Упевнена, щось подібне може сказати кожний про той чи інший пам’ятний період свого життя. У мене такий період розпочався 20 грудня 1990 року, коли напередодні підписала до друку останній особисто редагований номер макарівської районної газети на Київщині, а відтак у столиці на мене вже чекали нові обов’язки – відповідального секретаря Спілки журналістів України.

 

До цього призначення мала чималий досвід виконання громадських доручень: керівник творчого об’єднання районних газет Київського Полісся, член правління й бюро регіональної столичної організації, а ще за дорученням працівників апарату республіканської (на той час) журналістської спілки виїздила в кілька областей України у складі робочих груп залагоджувати конфлікти між районними редакціями і їхніми засновниками, або безпосередньо від союзної спілки опікувалася питаннями оздоровлення сімей журналістів, що постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

 

Як делегат шостого й сьомого спілчанських з’їздів я розуміла особливості роботи на запропонованій посаді – третій за відповідальністю в апараті найчисленнішої творчої організації України. Однак то лише загальні уявлення, дійсність виявилася набагато складнішою. І хоч роботи ніколи не боялася, скажу правду: попервах було дуже непросто… А ще ж які то були часи!

 

Сьомий з’їзд журналістів, відомий як Установчий, обрав на альтернативній основі нового голову СЖУ – Івана Васильовича Сподаренка. Для багатьох колег він був прикладом порядності, людяності, високої професійності – не один рік редагував газету «Сільські вісті», що мала найвищий тираж в Україні й неабияку довіру та визнання читачів. Подякувавши попередньому лідерові спілчан, шанованому й у сьогочасному журналістському середовищі, Миколі Олександровичу Шибику, ми ухвалили перший в історії СЖУ Статут, а ще – Декларацію, в якій урочисто проголосили Спілку «вільною, позапартійною, незалежною, неурядовою, добровільною організацією». Отож її керівним органам і працівникам апарату було над чим працювати…

 

Виклики часу й пов’язані з довгоочікуваною незалежністю нашої держави загострені почуття справедливості та національної гідності, а ще незвичні ринкові відносини зумовили й нові процеси в журналістському середовищі. Заговорили про створення страйкового комітету працівників ЗМІ, про боротьбу за виживання газет, захист від гонінь, від політичного та економічного тиску. Крім того, всі ми залишались на ділі єдиною категорією працівників, для яких існували протиправні обмеження в нарахуванні середнього заробітку для оплати відпустки, лікування, призначення пенсій. Комплекс проблем потребував негайних і зважених рішень. Водночас професійна полеміка часто переходила на з’ясування стосунків, безплідні суперечки та звинувачення. Не попрацювавши й року, пленум виконкому ухвалив провести Восьмий (позачерговий) з’їзд журналістів.

 

Мабуть, на все життя запам’ятається та атмосфера напруги й водночас – тріумфу демократії, якої не бачила як делегат на двох попередніх з’їздах. З чотирьох кандидатур головою Спілки – вперше на штатну основу – обрали голову правління Луганської обласної організації, редактора кіровської міської газети Євгена Федоровича Вербила.

 

У перші тижні роботи апарату СЖУ відлуння пристрастей, що вирували на позачерговому з’їзді, спалахували й у нашому колективі. Новий керівник, якого ми всі знали не один рік, мовби сам для себе шукав відповіді: хто з нас є хто і як потрапив на цю роботу? Кардинально змінились і штатний розпис, і посадові обов’язки. Зокрема, один з колишніх заступників голови і я як відповідальний секретар (до речі, обрана з’їздом до правління СЖУ) стали завідувачами відділів організаційно-творчої роботи і позаспілкових зв’язків відповідно.

 

Вважаю, переломним моментом у стабілізації становища в апараті Спілки стала поїздка її керівництва для ознайомлення з діяльністю Житомирської обласної організації. У той час практикувалося закріплення відповідальних працівників апарату за певними областями. Отож з керівником поїхала і я. Завжди делікатний Дмитро Авксентійович Панчук, побачивши нас на порозі кабінету, привітався й зауважив: «Бачу – Людмила Григорівна усміхається. Значить, усе гаразд». Звичайна фраза гостинності зненацька спричинила «вибухову» реакцію у присутнього відповідального секретаря обласної організації, на жаль, нині покійного Володимира Соломоновича Киричанського. Зазвичай стриманий і небагатослівний (його поважали за розум, професійність, уміння володіти словом, тому часто долучали до підготовки найважливіших спілчанських документів) він емоційно висловився про деякі останні події в апараті Спілки. До честі Євгена Федоровича, він не тільки уважно вислухав доволі різкі зауваження щодо поширюваних пліток, а й пообіцяв не допускати несправедливості.

