Добровольці — люди вмотивовані, тому влада їх побоюється і воліє не помічати

З Патріком ми познайомились на Марші захисників у Києві під час святкування 30-річчя Незалежності. Тоді багато хто звернув на нього увагу через вбрання — кілт кольору мілітарі.

 

Як з’ясувалося, уже п’ятнадцять років Сергій Адаменко (справжнє ім’я) мешкає в далекій Ірландії, має ірландське громадянство. Але народився й виріс він на Луганщині, тож коли російський окупант прийшов на рідну землю, вирушив її захищати в легіоні добровольців.

 

Воювати довелося недовго, проте щемливі спогади про побратимів, про побачене на війні Сергій вирішив викласти у книзі. Каже, це була його внутрішня потреба. «Я був на передовій лише три місяці, і тут ви не прочитаєте про бойові дії. Я не хотів на цьому акцентувати, та й під час мого перебування переважно тривала окопна війна. Натомість хотілося розповісти про людей, яких я там зустрів. А вони зовсім різні за професією, за статусом, за віросповіданням і національністю, проте об’єднані єдиною метою — вигнати окупанта за «парєбрік».

 

Кожен із них заслуговує на книгу

 

А далі Сергій починає захоплено розповідати мені про кожного зі своїх (а точніше — наших) героїв.

 

Ось хлопець — дуже скромний і на перший погляд зовсім непримітний, але, з’ясувалося, дуже освічений. Приклад для нашої молоді.

 

«Цей теж зовсім юним пішов на війну. Його поранили, і тоді нам здавалося, що поранення не суттєве, але він і досі, на жаль, відчуває його наслідки і періодично потребує дороговартісного лікування.

 

Цей хлопець — іноземець, який щиро закохався в Україну, пішов її захищати. Повернувшись з війни, одружився з українкою, народилася донечка… Це кримський татарин…»

 

Сергія можна слухати до безкінечності, бо говорить він щиро. Така само щира і його книга.

 

Є серед замальовок Сергія і оповіді про жінок, без яких, переконаний Сергій, на передовій ніяк, адже інколи вони беруть на свої плечі те, що буває не під силу й чоловікам. Ось, приміром, тендітна красуня Аліна. Побачивши її, каже, настільки здивувався: що робить це дівчисько на війні? У військовій формі зі своєю вірною хаскі вона не лише в нього викликала відчуття якогось сюрреалізму. Адже її фото могли б прикрашати будь-який глянець. Проте життя вирішило інакше. «Сакура» теж полишила мирне життя, хоч війна почалося для неї задовго до її приходу на фронт. Чоловік «Сакури» був бійцем цього підрозділу. Він загинув, і тоді дружина вирішила продовжити його справу, обравши шлях добровольця.

 

Роздивляюсь фото: обличчя запилені, на голові — шолом, на тілі — важкий бронежилет із підсумками. Їхні ноги пройшли не один кілометр нашого проклятого донецького степу, і сльози від втрат не зупинили їх, каже Сергій.

 

Спочатку коротенькі оповідання Патрік, ще перебуваючи на фронті, почав писати на своїй сторінці в фейсбуці, але потім вирішив, що наші захисники гідні того, аби про них знали якомога більше людей. До речі, про «знали». Якось він умістив свій пост у фейсбуці, і тут до нього підходить товариш і просить прибрати. Бо, каже, не хочу, аби дізналася моя мама, адже для неї я на навчаннях на полігоні.

 

Варто зазначити, що це вже друге видання, перше Патрік видрукував власним коштом, а на цю книгу гроші дав добрий товариш. Книгу, як і попередню, крім України, Сергій розповсюджуватиме і в Ірландії. Попередня теж непогано розійшлася. Є вона і в найстарішому коледжі Ірландії. Адже, розповідає Сергій, російська пропаганда працює і там, до того ж досить активно. «Тож нам треба якось їй протистояти. Хочу провести низку презентацій, аби привернути увагу. Взагалі, якщо не на фронті, то треба робити щось хоч так, — резюмує мій співрозмовник. — Тому й доношу свої меседжі у такий спосіб».

