«Культура і життя»: «Полинова пам'ять журналістів»

Як «мирний атом» випробував пресу на людяність

 

Випускник Полтавського педінституту Микола Петрович Лаціс приїхав до Чорнобильського району 1960 року. Викладав у селі Ладижичі українську мову й літературу. А ще – історію та німецьку мову. Через два роки вже в міжрайонній заочній середній школі працював завучем, директором. Системна робота зі словом привела його через п’ять років до газети – на посаду літпрацівника. Потім були й відповідальніші посади, а коли 1980-го закінчив вищу партшколу, очолив колектив чорнобильської газети «Прапор Перемоги».

 

    Я знаю Миколу Петровича з вересня 1983 року, відколи обійняла посаду редактора макарівської районної газети. Ці два колективи, а ще наші колеги з тодішніх Поліського, Іванківського та Бородянського районів, входили до творчого об’єднання газет Київського Полісся.

 

На спільних засіданнях (ми жартували – на «розширених редакційних літучках») обговорювали актуальні питання, творчі успіхи й невдачі, шукали способів поліпшити свою роботу. Організовував ці заходи, створював ділову атмосферу професійного спілкування Петро Якович Дерикіт, який більш як чверть віку очолював іванківську районку. Саме він на одному із засідань запропонував передати свої громадські повноваження мені – на той час єдиній в області жінці-редакторові. Мої вагання після несподіваної пропозиції розвіяли колеги: «Не переживай, усе буде гаразд. Ми ж команда поліщуків. Вважай – єдина родина». Їхні жартівливо-серйозні слова згадувала не раз, відколи трагічна ніч 26 квітня 1986 року розділила життя кожного з нас на «до» і «після». А ще знов і знов пересвідчувалась, що колеги не кидали слів на вітер того незвичайного і такого тяжкого року.

 

Засвідчує це й інтерв’ю-спогад, записане незадовго до 35-х роковин катастрофи на ЧАЕС.

 

Замість інформації – невизначеність

 

  Подружжя Лацісів нині мешкає у Вінниці. І господар, і його дружина Марія Якимівна, що все життя викладала в школах математику, уже на заслуженому відпочинку. Після Бородянки в новоствореному Згурівському районі Київщини Микола Петрович очолював районку, а в 1991–1996 роках – вінницьку обласну газету «Земля Подільська». На новому місці одразу знайшли однодумців – поповнили актив обласного осередку громадської організації «чорнобильців». Саме за безпосередньої участі досвідченого газетяра побачили світ збірники спогадів про родини ліквідаторів наслідків катастрофи: «Вінничани і зірка Полин», «Полинові шляхи вінничанок», фотоальбом «Під чорним крилом Чорнобиля». А серед колективних видань є також власні книжки члена творчої спілки журналістів – «Чорнобильські спомини» та «Чорнобиляни».

 

Крім почесного диплому й золотої медалі лауреата премії Спілки журналістів СРСР (1986 р.) та відзнак Київської організації СЖУ–НСЖУ, Миколу Лаціса вшановано 2017-го Почесною грамотою Верховної Ради України «за особливі заслуги перед Українським народом».

 

Отож телефоную давньому знайомому й колезі. Після звичного обміну новинами про справи сімейні, передаю вітання від спільних столичних друзів – колишнього керівника управління преси та інформації Київської обласної держадміністрації Григорія Володимировича Кавича та нашої «мами» – улюбленого кадровика управління Надії Юхимівни Мельниченко. І тут поринаємо в спогади…

 

  – Уже й не пам’ятаю, чи розповідав, що мені випало серед перших дізнатися про аварію, – каже Микола Петрович. – Тієї ночі на традиційному чергуванні секретарів парторганізацій у райкомі був саме Василь Дем’янович Лісовий – заступник редактора. Він повідомив про надзвичайну ситуацію на ЧАЕС. Тоді ми ще не уявляли, що це початок катастрофи. Вранці, йдучи на роботу, почув розмову двох жінок, чиї сини були на чергуванні. Подробиці розмови шокували. Зрозумів – біда! І саме вона показала, хто є хто. Тодішній голова райвиконкому, який за посадовими обов’язками в час надзвичайної ситуацій мав би очолити цивільну оборону району, дізнавшись, що сталося, втік з родиною до тещі. Усі організаційні справи взяв на себе райком партії. Редактори ж газет, ви пам’ятаєте, у той час були членами бюро, депутатами районних рад. Мені доручили очолити групу, яка організувала евакуацію жителів села Машеве.

