Команда Євгена Вербила: часи становлення Спілки

За 38 років членства в нашій творчій спілці мені довелося виконувати різні громадські доручення: керівник творчого об’єднання районних газет Київського Полісся, член правління й бюро регіональної столичної організації, а ще за дорученням працівників апарату республіканської Спілки виїздила в кілька областей України у складі робочих груп залагоджувати конфлікти між районними редакціями і їхніми засновниками, або напряму від союзної спілки займалася питаннями оздоровлення сімей журналістів нашого творчого об’єднання, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Визнавала за добре, коли ці доручення не надто позначалися на основній роботі – редактора макарівської районки. Там 19 грудня 1990-го підписала до друку останній редагований особисто номер газети, а вже наступного ранку виконувала обов’язки відповідального секретаря Спілки журналістів України.

 

Тогочасний керівник творчої організації Іван Васильович Сподаренко для багатьох журналістів був прикладом порядності, людяності, високої професійності. Не один рік він редагував газету «Сільські вісті», що мала найвищий тираж в Україні й неабияку довіру та визнання читачів. Сьомий з’їзд журналістів, на якому його обрали головою СЖУ, в документах зазначений як Установчий. Подякувавши попередньому очільникові, шанованому й у сьогочасному журналістському середовищі, Миколі Олександровичу Шибику, ми, делегати, ухвалили перший в історії СЖУ Статут, а ще – Декларацію, в якій урочисто проголосили Спілку «вільною, позапартійною, незалежною, неурядовою, добровільною організацією». Отож і її керівним органам, і працівникам апарату було над чим працювати…

 

Виклики ж часу, пов’язані з довгоочікуваною незалежністю нашої держави, загострені почуття справедливості й національної гідності, а ще нові для нас ринкові відносини започаткували нові процеси й у журналістському середовищі. Заговорили про створення страйкового комітету працівників ЗМІ, про боротьбу за виживання газет, захист від гонінь, від політичного та економічного тиску. А ще всі ми залишались єдиною категорією працівників, для яких існували протиправні обмеження в нарахуванні середнього заробітку для оплати відпустки, лікування, призначення пенсій. Комплекс проблем потребував негайних, але зважених рішень. При цьому професійна полеміка дедалі частіше переходила на з’ясування стосунків, безплідні суперечки та звинувачення. Пленум виконкому (не попрацювавши й року) ухвалив провести Восьмий позачерговий з’їзд журналістів. На ньому з чотирьох кандидатур головою Спілки – вперше на штатну основу – обрали голову правління Луганської обласної організації, редактора кіровської міської газети Євгена Вербила.

 

Скажу одразу, в перші тижні роботи апарату СЖУ відголоски пристрастей, що вирували на позачерговому з’їзді, спалахували й у нашому колективі. Новий керівник, якого ми всі знали не один рік, немовби сам для себе шукав відповіді: хто з нас є хто і як потрапив на цю роботу? Кардинально змінились і штатний розпис, і посадові обов’язки. Зокрема, один з колишніх заступників голови та я як відповідальний секретар (до речі, обрана з’їздом до правління СЖУ) стали завідувачами відділів організаційно-творчої роботи і позаспілкових зв’язків відповідно.

 

Вважаю, переломним моментом у стабілізації становища в апараті Спілки стала поїздка її керівництва для ознайомлення з діяльністю Житомирської обласної організації. У той час практикувалося закріплення відповідальних працівників апарату за певними областями. Отож з керівником поїхала і я. Завжди делікатний Дмитро Авксентійович Панчук, побачивши нас на порозі кабінету, привітався й зауважив: «Бачу – Людмила Григорівна усміхається. Значить, усе гаразд». Звичайна фраза гостинності зненацька спричинила «вибухову» реакцію у присутнього відповідального секретаря обласної організації, на жаль, нині покійного Володимира Соломоновича Киричанського. Зазвичай стриманий і небагатослівний (його поважали за розум, професійність, уміння володіти словом, тому часто долучали до підготовки найважливіших спілчанських документів) він емоційно висловився про деякі останні події в апараті Спілки. До честі Євгена Федоровича, він не тільки уважно вислухав доволі різкі зауваження щодо поширюваних пліток, а й пообіцяв не допускати несправедливості.

 

Ознайомлення з діяльністю однієї з найкращих у той час обласних організацій, її активістами, обмін думками з колективом обласної газети «Житомирщина», поїздка в Баранівку, де журналісти районки «Слово Полісся» на чолі з незабутнім редактором Анатолієм Стрільчуком вдало поєднували основну роботу з ефективною комерційною діяльністю, – усе це сконцентрувалося в один дуже насичений (а особисто для мене ще й тривожний) день. Наступного ж ранку, вже на апаратному засіданні, відбулася серйозна розмова, яка багато в чому й визначила подальшу роботу команди Євгена Вербила. Не перелічуватиму всього, чого досягли, наслідуючи традиції попередників та збагачуючи їхній досвід. Наголошу тільки на тому, що нового встигли зробити самі.

