ЩОБ У ДУШАХ ЖИЛИ ВІРА, НАДІЯ, ЛЮБОВ

На кілька днів прилетіли в Україну депутати азербайджанського парламенту Рауф Алієв і Сіявуш Новрузов. Часу обмаль, справ багато. Але викроїли «годинку» для зустрічі з київським знайомим Володимиром Волковинським і... здавалося б, скороминуща подія стала однією з пам\'ятних у відвіданні української столиці.

Рауф усміхається: «Ще вчора я не знав слова «Баришівка». Ні в планах, ні в думках не було поїздки за межі вашої столиці. А тепер у райцентрі на Київщині я маю друзів. Більш того, тут мої корені! Про все неодмінно розповім удома»... Ось так щиро, по-східному образно гість висловився про подію, яку не назвеш сенсаційною і яка навіть не претендує на особливу увагу преси. Але ж як вона сподобалася людям! І перш ніж дізнатися трохи більше про неї, варто познайомитися з одним з головних її творців.

Олімпійський факелоносець

...Святково вбраний Київ урочисто зустрічав естафету Олімпійського вогню. Проспектом Возз\'єднання біг спортсмен-ветеран зі сріблистим смолоскипом у руці, а обабіч траси хвилею котилися оплески. Володимир Волковинський – один із факелоносців Олімпіади-2004 – в минулому чемпіон України з офіцерського триборства, призер всесоюзних першостей. Нині він очолює Київську федерацію стрибків у воду, віце-президент Федерації стрибків у воду України, член Національного олімпійського комітету.

За фахом наш герой – лікар. У 1984-му закінчив Київський медінститут. Серед студентів був ватажком, очолював комітет комсомолу. І згодом, коли мав на плечах погони (до середини 1990-х служив у контррозвідці), завжди залишався відкритим, доброзичливим; був душею компанії на зустрічах однокашників. Очолював служби безпеки недержавних структур, тепер – заступник голови правління Українського процесінгового центру. Колеги цінують Володимира як умілого організатора, досвідченого, енергійного керівника, життєлюба. Друзі з гумором натякають, що серед його захоплень – не лише спорт (мають на увазі те, що Волковинський – батько п\'яти дітей; у вересні 2009-го – у день святої Марії – народилася його найменша донька).

Володимир уродженець Сочі. Виріс у Донбасі. У школі, як і багато хлопчаків, грав у футбол, баскетбол. В армії стрибав з парашутом. Згодом захопився східними єдиноборствами, рукопашним боєм. Його покоління вже називають «ветеранами», хоча це слово якось не в\'яжеться до офіцерів запасу: вони підтягнені, бадьорі, їм є що згадати, коли збираються разом. Не забувають і про тих, хто рано пішов у вічність: Володимир Павлов, Володимир Терещенко... Останній, до речі, також дружив зі спортом, був факелоносцем Ігор-1980, а потім у його долі були Афганістан і Чорнобиль...

Як писав Федір Достоєвський, «человек всю жизнь не живет, а сочиняет себя, самосочиняется». Усе життя творить себе й Володимир. Прісне існування – не для нього. Жага випробувати себе якось привела навіть на екстремальний турнір з банжі-джампінгу, де серед суперників був відомий спортивний журналіст Валентин Щербачов. І хоч не їхні команди здобули тоді лаври переможців, глядачі оцінили і волю до перемоги, і бійцівські якості обох капітанів.

Володимир найвище цінує дружбу, не любить базік і не вибачає зради. Поважає в людях порядність, надійність, чесність. І сам благі діла робить щиро та має за це дяку: серед нагород – ордени Святого Володимира й Нестора Літописця. «За сприяння у виданні книжок вдячні Волковинському й «мирські літописці», – каже автор-укладач збірника про органи держбезпеки столичної області полковник у відставці Олег Шевченко. Найбільші ж церковні заслуги Володимира пов\'язані зі спорудженням храму. На околиці Баришівки на території обласного дитячого санаторію «Поляна» разом зі своїми друзями – активістами молодіжного руху 1970–1980-х – Волковинський взяв найактивнішу участь у будівництві каплиці.

«Комсомольський» храм

Як же народилася ідея подарувати дітям храм?

