Від журналістики до письменництва. Елементи художньо-публіцистичних жанрів у прозових і поетичних творах

   Публікуємо статтю журналіста й письменника Олександра Балабка (текст використано у його виступі на пленарному засіданні XXV Міжнародної науково-практичної конференції з питань розвитку й функціонування української мови «Мова. Суспільство. Журналістика»).

***

Навчити журналістики чи письменництва не здатен ніхто. Якщо на генному рівні в людині не закладено хисту до логічного і системного викладення думок, образного мислення, то жодні навчальні заклади не спроможні викресати оту іскру Божу. Вони здатні лише підтримати, розвинути ці здібності, наснажити базовими знаннями. Але чи до снаги вправному журналістові стати письменником і навпаки – прозаїку, драматургу чи поету виявити себе у публіцистиці, аналітичних журналістських жанрах? Прикладів останнього небагато, надто – серед поетів (згадаймо, як зізнавалася Ліна Костенко у складності оволодіння прозово-публіцистичним жанром “Записок українського самашедшого”). А ось ранній досвід роботи в пресі сприяв появі у світовій і вітчизняній літературі низки імен – Альфонс Доде, Гі де Мопассан, Ернест Гемінґвей, Карел Чапек, Осип Маковей, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Василь Симоненко, Борис Олійник.

 

Французький драматург Адріан Декурсель узагалі стверджував, що “журналіст – це письменник, редагований своєю газетою”. Тож цікаво простежити процес трансформації від журналіста, у якого на першому плані – факт, до письменника, де превалює вимисел, хоча і часто оснований на баченому і пережитому. Один із героїв моїх романізованих біографій Михайло Коцюбинський почав свою творчість із досить школярських поезій, але зате – блискучого нарису “Шевченкова могила” (1890 р.), де поряд із безцінним нині фактажем про тодішній вигляд усипальниці Кобзаря, молодого саду, сторожки з її начинням, першопочатками майбутнього музею, вже вчувається майбутній письменник: “Як глянеш на гору, то здається, що ті хатки стояли колись на горі, та докучило їм стояти там, схотілось ближче глянути на дніпрові води…”. Й інший, вміщений 1891 року у львівському “Дзвінок”, твір – на межі журналістики і прози: історичну розвідку “Нюренберзьке яйце” про історію винаходу кишенькового годинника подано у дохідливому, навіть грайливому стилі з усіма ознаками літературного твору. Але це, все ж, журналістика, – лишень відомі факти з життя винахідника Петера Генляйна оживлено і розфарбовано українським словом.

 

Найбільший вплив на творчість письменника справила праця впродовж листопада 1897 – березня 1898 рр. у редакції газети “Волынь”, що виходила в Житомирі. Набутий досвід уваги до факту, події, місця перебування чи подорожі міцно вріс у структуру багатьох текстів. Приміром, подорож на ярмарок до села Криниці вилилася не в звичайний етнографічний нарис (до редакції газети “Рада” він пише, що “такий спосіб оброблювання сюжетів мені не подобається, я дав кілька суб’єктивних записів, старався бути щирим – от і все”), а оповідання вже знаного майстра імпресіоністичної прози. Хоча деякі літературознавці відносять цей твір до нарису, як і пізніше новелу “Хвала життю” після подорожі письменника до італійської Мессіни, що зазнала землетрусу. Отже, симбіоз фактичного і вигаданого та тезу Коцюбинського про доєднання до фактажу “суб’єктивних записів” можна вважати визначальним у творенні прозових творів з елементами художньо-публіцистичних жанрів.

 

Есеїстична повість чи документально-пошуково-подорожня проза?

 

Есеї під гаслом “Стежками українців у світах” упродовж 2004–2006 рр. вміщувалися у газеті “Вечірній Київ”: “Римське щастя Миколи Гоголя”, “Острів Капрі: відкриття Коцюбинського”, “Володимир Винниченко: забута могила у Провансі”. Це були не просто подорожні нотатки про відвідини Італії та Франції, бо гідами стали самі герої творів завдяки їхнім листам та щоденникам. Тому зрима присутність класиків не могла не спонукати до власного художнього осмислення добутого матеріалу. Приміром, Гоголь уявляє римський Колізей живою істотою, ось і автор есе поглядає на пам’ятку очима Гоголя і також починає фантазувати: “Про архітектуру кажуть, що вона – застигла музика. У римському Колізеї це відчувається по-особливому… Здається, що ці мури ввібрали в себе все багатозвуччя майже двотисячолітньої історії: і дзвін оркестрів, і брязкіт мечів, і співи, і шум води, і шелест дерев. І зойки, і плач, і сміх, і шепіт… От би розшифрувати все, що записали вони за десятки століть! Ми б почули не лише промови імператорів, а й голос великого українця Миколи Гоголя…”