 

Третього травня, поки долали кілька десятків кілометрів, не раз зустрічали дозиметристів. І хоча вони не мали дозволу оприлюднювати дані про високий рівень радіації, щоб не зчиняти паніки, все-таки дехто казав: «Будьте обережні. Далі небезпечно». А як тут уникнути тієї напасті, коли вона вже була всюди!

 

Поки доїхали до села, де 162 двори, там уже стихійні збори. За десятки років спілкування з різними аудиторіями я на мить розгубився. А потім сказав схвильованим людям: «У давнину гінцеві, що приносив погану звістку, відрубували голову. Але ж ви не царі, а ми не гінці. Після вашої евакуації буде наша. Не гаймо часу, вже їде транспорт, спочатку чоловіки завантажать худобу, потім в автобусах і автомобілях покинемо село всі разом».

 

За два дні вже виїздили й мешканці райцентру. Як і всі, ми теж брали найнеобхідніше – редакційні документи, печатку, банківську чекову книжку. Запас фотопаперу «фонив» так, що його не без вагань та з великим жалем наш фотокор Олексій Гаврилов залишив, як і оргтехніку. Непросто було покинути й власне майно. Наша родина не один рік вкладалася в приватний будинок. Дім, у якому стільки було радості й сміху наших двох синів, корінних чорнобилян, де разом раділи з кожної нової покупки меблів чи довгоочікуваного телевізора, це все враз стало… баластом!

 

Хто не пережив такої катастрофи й евакуації, не може оцінити морального, емоційного стану людини, яка не знає, що буде далі. Непросто було й нам, газетярам. За попередні кілька років перебудови-гласності передплатники районки звикли до гострих, критичних публікацій на сторінках «Прапора Перемоги», до сміливої позиції журналістів у викритті огріхів у роботі підприємств і організацій. А тут – інформація закрита, може, й напівправда... Отож виходило, що замість відповіді на запитання людей ми лише розгублено знизували плечима…

 

На найголовніше запитання, чи надовго їдемо з дому, ніхто навіть «нагорі» тоді не міг відповісти. Називали різні строки – від двох-трьох днів до тижня, ну, найдовше – на місяць. Хто ж тоді міг знати, що покидаємо домівки назавжди!

 

«Піщані» десанти інтелігенції

 

Миколо Петровичу я не раз бувала в редакції «Прапора Перемоги». Як зараз перед очима – охайне приміщення в центрі Чорнобиля, а поряд – основні адміністративні будівлі району. Певно, там же й заклади культури…

 

– Так. Вулиця була центральна – Радянська, але місцеві казали – Корогодська. То її історична назва. До слова, великі пожежі торік були саме на території Корогодського лісництва – за 20 кілометрів від Чорнобиля. Щодо наших сусідів – справді, там були адміноргани. А серед окрас вулиці – нове приміщення бібліотеки, в якій на першому поверсі спеціальні зали для дітей та юнацтва. Там обговорювали прочитані книжки, влаштовували невеликі вистави й дитячі святкові ранки. Саме навпроти цієї красивої споруди почалося будівництво нового приміщення нашої редакції – вона мала стояти впритул до недавно збудованої друкарні.