 

Ознайомлення з діяльністю однієї з найкращих у той час обласних організацій, зустрічі з її активом, обмін думками в колективі обласної газети «Житомирщина», поїздка до Баранівки, де журналісти районки «Слово Полісся» на чолі з незабутнім редактором Анатолієм Стрільчуком вдало поєднували основну роботу з ефективною комерційною діяльністю, – усе це сконцентрувалося в один дуже насичений (а особисто для мене ще й доволі тривожний) день. Наступного ранку, вже на апаратному засіданні, серйозна розмова багато в чому визначила подальшу роботу команди Євгена Вербила.

 

Не перелічуватиму, чого досягли, наслідуючи традиції попередників та збагачуючи їхній досвід. Наголошу тільки на тому, що нового встигли зробити самі. Проблем і справді вистачало. Одна з них – приміщення на Хрещатику, в самому серці столиці. Ми ж були в ньому, як то кажуть, на пташиних правах. Один уряд дозволив переїзд, а прийшов наступний і… Тут мав бути пакет неспростовних документів, які б раз і назавжди закріпили будинок за творчою організацією. І за цю справу взявся перший заступник голови Спілки Михайло Новик. Михайло Михайлович мав досвід роботи в державних органах, знав, як правильно застосувати певні положення в майновій сфері – останнє неабияк стало в пригоді, коли узаконили за СЖУ приміщення на Хрещатику, 27-а. Усе вчасно й правильно зробили – це, поза сумнівом, перша дуже важлива перемога, яка закріпила право власності на таку необхідну нерухомість.

 

Серед першочергових документів ще на першому після з’їзду пленумі правління, 18 лютого 1992 року, ухвалили постанову «Про взаємовідносини Спілки журналістів України зі Спілкою журналістів СРСР на конфедеративній основі». Вирішили припинити нашу участь у роботі Спілки журналістів СРСР на конфедеративній основі, відкликавши зі складу керівних органів останньої представників СЖУ. Водночас наголошувалося на дальшому зміцненні контактів з колегами за межами України – на договірній основі, на засадах рівноправності. Цю позицію не всі сприймали, проте наш актив розумів: іншого шляху просто не може бути. З кількох наявних пропозицій віддали перевагу запрошенню до Вільнюса, де в травні мала розпочатися конференція за участю керівництва Міжнародної федерації журналістів. Мені доручили готувати пакет документів про СЖУ, а професійно перекласти тексти англійською мовою допомогла Марина Таран з редакції іномовлення Національної радіокомпанії.

 

До Вільнюса, крім нас з Євгеном Федоровичем, прибули представники ще кількох журналістських спілок – претендентів на вступ до МФЖ. Однак рівень київської попередньої підготовки документів став вирішальним під час переговорів з генеральним секретарем Єнсом Лінде. А дізнавшись про чисельність СЖУ, він ще й пожартував: «Здається, не ви вступаєте до МФЖ, а ми до вас». А от запрошення на форум, що мав розпочатися 6 червня в Монреалі (Канада), було вже без жартів. До речі, українська Спілка – єдина, яку під час обговорення визнали цілком готовою до вступу в МФЖ. Проте тогочасний фінансовий стан СЖУ ставив під загрозу виїзд у таке далеке відрядження, отож вирішили надати право керівництву Литовської спілки журналістів представляти й нашу організацію на заокеанському форумі.

 

Сама та подія справді стала історичною: відтоді спілка журналістів незалежної України – повноправний член авторитетної міжнародної професійної структури. Цей факт став визначальним у майже дворічній дискусії в первинних і обласних організаціях, яким правління СЖУ радило подати пропозиції для встановлення дати професійного свята. Отже, на підтримку ініціативи делегатів першого Всеукраїнського з’їзду редакторів газет і журналів Президент України Леонід Макарович Кравчук 25 травня 1994 року підписав Указ про встановлення Дня журналіста. Датою святкування визначено 6 червня – день прийняття Спілки журналістів України до Міжнародної федерації журналістів.

 

З осені 1992 року в актовій залі на Хрещатику, 27-а регулярними стали засідання дискусійного пресклубу, на який запрошували політиків, державних і громадських діячів. Вести ці заходи доручили мені як заступникові голови СЖУ з міжнародних питань та позаспілкових зв’язків.

 

Саме в той період у нашої команди з’явилися нові партнери – представництва в Україні Міжнародного фонду «Відродження» та Фонду Конрада Аденауера. Керівник останнього Манфред Ломанн і його заступник Анатолій Рачок брали участь мало не в усіх засіданнях. Збиралися також у спілчанській світлиці, де за чаєм-кавою тривало неформальне спілкування з українськими журналістами. До речі, здебільшого саме на цьому майданчику СЖУ проводила перемовини з делегаціями колег з Польщі, Угорщини, Македонії, США, Німеччини... Тут же в липні 1995 року відбулася зустріч вітчизняних і канадських журналістів з Патріархом Київським і всієї Руси-України Володимиром (Романюком). Знімок, який зафіксував наше спілкування, став, на жаль, одним з останніх, зроблених за життя цієї унікальної Людини, справжнього патріота національної державності.