 

І після такого зачину, згодьтеся, вже можна переходити до фактологічної частини твору із цитуванням листів, наведенням маловідомих фактів із біографії письменника, до полемічних пасажів щодо “українськості чи російськості” Гоголя тощо. Цей синтетичний жанр дозволяє авторові белетризувати, сказати б, оживляти той чи інший епізод, як от – зустріч Гоголя із другом Василем Жуковським у Франкфурті-на-Майні, коли письменник кидає до каміну свою вже готову до друку драму з української історії “Поголений вус” тільки через те, що Жуковський задрімав під час читання. Епізод настільки яскравий і трагічний, що неможливо його було не увиразнити: “Гоголь розмахнувся й кинув зошит до каміна. Вогонь спершу пригас під папером, потім раптом спалахнув високим веселим полум’ям, що ніби танцювало над жертвою. – І добре, брате, зробив, – пробурмотів Жуковський… А в підсумку вкотре було доведено, що рукописи таки горять: “Мертві душі” дісталися друкарського верстата, а “Поголений вус” став у каміні Франкфурта купкою попелу, що його вранці рудий німець-слуга разом із недогарками збере у відро і винесе геть…”. Вигаданого тут мало, закони прози у стилі нон-фікшн витримано (цю зустріч підтверджено документально), хіба що з’явилися “веселе полум’я” та “рудий слуга”.

 

У наступному творі, про капрійський період Коцюбинського, таких вмонтованих у хронологічно вивірений за біографією письменника текст белетризованих епізодів немає, зате кожен із семи розділів починається новелою настрою, образком, які навіть можуть існувати окремо. Наприклад, аби підвести читача до відвідин Коцюбинським “родзинки” острова Капрі, Блакитного гроту (печери, куди запливають на човні і яка через малий отвір пропускає лише блакитне світло) автор подає казку про матір Веселку і семеро її синів, з яких Блакитний, купаючись у морі, відірвав шматочок сорочки: “Ласкаві хвилі, б’ючись об скелі й запливаючи у чорні-чорнісінькі печери, понесли в одну з них цей клаптик блакиті. І враз засяяла печера небаченим світлом! Відтоді люди щодня припливають сюди, аби побачити диво й розгадати загадку цієї печери…” І відразу – до улюбленої есеїстики: “Серед них був і наш великий обожнювач веселок, квітів і сонця (недарма називав себе сонцепоклонником) Михайло Коцюбинський”.

 

Тобто маємо прозу з елементами художньо-публіцистичних жанрів журналістики чи, все ж, есе та нариси з великою складовою белетристики? Михайло Слабошпицький після видання цих творів у книжках “Синьйор Ніколо й синьйор Мікеле. Рим Гоголя й Капрі Коцюбинського” і “З Ніцци до Мужена. Від Башкирцевої до Винниченка” (2006–2007 р.) писав: “У нас мало культивувалася така проза – культурологічна, документальна, пошукова, подорожня… В Україні представлена хіба що найвищим своїм виявом – книжками Григорія Гусейнова “Господні зерна”, творами Валерія Шевчука. І от зараз Олександра Балабка”. Натомість 2014-го, подаючи передмову до “Раю і Пекла Коцюбинського”, Володимир Панченко, ознайомившись з іншими творами Балабка, дає означення їм – есеїстичні повісті, де “поєднуються можливості різних жанрів і стилів. Їх можна читати як “історії людей”, віднаходячи чимало цікавих біографічних фактів, сюжетів, портретних рис…” І далі: “Судячи з усього, читачам подобається симбіоз “біографія – проза мандрів”… Цей наш “гід”-оповідач виявляється й істориком, чиї “імпресіоністичні” (себто – мозаїчні, штрихові) коментарі ми чуємо, все більше й більше, дізнаючись про особистість… Суттєвими є й рефлексії оповідача: він же не просто хронікер чи ретранслятор фактів. Його “я” – відкрите: він не приховує своєї суб’єктивності: час од часу дозволяє собі суто публіцистичні вкраплення у розповідь... А хіба могло бути інакше? Весь попередній досвід Олександра Балабка схиляв його до симбіозу різних можливостей, до цього розкутого есеїстичного стилю, який, здається, цілком успішно завойовує позиції в нашій сучасній літературі”.