 

У Будинку культури працювали всілякі гуртки, вечорами й у вихідні завжди людно. До речі, наш ансамбль бандуристів був відомий і за межами Київщини. Стосовно ж культпрацівників – саме вони з учителями двох середніх міських шкіл, музичної та школи-інтернату, вихователів двох дитячих садочків у спекотні дні наприкінці квітня 1986-го взялися до незвичної як для себе роботи. На березі річки Уж жінки насипали пісок у мішки, зав’язували їх, а чоловіки ще й тягали та завантажували мішки на автомашини, якими те все везли на вертолітний майданчик. А потім з гелікоптера мішки летіли в горнило пошкодженого реактора. Так було в перший тиждень після вибуху реактора. Потім урядова комісія, зваживши на висновки фахівців, скасувала ці роботи, через можливу загрозу нового вибуху…

 

  – Ви знаєте, Людмило, – долучилася до розмови Марія Якимівна, – ніхто з місцевої інтелігенції не цурався тієї роботи. Здебільшого ми працювали з семи ранку до семи вечора. Моя колега Ольга Петрівна Снігур, яка вийшла з лікарні після складної операції, навідріз відмовилася залишатись удома. «Я обережно мішок підтримуватиму, поки ви, Маріє Якимівно, в нього насипаєте пісок», – сказала тоном, що не передбачав заперечень. Єдині, проти чиєї допомоги ми категорично заперечували, це хлопці-старшокласники. Не маючи правдивої інформації про радіаційний фон навколо нас, ми розуміли серйозність ситуації і суто по-материнськи відправляли юнаків-добровольців по домівках. Правда, не всі десятикласники дослухалися: «Ми будемо тут хоч і вночі працювати, аби швидше загасити»... Життя показало, що наша наполегливість не була зайвою. Наслідки «піщаних десантів» не забарилися. Негаразди у здоров’ї відчула й на собі. Після евакуації до Бородянки змогла попрацювати в школі лише одну четверть, а ще четверть – після переїзду до новоствореного Згурівського району, куди чоловіка направили на роботу в редакцію газети.

 

– Я пам’ятаю, як ви дружно жили в Бородянці у тодішнього редактора газети. Петро Матвійович і Дора Михайлівна Розбури віддали вам кращу кімнату, а обідали ви всі разом на кухні. Якось обідала з вами і я, коли підготовка чергового спільного номера газети затяглася і двом голодним редакторам нічого не залишалося, як запросити на борщ і свою колежанку з Макарова. Жартую…

 

– Ми жили в сім’ї Розбур, як справжні родичі, весь час відчували щире, непоказне піклування, – Микола Петрович не стримує зітхання. – Для нас із дружиною та для молодшого сина Юрія в ті перші кілька місяців, сповнених розпачу й болю, колеги назавжди залишились близькими й дорогими Людьми. 

 

Об’єднані професією і бідою

 

Пам'ять знов і знов повертає в ті важкі часи... Післяобідньої пори 5 травня 1986-го (за гіркою іронією долі, саме цього дня радянські газетярі традиційно відзначали професійне свято) колона з трьох автомобілів і автобуса зупинилася перед двоповерховим приміщенням редакції та друкарні на центральній вулиці Бородянки. Тут чорнобилян уже чекали. З розумінням, зі співчуттям та бажанням допомогти.

 

– Позиція господарів була однозначною, – згадує Микола Петрович. – Уживемося й у квартирах, і в кабінетах, розділивши їх між двома колегами, що виконували ті самі посадові обов’язки. Отак моя родина опинилась у редакторській оселі. Заступник редактора Василь Лісовий з дружиною та двома синами тимчасово заселився до свого колеги Володимира Королюка. Нашого відповідального секретаря Лідію Малиновську прихистили в родині заввідділу Валерія Валерка. За таким принципом розселяли й поліграфістів. Ніхто не знав, чи довго ділитимемо хліб-сіль і службові та власні помешкання, але всі розуміли, що так має бути – і з погляду професійної солідарності, і з позиції людяності. Думаю, тут доречні будуть деякі цитати з моєї першої книжки «Чорнобильські спомини» – про власне бачення й відчуття того стресового для всіх нас періоду. Видав збірку 1999 року – з присвятою журналістам і поліграфістам Київського краю.

