Донецька обласна військово-цивільна адміністрація (ВЦА) має стратегічне завдання – ввести оновлену Донеччину в єдиний український простір. Що означає поняття – «оновлена Донеччина»? Воно позиціонується як бренд і дедалі активніше вживається на позначення нового світогляду, що має тут сформуватися. А в чому суть перетворень та які виникають труднощі на шляху до мети? Відповіді на запитання спецкор «Вектор ньюз» привіз із Краматорська Донецької області.

 

Простими прикладами з життя співбесідник журналіста – голова обладміністрації Павло Жебрівський пояснює власне бачення шляхів оновлення регіону. Коли він спілкувався з керівниками органів місцевого самоврядування, один з мерів заявив: «Ми Донбас і ми особєнниє...». У відповідь «особливий» мер почув, що з такими розмовами він «ідеологічний ворог» – не більше й не менше; пан Жебрівський відрізав: «Зараз я чую те, що я чув 2013 року. Ще раз такі речі почую – будуть проблеми».

 

Донбас і Донеччина – поняття різні, вважає керівник адміністрації. Що таке Донбас? Це Донецький кряж, вугільний басейн. Там є шахтарські міста – Селідове, Торецьк, Вугледар… Донбас взагалі географічно лежить на територіях кількох областей. «А яким, вибачте, боком стосуються до вугільного басейну Краматорськ, Дружківка, Бахмут, Маріуполь та ще низка українських міст на землях Донецької області? – риторично запитує співрозмовник. – Ми вводимо поняття «оновленої Донеччини» й хочемо показати, що в області тепер є не просто нові чи капітально відремонтовані дороги, школи, парки, спортивні споруди. На Донеччині має бути насамперед новий український світогляд, який поступово формується».

 

Павло Іванович свідомий того, що колишня, утворена регіоналами влада, нинішню, м’яко кажучи, не любить. Крім того, є ще середовище «змаргіналізованих патріотів». Хоч би що ти робив – усе їм не так. А як треба діяти – не знають. І це найболючіше – діставати удари від тих, хто «загортається в жовто-синє знамено». Звичайно, важливо брати у владу патріотів, але ж патріотів – з головою, наголошує пан Жебрівський: «Патріот без голови у владі завдасть більше шкоди, ніж «сепар». Візьмімо люстрацію – вона принесла як позитив, так і негатив. Без професіоналів нині дуже непросто, особливо в системі управління, де мають працювати бюрократи в кращому розумінні цього слова. Ми вже тривалий час не можемо знайти фахівця на посаду начальника управління інформаційної політики. Оголошували конкурси – нема охочих. І коли нині оцінюється робота Луганської чи Донецької обласних адміністрацій за тими самими критеріями, що й столичної області чи Харківської... Я кажу: друзі, не треба війни, просто уявіть собі, що обласного центру немає – з його проектними інститутами, будівельними компаніями, фахівцями-чиновниками... Цього просто не-ма-є. Спробуйте за таких умов налагодити ефективну систему управління».

 

На цей час хоча б удалося істотно підвищити людям зарплату. Павло Жебрівський пригадує: коли прийшов керувати адміністрацією в червні 2015-го, рядовому працівникові платили 1300 гривень. А сам він мав на руки лише 7000. «Сержантом на фронті я одержував 7200, а тут як керівник обласної адміністрації – 6900–7000. Теперішня зарплата у ВЦА щонайменше 8000 гривень. За ці гроші людина може винаймати житло (або хоча б куток, бо ціни помітно піднялися) і може просто вижити. На 1300 гривень вижити неможливо. Тоді чиновнику треба або десь на стороні підзаробляти, брати хабарі, або комусь щось допомагати зробити через інший департамент (щоб самому не «світитися») й брати за послуги винагороди. Бідний чиновник – це кінець державі».

 

Але й дуже багатим чиновник не може бути. Взагалі українець не може бути дуже багатим, міркує пан Жебрівський. Ментальний середньостатистичний українець хоче бути заможним. «Погляньте, скільки етнічних українців серед теперішніх олігархів, мільярдерів – один, два та й край. Це не тому, що хтось дурніший чи в принципі українці не можуть стати супербагатими. Просто це генетикою закладено: я маю бути заможним, – каже очільник ВЦА (до слова, сам він родом з Ружинського району Житомирщини, має польське походження, в минулому успішний бізнесмен, як пише преса – мультимільйонер). – Ну, вибачте, 100 годинників людині не потрібно, 300 костюмів також не потрібно. Придбати віллу в Іспанії – це означає прив’язати себе до неї. А я, скажімо, хочу подорожувати – сьогодні в Іспанію, завтра до Франції чи Італії. Якщо порахувати, скільки коштуватиме вілла в Іспанії, то цих грошей років на 20 вистачить, щоб поїздити світом і просто його подивитися».

