Чорнобильська пам'ять української журналістики

Тридцять треті роковини катастрофи на Чорнобильській АЕС – привід згадати й активну участь журналістів у висвітленні цієї трагедії та ліквідації її наслідків. Працівники ЗМІ безпосередньо були в центрі подій під час роботи «ліквідаторів». Нагадаємо, свого часу про подвижницьку роботу журналістів-чорнобильців було випущено книжку, експонувалася фотовиставка «Чорнобильська трагедія крізь об’єктив часу».

 

І нині спілчани згадують як приклад мужньої, високопрофесійної діяльності колег той щоденний подвиг, про який, приміром, нагадують світлини з фототеки Укрінформу, Київської організації НСЖУ та з особистих фотоархівів журналістів. Наші колеги спостерігали за перебігом надзвичайних робіт, вели теле- і радіорепортажі за лічені метри від руїн енергоблоку, спускалися в тунель під реактором, прокладений шахтопрохідниками, проводили відеозаписи з гелікоптерів, які зависали над зруйнованим реактором.

 

Серед авторів чорнобильського фотолітопису – Валерій Зуфаров, Ігор Костін, Іван Лисенко, Анатолій Піддубний, Володимир Репік, Володимир Самохоцький – на жаль, їх уже немає з нами. Саме завдяки самовідданості й мужності багатьох журналістів світ міг дізнатися про страшні реалії аварії та її наслідки. Пам’ятаймо це.

 

 

 

Нагадаємо, цьогоріч група київських журналістів відвідала й "зону відчуження" в містечку Футаба (Японія). Про це розповіла Людмила Мех у публікації "Профспілкової газети" "Футаба: місце, де зупинився час". Пропонуємо ознайомитися зі скороченим текстом цієї статті.

 

Футаба: місце, де зупинився час…

 

На тлі густонаселених мегаполісів японського острова Хонсю містечко Футаба – крихітне: до 11 березня 2011 року тут не було й семи тисяч жителів. За межами країни про це поселення раніше мало хто чув. Сумну впізнаваність приніс Футабі землетрус. Він спричинив цунамі, а руйнівна океанська хвиля докотилася аж до будівель АЕС «Фукусіма-1», що за південною околицею містечка...

 

    На атомній станції працювало мало не все тутешнє доросле населення. У ті трагічні дні ніхто не міг знати, що після аварії буде започатковано в Країні вранішнього сонця громадську ініціативу, до якої тепер причетні сотні активних своєю життєвою позицією жителів Японії і України. Керівник Асоціації «Фонд за безпеку продуктів харчування та життя», редактор однойменного журналу Ковака Джунічі з Сайтами (це містечко в агломерації Токіо) проаналізував повідомлення преси про збільшення кількості хронічних захворювань у дітей, які певний час проживали на забруднених радіонуклідами територіях. Думки про те, що надалі захворювання можуть бути пов’язані на генетичному рівні, не давали спокою. Яке майбутнє в нинішнього і наступних поколінь людей, що пережили катастрофу на АЕС під Чорнобилем? І що може чекати Японію після Фукусіми? Відповіді на запитання співавтор низки друкованих праць вирішив пошукати в іншій частині світу – в Україні, де 1986-го атомна трагедія так само несподівано увірвалася в домівки й долі людей.

 

У лютому 2012 року Ковака-сан уперше поїхав до Києва й запропонував українським фахівцям проект, що допоможе з’ясувати, як зберегти здоров’я нинішніх і прийдешніх поколінь українців, а також і його співвітчизників. Та замість відповіді на запитання, гостю відкрився широкий спектр проблем, до розв’язання яких він згодом долучив команду однодумців. Уже за три місяці активісти згаданої асоціації власним коштом знову відвідали Київ (допомогли в цьому зібрані грошові пожертви небайдужих доброчинців). Свій інтерес японці конкретизували – це родини чорнобильців на Житомирщині й Київщині: здоров’я дітей, харчування, забезпечення умов для вирощування чистих від радіонуклідів продуктів на присадибних ділянках тощо. Науковці, лікарі вивчали проблеми, з якими стикаються мешканці забруднених територій, а також ті, хто переселився з небезпечних місць.