 

З «Чорнобильських споминів»

 

  «I ось газета "Прапор Перемоги" за № 54/1 (8038)… 9 травня 1986 року вийшла. Одиничка в номері означає, що це перший випуск в евакуації.

 

Кілька десятків [примірників] цього номера я взяв з друкарні додому, та не доніс – чорнобиляни просто з рук виривали газету – всі шукали відповідей на свої запитання, з-поміж яких головним було "що робити?"

 

Перші три номери ми випустили двополосні, а потім пішла газета своїм звичайним розміром – на чотирьох сторінках. Та цього не можна було б зробити, якби не допомога журналістів України, редакцій газет тих районів, куди евакуювались трудові колективи Чорнобильщини.

 

На другий день після евакуації до нас у Бородянку приїхала редактор районної газети "Ленінська зоря" з Макарова Л. Г. Мех, керівник творчого об'єднання журналістів п'яти поліських районів області. Вона привезла друкарську машинку, деякі поліграфічні матеріали для оформлення газети. Згодом вона ж створила корпункт нашої газети у своєму районі. Він безперебійно постачав нас матеріалами про життя трудових колективів Чорнобильського району та будівництво для них житла на макарівській землі. Подібного змісту інформація надходила нам від журналістів Поліського, Іванкова, Баришівки, Білої Церкви, Фастова, Володарки, Яготина. Відразу після евакуації в Бородянку до нас приїхали завідувач сектору преси Київського обкому партії П. А. Доценко та інструктор сектора В. I. Журжа, начальник облполіграфвидаву В. Я. Мельник, спеціалісти цього управління Г. В. Кавич та Н. Ю. Мельниченко.

 

Невдовзі з журналістами і поліграфістами Чорнобиля і Бородянки зустрівся заступник голови Держкомвидаву УРСР В. I. Шамрай. Вони, як мовиться, на місці взяли на облік наші проблеми. Внаслідок цих відвідин чорнобильська друкарня одержала новий лінотип і автомобіль "Москвич", а редакція – новий автомобіль "Нива".

 

Кожному працівнику редакції і друкарні облполіграфвидав надав грошову допомогу, на кожного члена сім'ї безплатно видав постільну білизну, спортивний костюм, рушник. Господаркам у великій пригоді стали каструля, велика миска, чайник, праска. Хто хотів, міг узяти ліжко, матрац.

 

На перший погляд, це – дрібниці. Але для людей, які евакуювалися хто в чому стояв, – це справжнє багатство, до того ж украй необхідне в побуті. Велике піклування про здоров'я не тільки журналістів, а всіх працівників нашої редакції та членів їхніх сімей виявило правління Київської організації Спілки журналістів України, особисто відповідальний секретар А. О. Стась.

 

Коштом Спілки мали змогу відпочити в Піцунді, Туапсе, на озері Балатон ряд працівників нашої газети – від коректора до заступника редактора. Так детально про допомогу журналістам і поліграфістам з боку облпрофспілки, поліграфвидаву і творчої Спілки пишу тому, що про подібну допомогу й підтримку трудові колективи інших чорнобильських організацій та установ могли тільки мріяти.

 

3 початку оздоровчої кампанії лави чорнобильських журналістів помітно поріділи... за спеціальним графіком почали направляти до нас журналістів з республіканських газет і газет Київщини. Усі вони підпорядковувались мені як редактору "Прапора Перемоги" і мали подвійне завдання: писати у свої газети і в чорнобильську. Складав названий вище графік і контролював його виконання журналіст, відповідальний працівник відділу пропаганди ЦК Компартії України М. М. Сорока. Нашими справами він цікавився майже щодня по телефону, не раз приїздив у Бородянку, давав інформації і безпосередньо від та з-під четвертого блока ЧАЕС. (3 1990 р. М. М. Сорока – редактор газети "Урядовий кур'єр"). Відчутну допомогу надали нам журналісти газет "Радянська Україна" (нині "Демократична Україна"), "Правда Украины", "Сільські вісті", "Молода гвардія", "Ленинское знамя" (нині "Народна армія"), "Комсомольское знамя" (згодом "Независимость")».

