Білоцерківські Гаї… Осиротіла «Буква»…

    Цими словами – «Білоцерківські Гаї» наш колега, фаховий журналіст, письменник та видавець Анатолій Іванович Гай інколи підписував свої листи друзям. Його дружина поетеса Галина Семенівна Гай (дівоче прізвище Гаращенко) моя однокурсниця-журналістка. Обох не стало впродовж якихось двох тижнів. Ковід…

 

Галину Семенівну поховали 30 березня, а про долю Анатолія повідомив 16 квітня у Фейсбуці їхній син Юрій – також людина творча, письменник: «Все скінчено. Тата не стало». У лікарні під апаратом ШВЛ Анатолій Іванович боровся за життя, але…

 

Те життя, яким ризикував, коли з сином багато разів виїздив на Донеччину, в зону бойових дій, де випускав газети для захисників України, обірвалося в тилу так несподівано. Сімейна справа – видавництво «Буква», в якому кілька десятків років працювала родина білоцерківських Гаїв, осиротіла… Кілька років тому трагічно обірвалося й життя доньки подружжя Гаїв, талановитої художниці Олесі Гай-Курило, лауреатки премії імені Богдана Хмельницького за краще висвітлення військової тематики у творах літератури та мистецтва 2020 року.

 

На запрошення Всеукраїнського благодійного фонду «Журналістська ініціатива» Анатолій Іванович в однострої офіцера виступав у столиці на семінарі для працівників преси «Культура мови – культура нації».

 

Писати в минулому часі про білоцерківських Гаїв невимовно важко. Серце крається, душа болить...

 

Колеги-письменники пом’янули теплим словом Галину Семенівну в статті Володимира Бубиря «In memoriam. Галина Гай» («Літературна Україна», 31.03.2021).

 

Анатолія Івановича згадуємо й ми, журналісти. Він народився 15 жовтня 1952 року в селі Бірки Другі (нині Бірки) на Кіровоградщині. Закінчив факультет журналістики Київського держуніверситету (1974). Як військовий журналіст побував у багатьох «гарячих точках» планети: В'єтнам, Ангола, Афганістан, Нікарагуа, з квітня 2016 р. по листопад 2017 р. редагував військовий вісник 72-ї механізованої бригади «Знамено перемоги» в зоні АТО, пише про митця Вікіпедія. Працював кореспондентом газет «Радянська Житомирщина» й «Київська правда».

 

  Активний громадський діяч. 3 1989 року – голова правління Білоцерківського ВАТ «Афганець» (об'єднання воїнів-інтернаціоналістів і воїнів запасу), яке спорудило колишнім учасникам афганської війни – жителям Білої Церкви 320 упорядкованих квартир. З 1991 р. очолював на громадських засадах Київське обласне творче об'єднання «Культура». Був депутатом чотирьох скликань Білоцерківської міської ради, головою постійної депутатської комісії з питань культури, та двох скликань Київської обласної ради, де очолював постійну депутатську комісію з питань розвитку культури, мов, національних та інтернаціональних традицій, охорони історичної спадщини.

 

З 2003 р. – голова Київської обласної організації Національної спілки письменників України. У 2005–2010 роках відповідав за проведення Всеукраїнських нарад молодих літераторів у Коктебелі та в Ірпені, був упорядником альманахів творів учасників нарад.

 

З 2015 р. – заступник голови Українського фонду культури. Не один рік був заступником голови комісії з присудження Київської обласної літературної премії ім. Григорія Косинки, членом Комітету з присудження премії Міністерства оборони України ім. Богдана Хмельницького, комісій з присудження премій ім. Миколи Сома та Данила Бакуменка. Понад 10 років очолював комісію з присудження Білоцерківської міської літературно-мистецької премії ім. І. С. Нечуя-Левицького.

 

Був членом громадської ради при Державній прикордонній службі України.

 

Автор художніх і документальних книжок для дітей і дорослих: «Зажинки» (1979), «Хамаль – місяць весняний» (1984), «Сім струн райдуги» (1985), «Тиша над полігоном»(1986), «На тих афганських рубежах»(1991), «Біла Церква. Шлях крізь віки» (у співавторстві, 1994), «Чорна рота» (1995), «Вужик» (1998), «Палаючий перевал» (1999), «У нас „афганцями“ їх звуть» (1999), «Блаженна Марія» (2002), «Дивізія гвардійського гарту» (2002), «Золото колосся і зірок» (2003), «Біла Церква – Афганістан – Вічність» (2004), «Т. Г. Шевченко і Київщина: історія трьох поезій» (2004), «Київщина в творчості Т. Г. Шевченка» (у співавторстві, 2004), «Мальовнича Київщина Т. Г. Шевченка» (укр., рос., англ., 2004), «Там, за Гіндукушем» (2006, 2009), «Розхристане буття» (2007), «Іменна гільза» (2009, 2012), «Відлуння двох воєн» (2010), «Далекі гарнізони» (2011, 2014), «Вірність гвардійському знамену» (2012), «Крапля нашої крові на чужім знамені» (2014), «Вогненні рубежі „Прапороносців“» (2018).

 

Упорядник антології поетів Київщини «…Ота стежина в нашім краю» (2007), Київського обласного тому Національної книги пам'яті жертв Голодомору 1932—1933 років (2008), двотомника «Сльоза пекучої пам'яті» (2009), антології письменників Київщини до 65-річчя Перемоги над гітлерівською Німеччиною «З глибини всенародного подвигу» (2010), антології письменників – членів Білоцерківської міської організації НСПУ «Літературна Білоцерківщина» (2008) та ін.

 

Нагороджений орденом «За заслуги» 3-го ступеня, медаллю «Захиснику Вітчизни», багатьма відзнаками державних органів і громадських організацій. Лауреат низки літературно-мистецьких премій.

 

  Пам’ятаємо Анатолія Івановича як правдолюба, патріота, невгамовного й сильного духом борця за справедливість.

 

Щирі співчуття Юрієві Гаю, рідним і близьким покійних.

 

Не думав, що світлини, які зробив десять років тому навесні 2011-го на літературному святі в Миронівському районі Київщини, вперше оприлюдню з такого сумного приводу...

 

На цих світлинах і в нашій пам’яті білоцерківські Гаї – живі.

 

 

Сергій Шевченко, секретар НСЖУ