 

Проблем і справді було багато. Одна з них – приміщення на Хрещатику, в самому серці столиці. Ми ж були в ньому, як то кажуть, на пташиних правах. Один уряд дозволив переїзд, а прийшов наступний і… Тут мав бути пакет неспростовних документів, які б раз і назавжди закріпили будинок за найчисленнішою творчою організацією країни. І за цю справу взявся перший заступник голови Спілки Михайло Новик. Михайло Михайлович мав досвід роботи в державних органах, знав, як правильно застосувати певні положення в майновій сфері – останнє неабияк стало в пригоді, коли узаконили за СЖУ приміщення на Хрещатику, 27-а. І все тоді було вчасно й правильно зроблено – це, поза сумнівом, перша дуже важлива перемога, яка закріпила право власності на таку необхідну нерухомість.

 

Ще на першому після позачергового з’їзду пленумі правління, 18 лютого 1992 року, серед першочергових документів ухвалили постанову «Про взаємовідносини Спілки журналістів України зі Спілкою журналістів СРСР на конфедеративній основі». Було вирішено припинити нашу участь у роботі Спілки журналістів СРСР на конфедеративній основі, відкликавши зі складу керівних органів останньої представників СЖУ. Водночас наголошувалося на дальшому зміцненні контактів з колегами по перу за межами України – на договірній основі, на засадах рівноправності. Ця позиція не всіма сприймалася, та наші активісти були впевнені: іншого шляху просто не може бути. З різних пропозицій вибрали запрошення до Вільнюса, де вже в травні мала відбутися конференція за участю керівництва Міжнародної федерації журналістів. Мені було доручено готувати пакет документів про СЖУ, а з професійним перекладом текстів англійською мовою допомогла Марина Таран з редакції іномовлення Національної радіокомпанії.

 

До речі, дружбі з Мариною поклав початок майже курйозний випадок. У якийсь із передвихідних днів, коли обох заступників голови Спілки не було в Києві, а я залишалася в апараті «на господарстві», зателефонували з Москви й запропонували терміново визначити представника СЖУ в делегацію на Кіпр. Голова Іван Сподаренко так само був на виїзді в одній з областей. Мобільного ж зв’язку в той час ще не було. Тоді я зателефонувала до колег з редакції Всесвітньої служби радіомовлення України (ефірна назва «Радіо Україна») і запропонувала їхній первинній організації визначити кандидатуру для відрядження за кордон. Уже за кілька годин ми передали дані Марини до апарату союзної спілки. Скажу одразу, не всі з більш досвідчених колег схвалили мої дії. Проте спочатку знайомство, а потім і дружба з Мариною Таран не раз прислужилися інтересам СЖУ, а для мене дружні стосунки тривали й тоді, коли згодом перейшла на іншу роботу.

 

Але повернімося до поїздки у Вільнюс. Туди, крім нас з Євгеном Федоровичем, прибули представники ще кількох журналістських спілок. Однак рівень київської попередньої підготовки документів став вирішальним під час переговорів з генеральним секретарем Єнсом Лінде. А дізнавшись про чисельність СЖУ, він ще й пожартував: «Здається, не ви вступаєте до МФЖ, а ми до вас». А ось запрошення на засідання, яке мало відбутися 6 червня в Монреалі, було вже без жартів. До речі, українська Спілка – єдина, яку під час переговорів визнали цілком готовою до вступу в МФЖ. Тогочасна ж фінансова ситуація СЖУ ставила під загрозу здійснення такого далекого відрядження, тому й вирішили надати право керівництву Литовської спілки журналістів представляти нашу на тому засіданні.

 

Сама ж подія справді виявилась історичною: відтоді спілка журналістів незалежної України – повноправний член авторитетної міжнародної професійної структури. Цей факт став визначальним у майже дворічній дискусії в первинних і обласних організаціях, яким правління СЖУ запропонувало подати пропозиції для встановлення дати професійного свята. Отже, на підтримку ініціативи делегатів першого Всеукраїнського з’їзду редакторів газет і журналів Президент України Леонід Кравчук 25 травня 1994 року підписав Указ про встановлення Дня українського журналіста. За дату святкування визначено 6 червня –день прийняття Спілки журналістів України до Міжнародної федерації журналістів.

 

З осені 1992 року в актовій залі на Хрещатику, 27-а регулярними стали засідання дискусійного прес-клубу, на який запрошували політиків, державних та громадських діячів. Модерувати ці заходи доручили мені вже як заступнику голови з міжнародних питань та позаспілкових зав’язків (на цій посаді мене затвердив пленум правління СЖУ, як і Якова Семеновича Грицая – заступником голови з організаційно-творчої роботи).