 

Колеги-добровольці

 

Коли я читала ці рядки Миколи Лаціса, оживали в пам’яті події, яким незабаром мине 35 років. Справді, в той час було багато колег, які без зайвих слів робили добру справу. Запам’яталася така пригода. Наприкінці травня 1986-го свою допомогу чорнобилянам запропонував Олександр Якубенко. Він як випускник вищої партшколи мав з 1 серпня почати свою роботу редактором Городнянківської райгазети на Чернігівщині, а до того мав законну відпустку. Але замість неї вирішив попрацювати в редакції «Прапора Перемоги».

 

А я не втрималася, щоб не нагадати Миколі Петровичу, як у ті екстремальні для нього дні він теж допомагав іншим. Якось приїжджаю з черговою текою підготовлених до друку в «Прапорі Перемоги» публікацій про будівництво на Макарівщині житла для переселенців і мимохіть сказала колегам про наболіле: до кінця місяця ще  десять днів , а талони на бензин уже закінчуються. Разом з усіма поспівчував і  чорнобильський редактор: що вдієш, проблема загальна... А коли збиралась їхати, простягнув конверт. Зазирнула, а там... талони на бензин! «Це справедливо. І ти, і журналісти стільки мотаєтесь, випускаючи свою газету, і допомагаєте нам», – аргументував Лаціс. Той жест несподіваної допомоги запам’ятала назавжди.

 

З роздумів вивів голос Миколи Петровича:

 

– Ви знаєте, Людмило, серед багатьох зустрічей і знайомств були особливі. Якось зателефонував мені незабутній метр української журналістики, професор Анатолій Захарович Москаленко. Один з його студентів Олександр Біттнер на практику після 4-го курсу наполегливо просився саме до нас. Я погодився і вже через день хлопець поповнив нашу команду. Кажу так, бо виявився він класним кореспондентом, який водночас умів водити редакційний автомобіль і професійно фотографував. Він був настільки підготовленим, що ми невдовзі взяли практиканта в штат редакції й повернувся він до столичного вишу лише через чотири з половиною місяці, наприкінці вересня.

 

Олександр не раз готував журналістські матеріали з найгарячіших точок, де працювали ліквідатори, де вирішувалася доля післяаварійної станції. Згодом я запропонував йому надати документи для оформлення чорнобильського посвідчення, але він навідріз відмовився. А були й такі серед столичних посадовців і журналістів, хто правдами й неправдами «записувалися» в ліквідатори – заради пільг... Для мене той вчинок колеги став підтвердженням високої моральної відповідальності цієї молодої людини.

 

Якось зустрівся з Олександром наприкінці 90-х, коли я приїхав у справах до головного редактора «Урядового кур’єра» Михайла Михайловича Сороки. Олександр уже працював оглядачем у цій газеті. І ось третя зустріч – зовсім недавно: 23 лютого він завітав до нашої вінницької квартири. На порозі стояв успішний чоловік, самодостатній журналіст, що не злякався труднощів на початку професійного життя. Знову були спогади, а ще маємо в подарунок його новий твір – щойно з вінницької друкарні. Отож ми з дружиною серед перших читачів книжки Олександра Біттнера «100 запитань до генерала Джиги».

 

«Зірка полин»

 

– Миколо Петровичу, вибачте, спитаю про болюче. Давно були в Чорнобилі? Знаю, що ваша родина раніше туди їздила не один рік...

 

– Так, через кілька років після аварії нам дозволили в окремих випадках відвідувати місця, де колись жили. До 2017-го ми з дружиною майже щовесни вирушали до Чорнобиля. Здебільшого на 26 квітня або на День Перемоги, а іноді й у серпні, на храмове свято святого Іллі. Щоразу переживали те, що назавжди в нашій пам’яті… Полин – справді трава гірка.