 

Отже, поступове проникнення в художню літературу художньо-публіцистичних жанрів журналістики і навпаки – публіцистичності, фактологічності в літературу (Світлана Алексієвич здобула Нобелівську премію з літератури, але за поліфонію у творах стилю нон-фікшн) – дає підстави виокремити нові жанри, що на межі літератури і журналістики – есеїстична повість і роман-есе, який також представлений у доробку Олександра Балабка – “Олександр Вертинський, нащадок Гоголя. Шляхами артиста”. Цей твір-подорож у часі й просторі до трьох основних міст еміграції першої хвилі – Константинополя, Парижа і Шанхая – увібрав усі можливості художньо-документальної прози, де факт сусідить з вимислом і домислом, а полеміка, викривальність, розвінчування – із поезіями, піснями, навіть перекладами з російської.

 

Оповідання про життя рослин, тварин і людей

 

Багатолітня праця у практичній журналістиці, а потім у жанрі художньо-документальної прози не могла не позначитися на оповіданнях і новелах книжки “Тату на кавуні”. Жоден із творів не з’явився на “порожньому місці”. Основою оповідання могли стати лише одне кимсь вимовлене речення чи коротка історія. Як от, – розповідь жінки про те, що в дитинстві була схожою на юного Володю Ульянова на жовтеняцькій зірочці, яку, граючись, намагалася проковтнути, і ледь не сталося лихо. Із цього вийшло майже гумористичне оповідання “Марійка, що проковтнула Леніна” про родину працівників культури, у яких “Ленін став поперек горла”. Особлива ієрархія в курячому товаристві й трактування ним казки “Курочка Ряба”, звісно, вигадані, але навіяні спостереженнями під час догляду за колишнім інкубаторним птаством. Тобто і тут в авторі присутній журналіст, хоча і з неабиякою уявою. І в цій книжці малої прози постають улюблені герої автора Гоголь і Коцюбинський. Перший у оповіданні “Усмішка Гоголя”, де подано реальні факти і з його біографії, і самого О. Балабка, який хоча і уві сні, але уявляє себе у аудиторії № 32 в колі викладачів факультету журналістики Дмитра Прилюка, Марії Каранської, Василя Яременка, однокурсників з конкретними прізвищами під час висунення Балабка на Шевченківську премію за присутності самого Гоголя.

 

Коцюбинський же опиняється в одній палаті з сучасним письменником, якому зробили операцію на грижі, що для нетренованої інтелігенції – “як медаль лауреата”. Їх перенесено у зиму 1913 року, до клініки професора Образцова, коли смертельно хворого Коцюбинського катають на запряжених у сані конях навколо Володимирського собору. Автор передмови Василь Портяк пише: “Тут знову проступає Балабко-есеїст… У циклі “Кіпрський щоденник” – той самий доскіпливий пошук деталей, історій, витоків… Сприт майстра травелогу не покидає Балабка-новеліста… І це виходить на добре”. Тому мандрівник Василь Григорович Барський з довгим костуром у руці хоч і з’являється в сучасній сільській таверні, але вже після того, як автор описує меморіальну дошку, встановлену на честь його відвідин Кіпру. Адресністю, інформативністю, впізнаваністю сповнені й інші твори з книжки, де оповідання, що дало назву, “Тату на кавуні”, взагалі побудоване на витягах з Інтернету, що ними оперує головний герой. 

 

Поетично-пісенна публіцистика

 

Публіцистику у віршованій формі, на жаль, не виокремлюють серед жанрів журналістики, хоча літературознавці стверджують, що вірші писати легко, а поезія дається не всім. У згадуваних книжках вміщуються віршовані тексти, що згодом були покладені на музику композиторами Олександром Швидким та Леонідом Нечипоруком. Приміром, “Острів Капрі” став лейтмотивом есеїстичної повісті про Коцюбинського, ніби сконцентрованим її змістом. У вірші зашифровано не лише біографічні дані письменника, а й кілька назв його творів. Однак це, сказати б, інформативна поезія, а ще присутня і власне віршована публіцистика. Наприклад, текст “Пісні водія АТО” міг би легко трансформуватися в інтерв’ю з водієм, або з монологом, вмонтованим у нарис. Автор же виходив із зворотного, почувши розповідь батьків, син яких заспокоює тим, що на його старому МАЗі аж вісім коліс, тому коли влучать в одне, друге, то на решті ще ж можна ще довго їхати:

 