 

У практику діяльності творчої спілки дедалі частіше входили обміни делегаціями на запрошення іноземних партнерів. Світ хотів більше спілкуватися з незалежною країною. Колеги з-за кордону відвідували й редакції українських газет, журналів, аудіовізуальних ЗМІ. Спілкувалися з відповідальними працівниками Міністерства закордонних справ, парламентського профільного комітету. До речі, не раз погоджувався на такі зустрічі й тогочасний очільник Верховної Ради України Іван Степанович Плющ.

 

Безліч було важливих і своєчасних міжнародних і організаційно-творчих заходів, справедливо зарахованих до активу СЖУ часів роботи Євгена Вербила. А чого варті наші походи на судові засідання, коли обстоювали права незаконно звільнених не лише рядових працівників преси, а й колишніх головних редакторів! Були й похибки, і нерозв’язані проблеми, бо тоді, на початку 1990-х, як і нині, журналісти опинялись у вирі подій – за покликом професійності й патріотизму сміливо брали на себе відповідальність за Слово.

 

Взірцем для мене в ті роки були (а нині залишаються в пам’яті) шановані в країні, авторитетні колеги, з якими Доля подарувала можливість працювати пліч-о-пліч у професійній команді. Це перший директор Інституту журналістики Шевченкового університету, академік Анатолій Захарович Москаленко, професор Львівського університету імені Івана Франка Володимир Йосипович Здоровега, голова ради київських ветеранів журналістики Валентина Тимофіївна Зданевич, багаторічний очільник редакції газети «Молодь України», один з фундаторів Гільдії головних редакторів ЗМІ України Володимир Іванович Боденчук…

 

Уже немає з нами багатьох дорогих Учителів. Вдячна пам’ять зберігає щасливі миті спілкування з ними, їхні мудрі житейські настанови, яких дотримуватися вважаю за честь.

 

Якось у вільну годину погортала з десяток давніх номерів журналу «Журналіст України». Скільки спогадів і емоцій відновили в пам’яті пожовклі сторінки спілчанського видання! А ще – несподіваних паралелей… Ось, приміром, перший абзац зі звернення ради з питань етики і права СЖУ до всіх працівників засобів масової інформації країни: «Шановні колеги! Ми звертаємось до вас у нелегкий для України і національної преси час, коли криза в соціально-економічному житті поєдналась з політичними амбіційними пристрастями як у суспільстві, так і в засобах масової інформації. Преса, як четверта влада, не без наших зусиль втрачає свої позиції. Вона доволі частіше потрапляє в обійми бізнесових структур, над нею завис дамоклів меч мафії. Журналістські колективи роз’єднує іржа недовіри і зведення рахунків. Своїми руками під акомпанемент деструктивних сил ми сіємо у своєму середовищі чвари і розбрат. Ці негативні явища особливо загострились у період передвиборної кампанії».

 

Цитоване звернення вміщено в № 3–4 «Журналіста України» за 1994 рік. Чи не нагадує воно нинішні реалії? Як і в далекі дев’яності, наша творча організація стоїть в обороні професійних прав журналістів, їхнього життя й фізичної безпеки.

 

Інколи відвідую сьогочасні заходи в центральному офісі НСЖУ. На багатьох із них, пригадую, тривали кількагодинні обговорення фактів агресії проти працівників ЗМІ. Колеги нарікали на перешкоджання журналістській діяльності, неоперативне реагування правоохоронців на побиття працівників преси, або й взагалі – ігнорування їхніх звернень до стражів порядку… Модератор громадських слухань голова НСЖУ Сергій Томіленко щораз настійно вимагає від поліції, прокуратури, СБУ дати відповіді чи пояснення. Звісно, розмови ці не з приємних, але вони потрібні. Нарешті ж домоглися й парламентських слухань з питань безпеки діяльності журналістів – це вже за новообраних органів влади України – у листопаді 2019-го.

 

Не раз помічала: керівництво НСЖУ не страшиться займати позицію, незручну водночас і для влади, і для опозиції. Власне, так і має бути в нашій організації. Пріоритет її діяльності – захист професійних прав журналістів. ЖУРНАЛІСТІВ, які професійно й відповідально виконують свою роботу, як і належить громадянам незалежної демократичної держави. Нашої з вами УКРАЇНИ.

 

Людмила Мех, заступник голови СЖУ (1992–1997),

президент ВБФ «Журналістська ініціатива»

та Всеукраїнського автомобільного клубу журналістів