 

    До речі, у Чорнобилі є меморіальний комплекс із символічною назвою «Зірка полин». Там чотири алеї, встановлено хрести, на яких червоною лінією перекреслено назви 162 населених пунктів. Вони після атомної аварії стали безлюдними на Київщині й Житомирщині. А ще, пам’ятаю, була вражаюча фотовиставка в колишньому районному Будинку культури у квітні 2002-го. Там свої твори виставив японець Томохіко Сано. Його «чорнобильські» світлини вражають реалістичністю й невимовним болем. Так сильно міг відобразити цю тему лише митець із країни, яка зазнала атомних бомбардувань Хіросіми й Наґасакі в 1945-му. У страшному сні не міг собі уявити, що ядерне лихо знову прийде на японську землю у березні 2011-го... Коли вперше почув про їхню аварію, похололо в грудях. Я ж розумію, що переживають люди, коли «мирний атом» виходить з-під контролю...

 

– Ви знаєте, Миколо Петровичу, а я згадую січень 2019 року, коли група українських журналістів відвідала зону відчуження АЕС «Фукусіма-1», – і собі підхопила японську тему. – Там нам дав інтерв’ю Кацутака Ідоґава, колишній мер Футаби – найближчого до атомної станції містечка. Зустрілися й із групою переселенців у місті Коріяма. Може, люди й мають на новому місці комфортні умови, проте з болем згадують свої покинуті домівки… Японці заспівали під гітару пісню, написану вже «в евакуації», як своєрідний гімн рідній землі, що залишилася в пам’яті й у серці.

 

А після зустрічі в Коріямі ми спілкувалися в Хіросімі й Наґасакі з мерами цих міст і з тамтешніми журналістами. Виступали також перед великими аудиторіями, ділилися спогадами про чорнобильську біду. Поїздка стала можливою завдяки «Японському проєкту» – цю соціальну ініціативу розвиває наш колега, редактор журналу, президент Японського фонду майбутніх поколінь Джунічі Ковака. Він згуртував небайдужих земляків і українців – це справжня народна дипломатія. Упродовж 2012–2019 років він з однодумцями приїздив до Київщини й Житомирщини в райони, прилеглі до зони відчуження ЧАЕС. Зустрічався також на Переяславщині й у Полтавській області з переселенцями, допомагав родинам з хворими дітьми. І нині, в умовах пандемії, свій унікальний проєкт він розвиває на відстані. Консультується з науковцями Національного університету біоресурсів і природокористування України, вивчає причини «чорнобильських болів» у школярів, радить, як захищатися від внутрішнього опромінення. І хоче звернутися до ООН, щоб ця міжнародна організація радикально знизила чинні стандарти радіоактивного забруднення харчових продуктів – аж до одного бекереля на кілограм (1 Бк/кг, бекерель – одиниця вимірювання радіоактивності речовини. – Ред.).

 

      За ці роки згуртувалася міжнародна команда вчених, медиків, освітян, громадських активістів з обох країн. Про соціальний проєкт ми пишемо на сайті фонду «Журналістська ініціатива» й оголосили інформаційну компанію з нагоди 10-х роковин аварії на АЕС «Фукусіма-1» і 35-х роковин – на ЧАЕС...

 

– Це справа благородна. Японський колега, який за неї взявся, на мою думку, заслуговує найвищої похвали. На жаль, не знаю пана Коваку особисто, але поважаю за небайдужість до чужої біди, за вміння переконати тих, хто може допомогти захистити дітей, наші прийдешні покоління, за бажання просто робити добро й бути на цій землі Людиною.

 

Інтерв’ю вела Людмила Мех,

заслужений журналіст України,

президент ВБФ «Журналістська ініціатива»

 

Фото Сергія Шевченка і з домашнього архіву Миколи Лаціса