Слушну думку озвучив підприємець Євген Кисіль (у минулому – комсорг об\'єднання «Київліфт»), коли восени 2001-го з’їхалися до санаторію учасники «трудового десанту», скликаного оргкомітетом з колишніх комсомольських працівників. Відтоді друзі-товариші вже за традицією приїздять щороку до головлікаря санаторію Анатолія Бориска (однокашника Волковинського) і роблять щось корисне для дитячої оздоровниці. У цій компанії різні люди: учені, керівники підприємств, лікарі, офіцери, журналісти, робітники... На території санаторію вони саджають деревця. «Навколо чудовий сосновий ліс, поряд мальовниче озеро, – каже Володимир, – а територія була якась... порожня. Тож ми й вирішили красу природи наблизити до корпусів санаторію, де лікуються сироти, діти чорнобильців». У цьому райському куточку народилася ідея побудувати капличку – щоб діти могли звертатися до Бога, щоб у їхніх душах жили віра, надія, любов. Щоб мудрість дорослих утілилася в «преображенні світу, який врятує краса».

На добру справу збирали гроші всім миром, не раз пускали шапку по колу. Учасників «народної будови» – більш як півсотні: Сергій Губар, Валерій Рихальський, Володимир Шараєвський, Віктор Мєтьолкін, Іван Шаблій, Валерій Кардаш, Геннадій Михайленко, Петро Федьо, Євген Зачепа, Борис Журенко, Володимир Коноцера, Петро Гнатюк... З-поміж тих, хто від початку брав участь у благодійних справах, заслужений журналіст України, член наглядової ради ВБФ «Журналістська ініціатива» Сергій Шевченко.

«Внески» збирав Володимир і разом з Анатолієм Бориском розв’язував чимало проблем, координуючи зусилля тих, хто впрігся у воза. «Трудовий десант» слова дотримав: «комсомольська» церква постала за рік. Назвали її на честь святих Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії.

...За імператора Адріана жила в Римі вдова Софія з трьома доньками. Побожна мати назвала своїх дочок іменами трьох богословських чеснот: Віра, Надія та Любов. Вона дбайливо виховувала дітей, даючи їм приклад мужності та витривалості у святій вірі. Під час гноблення християн у 137 році матір з доньками ув'язнили й відправили на суд до імператора. Після марного намагання схилити їх до відступництва від святої віри, розлючений імператор наказав замучити невинних дівчат, а матір відпустити на волю. Софія поховала тіла доньок, а сама молилася; третього дня Бог забрав і її святу душу до Себе. Попри таку страшну історію, це свято завжди сприймалося радісно. Три дівчини і їхня мати показали, що для людей, зміцнених благодаттю Святого Духа, вади тілесних сил аніскільки не перешкоджають прояву сил духу та мужності.

Дивні «збіги» сталися того осіннього дня, 29 жовтня 2002 року, коли освячували храм. Зранку – дощ зі снігом, а перед початком заходу хмари розсіялися, засяяло сонце; коли священик читав молитву, в Києві в родині Віталія Абабкова (учасника будівництва) з\'явився на світ довгоочікуваний син Віталік!

...Учасники преображення «Поляни» згадували ці дива й восени 2009-го. Як, напевно, здогадався читач, саме до Баришівки – на традиційне озеленення санаторію – запросив азербайджанського гостя Володимир Волковинський. Депутат Рауф Алієв посадив на центральній алеї молоді туї. Про ці свої «корені в Україні» він і казав, коли від душі захоплювався: як же все-таки добре ось так усім разом, щиросердно й весело робити благі діла!

З приводу урочистих подій Володимир, зібравши друзів, іноді може запалити вогонь у своєму олімпійському смолоскипі – як символ успіхів і життєвих перемог. Традиційний же осінній «суботник» його учасники не вважають чимось винятковим – це, мовляв, звичайне діло. А проте священний вогонь вони все-таки запалюють – у помислах і серцях людей. Щороку привозять до Баришівки давніх друзів і нових знайомих, залучають до благодійності своїх дітей – «щоб училися дружити, тримати в чистоті душі, сіяти добро».

Хай же такі чудові «звичайні справи» будуть у житті кожного з нас!

На знімках: В. Волковинський; озеленення території: ліворуч - А. Бориско; своє деревце посадив у санаторії і відомий спортивний діяч столиці П. Буркацький; група учасників "трудового десанту" (2009); широке коло благодійників прибуло до "Поляни" 2008 року; кипить робота; журналіст С. Шевченко і народний депутат азербайджанського парламенту Р. Алієв (праворуч).