 

Соціальний проект передбачав дослідження динаміки самопочуття людей різних вікових груп, споживання чистих від радіації харчів рослинного і тваринного походження. Японці фінансували проведення в Україні експертних і лабораторних досліджень, закупівлю екологічно чистих продуктів та добавок до них, ліків, мінеральних добрив. Фахівці підтвердили: дещо з того, що пережили й переживають українці, поетапно повторюється на Японських островах… Пан Ковака з однодумцями в квітні 2018-го провів у Києві семінар для ЗМІ й відтак запросив чотирьох журналістів з Києва і столичної області до Японії – розповісти там про чорнобильське лихо, його наслідки, а водночас – більше дізнатися про трагедію Фукусіми й особисто побувати в тамтешній «зоні відчуження».

 

      Колеги з Сайтами запропонували дуже цікаву, насичену програму: це і спільні лекції, і прес-конференції, і офіційні та приватні зустрічі з багатьма неординарними особистостями, а рівнобіжно – щоденне ознайомлення з особливостями екзотичної країни, її історичними й культурними, природними пам’ятками. Програма поширилася й на святкові дні, які для працелюбних японців стають невеличкою відпусткою – можливістю побути з сім’єю, відвідати родичів.

 

Для міжнародної журналістської команди першим офіційним заходом у Токіо стала зустріч з дипломатами – Надзвичайним і Повноважним Послом України Ігорем Харченком і другим секретарем Посольства Віолеттою Удовік. Відвідавши посольство, ми мали змогу обговорити можливості й перспективи дальшого розвитку унікальної громадської ініціативи – Японського проекту, започаткованого активістами з Сайтами й поширеного на сім’ї чорнобильців Київщини та Житомирщини. Принагідно гості посольства висловили сердечну вдячність українським дипломатам, які допомогли в організації важливих зустрічей – інтерв’ю з мерами відомих усьому світові міст Хіросіма й Нагасакі.

 

    А вже наступного ранку українські журналісти й представники асоціації – Марута Харуе і Сахара Цутому – вирушили зі столиці до префектури Фукусіма. Ще до в’їзду на територію радіологічного контролю в нас мала відбутися ще одна ексклюзивна зустріч. До нині безлюдного містечка Футаба нас погодився супроводжувати колишній його мер Ідогава Кацутака, що тепер живе за сотні кілометрів від території атомного лиха. Вже разом з ним на спеціальному пропускному пункті вбираємося в одноразовий одяг, поверх взуття – захисні бахіли, в дорогу – дозиметри. А далі, подолавши наступний контрольний «бар’єр», де перевіряють документи, в’їжджаємо в покинуте містечко на тиху безлюдну вулицю.

 

    Тут немає звичного для Японії потоку автомобілів, не чути, здається, навіть птахів. Порожні подвір’я. У бур’янах бовваніють уже не потрібні нікому легковики й усілякий господарський реманент... Під’їхали мікроавтобусом до колишньої мерії – 4-поверхової адмінбудівлі гірчичного кольору. Пан Ідогава сумними очима поглядає на вікна: «Там був мій офіс». Після аварії на АЕС, розповідає очевидець, махнувши рукою в бік південної околиці Футаби, звідти несло вітром «хмарки» із залишками теплоізоляції, що падала на землю... Жителів довелося евакуювати: населення масово покинуло містечко 12 березня...

 

Майже навпроти центрального входу в мерію бачимо сталеву конструкцію з годинником. Стрілки механізму давно завмерли, зафіксувавши на роки, коли тут зупинився час. Я не витримую і кажу: «Це буде назва майбутньої публікації про Футабу». Саме цей годинник мене подумки повернув у далеке минуле, в останні дні квітня 1986-го. Тоді й у мою родину ввірвався моторошний вітер чорнобильського лихоліття, а потім одного за одним я втрачала своїх рідних і дорогих мені людей… Їхні захворювання і смерть офіційно пов’язуються з наслідками катастрофи на ЧАЕС...

 

Людмила Мех, заслужений журналіст України

 

Фото Сергія Шевченка