“За кермом я вже три дні на старому МАЗі. “Щоб бійці були живі”, – значиться в наказі. Бездоріжжям автокрос, – снайпер щоб не вцілив, Щоб привезти на блокпост хлопців роту цілу. Я молюся всім богам, зубру на капоті. Хай Христос поможе нам у святій роботі. “Ураган” везе і “Град” той, хто братом звався. Знову вибухнув снаряд, – подарунок “братський”… Ти не друг мені й не брат, а в нечеснім бою Прославляєш каганат Орди Золотої. Як колись Тарас прорік, хоч було б і ні з ким, Та не сяду на твій бік навіть хліба з’їсти! Дотягнути б у лісок, поки є ще сили, Поки третє колесо куля не пробила! Ой, війна, війна, війна, війнонько, війнонько, Як від дешевого вина болить голівонька…” 

 

Тож не бачу причин, аби цей текст не зарахувати до віршованої публіцистики, яка, нарешті, має посісти своє гідне місце серед художньо-публіцистичних жанрів журналістики. Тим паче, що зобов’язує перша складова частина – художньо-. А надмірне захоплення відставних військовиків бутафорною козаччиною років десять тому спонукало до написання тексту “Та які ж ви козаки?”. Кожна строфа починається із цього запитання, а далі – про всі наші біди і проблеми, що, на жаль, і досі лишаються актуальними: 

 

“Та які ж ви козаки, коли брат на брата За картонну булаву ладні виступати? Та які ж ви козаки, – загрузли в дебатах! Замість дати одкоша – лекції, плакати. Та які ж ви козаки? – молодую матір Посилаєте у Рим грошей заробляти…”

 

А окремо темі заробітчанства присвячено “Лист до дружини”. Молодий чоловік пише дружині, яка давно не бачила доньку, до Італії: “Наша донечка вчиться, здорова, тобі лист написала сама, та учора хтось в школі промовив: “У Оленки мами нема…”. То з Франческою ти, то з Віченцо, може, прийде колись і той час, коли діти отих іноземців кращу долю шукатимуть в нас”. Чим цей написаний у рядок текст не відповідає художньо-публіцистичному матеріалу для газети чи журналу? Між іншим, в українській журналістиці є низка яскравих прикладів віршованої публіцистики в доробку Валерія Ясиновського, Миколи Цивірка, Юрка Космини та інших.

 

Висновки

 

Процес переходу від журналістики до письменництва цікавий, складний і недостатньо вивчений. Редакційна практика неоціненна для письменника в пошуку тем і сюжетів, доборі матеріалу, лаконічності викладу. Навіть мій невеликий досвід, стисло втілений у цій доповіді, демонструє у цьому процесі трансформації низку нових підходів, викликів, навіть спричинює до появи нових жанрів, що їх можуть брати до свого активу і журналістика, і література. Мають рацію деякі літературознавці, що надмір документалістики на шкоду фантазуванню знижує якість твору. Однак час вимагає і нових підходів – читач прагне не лише відчути, а й переконатися, доторкнутися. Тому в переході від журналістики до письменництва важливий розумний баланс усіх цих чинників.

 

Олександр Балабко, письменник, публіцист

 

Фото автора

 

Література:

1.https.//ru.citaty.net – adrian-dekursel

2. Михайло Коцюбинський. Шевченкова могила. – “Кримська світлиця”, № 42 за 18.10.2013.

3. Коцюбинський Михайло. Зібрання творів у 7-ми томах. Том 3. Повісті, оповідання (1908–1913). Київ: Наукова думка, 1974. – 442 с.

4. Коцюбинський Михайло. Зібрання творів у 7-ми томах. Том 4. Статті та нариси. Інші редакції. Нотатки. Переклади. Фольклорні записи. Київ: Наукова думка, 1975. – 388 с.

5. Панченко В. Польові дослідження на Капрі. – Пам’ятки України: історія, культура, 2018, №№ 3/4. – С. 10, 11.

6. Слабошпицький М. Із тих, хто воскрешає українське. – Пам’ятки України: історія, культура, 2018, №№ 3/4. – С. 8, 9.

7. Балабко О. Синьйор Ніколо й синьйор Мікеле. Рим Гоголя й Капрі Коцюбинського” (есеї). – Київ: Факт, 2006. – 248 с.

8. Балабко О. З Ніцци до Мужена. Від Башкирцевої до Винниченка (есеї, п'єса). – Київ: Факт, 2007. –192 с.

9. Балабко О. Рай і Пекло Коцюбинського: есеїстична повість /О. Балабко. Новели “Сон”, “Хвала життю”, “На острові” М. Коцюбинського; передм. В. Панченка. – Чернівці: Букрек, 2014. – 216 с.

10. Балабко О. Олександр Вертинський, нащадок Гоголя. Шляхами артиста (роман-есе у трьох книгах). – Чернівці: Букрек, 2017. – 596 с.

11. Балабко О. Тату на кавуні./Оповідання /Передмова Василя Портяка. – Чернівці: Букрек, 2018. – 176 с.