ПІШОВ У ВІЧНІСТЬ ЄВГЕН СВЕРСТЮК

 

Видатний публіцист і літературознавець, активний учасник національно-демократичного руху, один із його інтелектуальних лідерів, полишив нас 1 грудня 2014 року. Царство йому Небесне.

 

Народився Євген Олександрович Сверстюк на Андрія, 13 грудня 1927 року (записаний 13.12.1928) у селі Сільце Горохівського району Волинської області в селянській родині.

 

1952 р. закінчив філологічний факультет Львівського університету (відділення “логіка і психологія”). 1953–1956 — аспірант НДІ психології. 1956–1959 — викладач української літератури в Полтавському педагогічному інституті. 1959–1960 та 1962–1965 — старший науковий співробітник Українського НДІ психології. 1961–1962 — завідувач відділу прози журналу “Вітчизна”. Чотири рази за ці роки його звільняли з роботи з політичних мотивів. До захисту кандидатської дисертації не був допущений. З 1965 до арешту в 1972-му — відповідальний секретар редакції “Українського ботанічного журналу”.

 

З часу виникнення в 1960-му київського Клубу творчої молоді, який став центром неофіційного культурного й громадського життя Києва і всієї України, Сверстюк — один з найактивніших його учасників, нарівні й у тісному зв’язку з такими відомими діячами української культури і мистецтва, як Алла Горська, Галина Севрук, Людмила Семикіна, Василь Симоненко, Іван Світличний, Іван Дзюба, Ліна Костенко, Іван Драч, Василь Стус, Лесь Танюк та інші.

 

Одним із найгостріших і найпопулярніших творів українського самвидаву 1960-х років був анонімний памфлет про спалення Центральної наукової бібліотеки “З приводу процесу над Погружальським”, що його написав, як пізніше стало відомо, Сверстюк у співавторстві з Іваном Світличним. Важливими подіями національно-культурного життя були його неофіційні публічні виступи, зокрема на вечорі пам’яті Василя Симоненка (1964). Про характер протистояння багато говорить відкритий лист (разом з А. Горською, Л. Костенко, І. Дзюбою та В. Некрасовим) до газети “Літературна Україна” у зв’язку з газетним цькуванням В’ячеслава Чорновола. Широко розповсюджувалися в самвидаві відомі його есе “Собор у риштованні”, “Іван Котляревський сміється”, “Остання сльоза”, “На мамине свято”, вони часто передавалися радіостанціями „Свобода”, „Голос Америки”.

 

У 1960-х роках Сверстюк був неодмінним учасником напівлеґальних літературних вечорів, зборів, заборонених святкувань біля пам’ятника Т. Шевченку в день перенесення його праху з Петербурга в Україну 22 травня 1861 року. 7 грудня 1970 року Сверстюк виступив з відомою промовою на похороні А. Горської, яка трагічно загинула 28 листопада того року.

 

Заарештований 14 січня 1972 року під час масових арештів української інтеліґенції. Більшість заарештованих була засуджена восени того ж року, а слідство у справі Сверстюка затягнулося більш як на рік, хоча справа була суто “літературною”. Свої твори автор підписував власним прізвищем і тому нічого було розслідувати. Засуджений Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР («Антирадянська агітація і пропаганда) 16–24.04.1973 на максимальний термін — 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Йому були інкриміновані як антирадянські згадані есе. Головним предметом звинувачення була книжка “Собор у риштованні” (Париж, 1970), також публічні виступи, зокрема перед працівниками освіти в 1965 році з критикою ідеологічних стереотипів і системи неправди в роботі школи, розмови зі знайомими, окремі висловлювання. “Останнє слово” Сверстюка на суді згодом поширювалося в самвидаві.

 

Відбував термін у 36-му і 35-му таборах у Пермській області. Брав участь у численних акціях протесту – голодуваннях і страйках, перебував під особливим наглядом, його систематично кидали до карцеру. Наприкінці лютого 1978-го був посаджений на 4 місяці в ПКТ (приміщення камерного типу, тобто внутрішньотабірна в'язниця). На заслання теж був відправлений після 15 діб карцеру.

 

На засланні (селище Богдарин Бурятської АРСР) працював столяром геологічної експедиції.

 

Звільнений у жовтні 1983 р. У Києві мав таку ж столярну роботу, якої позбувся в 1988-му через поїздку в посольство США на зустріч дисидентів.

 

Починаючи з літа 1987-го, Сверстюк брав активну участь у роботі напівлеґального Українського культурологічного клубу, зокрема виступив з лекцією з нагоди 50-річчя загиблого в таборах В. Стуса й оголосив, що передав текст Лондонському центрові Міжнародного ПЕН-клубу.

 

З 1989-го Сверстюк був незмінним редактором християнської газети “Наша віра”. Відстоював позиції Церкви поза політикою. Належав до Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), що не бажає бути Церквою державною.

 

З 1989-го – президент Української асоціації незалежної творчої інтелігенції (УАНТеІ), яка присуджує щорічні премії ім. В. Стуса. У 1993-му обраний президентом Українського ПЕН-клубу.

 

Численні статті й публічні виступи Сверстюка перед інтелігенцією, студентами, школярами, по радіо й телебаченню впливають на подолання інерції страху в суспільстві, на відродження національних духовних цінностей. Перебуваючи поза політичними організаціями, він, проте, впливав на формування ідеології національно-патріотичного руху в цілому й особливо на духовне відродження України.

 

У доповіді “Шістдесятники і Захід”, прочитаній в Урбані та Ґарварді в 1991-му, Сверстюк так говорив про історичні зміни, що відбулися: “Загрозлива для світу, затята і наступальна комуністична потуга — раптом відмовилась від своєї манери виклику і погрози. Вона поникла, повернулась на 180 градусів — і прийняла мову своїх замучених і недозамучених жертв із карними номерами. Це була вічна тиха мова правди — її струмок плине через усю історію. Комуністи не змогли пересушити його, перекрити своєю “правдою”, і зрозуміли, що спільною мовою світу може бути лише та тиха мова гнаних і переслідуваних за правду, яка йде від священних джерел”.

 

У 1993 р. Є. Сверстюк захистив у Вільному Українському університеті (Мюнхен) докторат з філософії на тему “Українська література і християнська традиція”.

 

Найвідоміші книги Сверстюка “Собор у риштованні (1970), “Блудні сині України” (1993), “Шевченко і час” (1996), “На святі надій” (1999), “ На хвилях „Свободи”. Короткі есеї” (2004), “Не мир, а меч. Есеї” (2008), “Гоголь і українська ніч: Есеї” (2013). Сверстюк також автор численних есеїв і статей з літературознавства, психології і релігієзнавства, віршів і перекладів з німецької, англійської, російської.

 

Лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка (1995) та премії ЮНЕСКО „За міжетнічну і міжконфесійну толерантність” ім. Корнеліу Копосу (2000). Дійсний член Української Вільної Академії Наук (США, 1996). 26.11. 2006 р. за видатні заслуги в утвердженні суверенітету та незалежності України, мужність і самовідданість у відстоюванні прав і свобод людини, плідну літературно-публіцистичну діяльність та з нагоди Дня Свободи Президент України нагородив Сверстюка Орденом Свободи.

 

 

 

На знімку: Євген Сверстюк 27 жовтня 1997 року привіз в урочище Сандармох (Карелія) хреста роботи Миколи Малишка з написом "Убієнним синам України".

 

Фото Володимира Щербини. Текст за матеріалами Харківської правозахисної групи.