 

Саме в той період у нашої команди з’явилися нові партнери – представництва в Україні Міжнародного фонду «Відродження» та Фонду Конрада Аденауера. Керівник останнього, Манфред Ломанн, і його заступник Анатолій Рачок брали участь мало не в усіх засіданнях. Збиралися також у спілчанській світлиці, де за чаєм-кавою тривало неформальне спілкування з українськими журналістами. До речі, здебільшого саме на цьому майданчику СЖУ проводила перемовини з делегаціями наших колег – з Польщі, Угорщини, Македонії, США, Німеччини... Тут же у липні 1995 року відбулася зустріч вітчизняних і канадських журналістів з Патріархом Київським і всієї Руси-України Володимиром (Романюком). Знімок, який зафіксував наше спілкування, став, на жаль, одним з останніх, зроблених за життя цієї унікальної Людини, справжнього патріота державності.

 

У практику діяльності СЖУ дедалі частіше входили обміни делегаціями на запрошення іноземних партнерів. Світ хотів більше спілкуватися з незалежною країною. Колеги з-за кордону відвідували й редакції українських газет, журналів, аудіовізуальних ЗМІ. Спілкувалися з відповідальними працівниками Міністерства закордонних справ, парламентського профільного комітету. До речі, не раз погоджувався на такі зустрічі й тогочасний очільник Верховної Ради України – Іван Степанович Плющ.

 

Важливих і своєчасних як міжнародних, так і організаційно-творчих заходів, що справедливо зараховані в актив СЖУ за час роботи команди Євгена Вербила, було багато. А чого варті походи до судів, коли обстоювали права незаконно звільнених не лише рядових працівників преси, а й колишніх головних редакторів! Були й похибки, і нерозв’язані проблеми, бо тоді, на початку 1990-х, як і в нинішній час, журналісти опинялись у вирі подій – за покликом професійності й патріотизму не боялися брати на себе відповідальності за Слово. У моїй же пам’яті реальні справи іноді непомітних, але завжди оперативних у розв’язанні проблем працівників бухгалтерії на чолі з Галиною Романюк, небагатослівного і мудрого юристконсульта Григорія Петровича Тарана, привітної, креативної Ольги Колесової, котра відповідала за оздоровлення журналістів, завжди надійних, на жаль, покійних Вікторів – Костюка і Талабана

 

Готуючи цей матеріал, я перечитала з десяток тогочасних номерів спілчанського журналу «Журналіст України». Скільки спогадів і емоцій відновили в пам’яті пожовклі сторінки цього видання! А ще – несподіваних паралелей… Ось, приміром, перший абзац зі звернення ради з питань етики і права СЖУ до всіх працівників засобів масової інформації країни: «Шановні колеги! Ми звертаємось до вас у нелегкий для України і національної преси час, коли криза в соціально-економічному житті поєдналась з політичними амбіційними пристрастями як у суспільстві, так і в засобах масової інформації. Преса, як четверта влада, не без наших зусиль втрачає свої позиції. Вона доволі частіше потрапляє в обійми бізнесових структур, над нею завис дамоклів меч мафії. Журналістські колективи роз’єднує іржа недовіри і зведення рахунків. Своїми руками під акомпанемент деструктивних сил ми сіємо у своєму середовищі чвари і розбрат. Ці негативні явища особливо загострились у період передвиборної кампанії».

 

Це звернення вміщено в 3–4 номері за 1994 рік. Чи не нагадує воно сьогоднішні реалії? Як у далекі дев’яності, так і нині наша творча організація стоїть в обороні професійних прав журналістів, їхнього життя й фізичної безпеки.

 

Іноді буваю на заходах, які проводить нинішнє керівництво нашої творчої організації. На одному з них, у лютому 2019-го в прес-центрі на Хрещатику, 27-а, тривало кількагодинне обговорення фактів агресії щодо працівників ЗМІ. Постраждалі колеги розповідали і про спроби перешкоджання виконанню професійних обов’язків, і про факти неоперативного реагування на побиття журналістів або й взагалі ігнорування їхніх звернень правоохоронними органами, а модератор – голова НСЖУ Сергій Томіленко – запрошував представників поліції та прокуратури дати відповідь або пояснення. Розмова була не з приємних, але вона вкрай потрібна, що зрештою і підтвердили обидві сторони.

 

Уже не раз помічала, що нинішнє керівництво НСЖУ не страшиться займати позицію, незручну як для влади, так і для багатьох політиків. Власне, так і має бути в нашій організації.

 

Людмила Мех, заступник голови СЖУ (1992–1997),

президент ВБФ «Журналістська ініціатива»

та Всеукраїнського автомобільного клубу журналістів

 

P. S. До речі, статтю про Євгена Вербила у Вікіпедії також підготовлено зусиллями активістів ВБФ «Журналістська ініціатива».