 

Коли запитують про українську національну ідею, очільник області цитує відомі Шевченкові рядки: «Садок вишневий коло хати…» Справжній українець – це сім’я, земля, реманент, хата, садочок... Отож і принцип відтворення «українського донецького куркуля» – це повернення до ментальності українця. «А що нині на Донеччині? Великі заводи й шахти, – каже пан Жебрівський, може, дещо згущуючи барви. – Візьмімо Краматорськ. Гігантське підприємство – Новокраматорський машинобудівний завод: родбудинок – НКМЗ, дитсадок – НКМЗ, школа – НКМЗ, так само – робота, пенсія та й на цвинтар – НКМЗ. Промінь світла в темному царстві. Є НКМЗ – є життя. Нема НКМЗ – нема життя. Те саме по шахтарських мономістах. Коли шахта закривається – все, «депресняк», життя зупинилося. Щоб цього не було, потрібно диверсифікувати ризики. Як вихід – розвиток малого бізнесу».

 

Погляньмо на польську модель економіки, пропонує очільник ВЦА: малий і середній виробник дають 67 відсотків валового внутрішнього продукту. І тільки 33 відсотки дає великий бізнес. На Донеччині 1700 підприємств дають 83 відсотки бюджетних надходжень. Зрозуміло, область переважно промислово розвинена, але хоча б 30–40 відсотків валового продукту тут має давати малий і середній бізнес.

 

Крім того, додає Павло Іванович, що таке куркуль? Це демократія! «Якщо я не залежу від власника заводу, а в мене є своє маленьке виробництво – то мені все одно, хто там і за кого мені каже голосувати, – розвиває далі думку. – Я, вибачте, голосуватиму так, як мені хочеться. Якщо українець заможний, має свій бізнес, за 200–300 гривень його голос не купиш. А по 1000 доларів ніхто не даватиме. За таких цін купити голосування неможливо. Отож куркуль – це основа демократії, гарантія незворотності процесів. До речі, вже й Мінсоцполітики цю нашу програму підхоплює, є пропозиції поширити її по всій Україні. Ми – за!»

 

Тепер коротко щодо інформаційного складника роботи. «Біда не в тому, що хтось десь на цих територіях надивився «Russia TV» чи наслухався ворожої пропаганди, – з гіркотою констатує Павло Іванович. – Увімкніть будь-який український канал – там у новинах кримінал, вбивства, війна та недолуга влада... Мало чого хорошого. Коли моїй доньці було 17 років, вона сказала: «Татку, мені страшно жити». Хтось замислюється над тим, чи потрібно Україні в такі непрості часи стільки критики й негативу: вбили, зґвалтували, зарізали, вкрали?.. Я не кажу, що треба зачищати інформаційний простір, як у проросійських так званих псевдореспубліках. Але ж має бути певний баланс. Через це я не втомлююся повторювати слова Любомира Гузара: «Критика руйнує, позитив надихає». Мудро сказано.

 

А що нині? Як напишу десь у Фейсбуці про обстріл – до мене черга зі ЗМІ, щоб прокоментував. А як виставлю на сторінку, що ми відкрили спортивні майданчики, відкрили школу... слухайте, в Билбасівці (є таке селище міського типу в Слов’янському районі) в опорній загальноосвітній школі – інтерактивні дошки (їх там 12), два лінгафонні кабінети, два комп’ютерних класи, на ноутбуках у цифровій лабораторії діти досліди проводять з хімії, фізики, біології. Та в Києві такого оснащення треба ще пошукати! Вгадайте, чи показали школу великі телеканали. Шукають завжди те, що «зачіпає» глядача, а зачіпає, вважається, щось негативне, погане»...

 

Насамкінець – про актуальну для області проблему розмінування території – це завдання не на один рік. «Розміновуємо там, де нам дозволяють, де немає бойових дій, – розповідає Павло Жебрівський. – На сьогоднішній день ДСНС технологічно, вважаю, найкраща в Україні служба в цих питаннях. Лінія ж розмежування й наближені до неї території просто всіяні мінами. Впродовж останніх трьох років приблизно 81 тисячу вибухонебезпечних предметів знешкодила тільки ДСНС. А ще й вояки це роблять, і міжнародники активно допомагають… Думаю, після деокупації територій років 10–15 ще доведеться розміновувати...

 

Але от ще яка проблема залишається актуальною: у Старій Авдіївці приблизно 1100 пошкоджених об’єктів, багато їх і в Марїнці, Красногорівці... Проте законодавство виписано так, що з бюджету я не маю права використати гроші для приведення до пуття приватного житла. Вихід знайшли такий: спільно з ДСНС сформували будівельні бригади й у матеріальний резерв купуватимемо будматеріали – тільки так зможемо приблизно з серпня розпочати лагодити розбиті внаслідок обстрілів дахи, стіни, вікна. І думаю – ми достатньо швидко це зробимо.

 

Водночас інфраструктуру області потрібно не відновлювати, а робити нову. До кінця серпня плануємо створити дорожню карту з інтерактивною дошкою: будуватимемо – з водогонами, теплотрасами, дорогами, тротуарами, палацами культури, школами... Нам лише на автотраси загальнодержавні й обласні потрібно 29 мільярдів гривень (це за цінами 2015 року), а загалом є потреба в сумі під 200 мільярдів гривень. Отже, роботи багато. Рук не складаємо й мети, я впевнений, досягнемо. Оновлена Донеччина буде в єдиному українському просторі.

 

Фото Євгена Гончаренка

 

Сергій Шевченко

 

Джерело: vectornews.net (зі світлинами)