна припустити, що помічник коменданта УНКВС ЛО Полікарпова Шалигін поїхав оглядати місце для розстрілу більш надійне, ніж Медвежа Гора, – пише історик. – Лодєйне Поле – столиця щойно розформованого Свірлагу; до липня 1937 табір спорожнів... Центральний табпункт разом з ізолятором восени 1937 р. передано Відділу місць ув’язнення Ленінградського управління НКВС, тобто, став «своїм» підрозділом. Від Ленінграда і далеко і близько, їхати недовго. Розстріли в Лодєйному Полі нечасто, але бували. Шалигін міг виїхати, підготувати місце, повернутися в Ленінград і, отримавши від Полікарпова припис, за кілька годин приступити до виконання вироків у Лодєйному Полі».

 

Інформації до роздумів додав дослідникові й аналіз маршрутів конвоїв 225-го конвойного полку. Супроводжувати в’язнів відбули 29 листопада 32 військовики кулеметної півроти цього полку, але вони виїхали залізницею на станцію Надвоїці (селище в Карелії на півдорозі від Кемі до Медвежої Гори). Першого грудня Павлові Шалигіну видали посвідчення на відрядження «у район Лодєйнопольского табірного пункту» і того ж дня, вочевидь, однією групою виїхали з Ленінграда в напрямку Кемі командир 225-го полку Георгій Фриновський, старшина кулеметної півроти Дмитро Карсаков та 16 військовиків 51-го залізничного полку. На початку грудня другу партію в’язнів переправлено із Соловків на Карельський берег, а 8–10 грудня проведено розстріли (два акти датовано 10 грудня, решта – 8 грудня). Але є підстави вважати, що 288 осіб розстріляно 9 грудня, бо цього дня в Ленінград повернулася приблизно половина конвоїрів, а Фриновський і решта конвою прибули 10 грудня. Так швидко можна повернутися радше з Лодєйного Поля, ніж з Карелії, де або приймали етап для розстрілу, або то був проміжний пункт руху (може, саме там розбивали в’язнів на групи). Схоже, і Надвоїці, і Лодєйне Поле якось пов’язані з розстрілами соловецьких в’язнів, підсумовує Анатолій Разумов. Проте як знайти місце страти там, де «війна все змела»?

 

Отож і загадка останньої земної адреси Миколи Нарушевича залишається, хоч це точно – не Сандармох...

 

P. S. До автора цієї статті у травні 2011 року звернулася Олена Богословська, яка написала листа на прохання її бабусі – небоги реабілітованого 3 вересня 1960 року Миколи Нарушевича: «Яскравою згадкою з її дитинства є фото (надіслане з Соловків) з підписом «Маленькій Галинці від вусатого дядька», яке зберігається в нашій родині. Протягом багатьох років ми збираємо матеріали про Миколу Нарушевича, літературного, наукового діяча Подільського краю 1930-х років. За будь-яку інформацію Вам будуть вдячні не лише родичі, а й історики, які досліджують біографію Миколи Нарушевича, працівники Вінницького краєзнавчого музею, в якому він працював».

 

На моє зустрічне прохання пані Олена надіслала електронні копії маловідомих світлин. З чотирьох братів Нарушевичів трьох страчено за радянської влади, а наймолодший загинув на фронті німецько-радянської війни... Фотокартки зберегли родичі – Галина Володимирівна Маковійчук, пенсіонерка, жителька Липовецького району Вінницької області й Віктор Володимирович Нарушевич (уже, на жаль, покійний), у минулому журналіст, поет, працівник видавництва «Маяк» (Одеса).

 

Дасть Бог, віднайдуться колись в архівних сезамах додаткові документальні свідчення – і про точне місце страти соловецького етапу, і про українця, який у рідній країні мусив підписатися під страшними у своєму пророцтві словами: «...мене слід розстріляти як найтяжчого ворога».

 

Сергій Шевченко

 

 На знімку: брати Нарушевичі: Володимир (розстріляний 1934 р.), Микола (розстріляний 1937 р.), Петро (загинув на фронті), Олександр (розстріляний 1945 р.).