 

Коли почалася війна, каже Сергій, він місця собі не знаходив, утім, вирушити на фронт не дозволяли сімейні обставини, тож почав долучатися до волонтерського руху, збирав кошти, всіляко морально підтримував бійців, одне слово, тримав руку на пульсі. Згодом, коли випала така нагода, таки вирушив на схід. До цього надсилав запити в різні підрозділи, але отримав підтвердження від «Правого сектору».

 

Для родичів він тепер «фашист»

 

А далі наша розмова торкається малої батьківщини Патріка — Луганщини і, зокрема, Красного Луча, який нині під окупацією. Тут його оптимізм якось згасає. Каже, половина населення виїхала, всі шахти затоплені, заводи не працюють, одне слово, «русскій мір». Залишилися переважно люди, яким багато не треба і їх цілком влаштовують, приміром, дві пенсії, українська та російська. Каже, один з родичів відверто так про це і заявляє. При цьому Україна для них ворог, і ті, хто на її боці, — так само. Тож для найрідніших Патрік тепер «фашист», який їх «позоріт».

 

Після цих слів настає час мого здивування, адже спочатку думала, що саме родина й виховання зробили його патріотом. На що Патрік жартує: мовляв, у сім’ї не без виродка. Насправді ж, каже, ще з самого дитинства не міг зрозуміти, чому в селі в бабусі, де проводив більшість часу, всі говорять українською, а повертаючись до школи, чує лише російську, підручники також російською, і тут він різко стає «селюком». При цьому скрізь лунає, що всі народи й мови рівні, а спостерігаєш інше. Тож ще тоді, в юному віці, закрались сумніви: в Радянському Союзі ніби все чітко, передбачувано й водночас незрозуміло, чому тоді домінує все російське.

 

— Якось я пішов у магазин, дивлюся – лежить «Одіссея капітана Блада». І лежить вона тому, що українською, а російською книжка в дефіциті. Я її взяв, прочитав, і це було певне одкровення, бо абсолютно все зрозумів.

 

Потім була перебудова, якісь рухи, і Сергій поступово почав долучатися: то розклеювали якісь листівки, то просто якісь розмови. Але життя на Донбасі було досить складним, і Сергій вирушає на заробітки до далекої Аргентини. Чому туди? Каже, в той час з Луганщини на далекий континент виїхало багато його земляків. Там дуже потужна українська діаспора, але Сергій не прижився, хоч устиг ще повчитися на священника. Тож із родиною вони вирушають до Ірландії.

 

Тут він уже 15 років. Тут виросли його четверо дітей. І все б добре, аби не війна на Батьківщині.

 

Ірландцям близька наша історія

 

— Коли все це почалося, я дуже рвався, але сімейні обставини (помирає дружина і залишається неповнолітня молодша донька) не дозволили. Тому обмежувався допомогою, волонтерством. А коли вже зміг залишити доньку на старшого сина, вирішив-таки їхати на Донбас. Шукав контакти через фейсбук, писав. Були відмови, але якось прийшло підтвердження.

 

Я працюю у приватній компанії, і коли домовився з ПС, що їду, взяв відпустку на тиждень. А вже з позицій написав своєму босу, що, мовляв, так і так, вибачай, але я залишаюся, війна й обставини вимагають моєї присутності тут. Він одразу ж погодився. Більше того, з братами вони додалися до мене в фейсбук, і весь час стежили, як я і що... А коли повернувся, навіть запропонували матеріальну допомогу.

 

Тож у цьому плані ірландці в більшості на боці України, адже в них схожа історія, каже Сергій. Хоч варто зазначити, що російська пропаганда працює дуже ефективно. Тому й потрібно йти на випередження. Ще одна мета книжки, веде далі мій співрозмовник, дати людям зрозуміти, що герої — вони поруч, що вони не якісь особливі, на перший погляд, вони звичайні. «Але він там був, і він для мене — герой. І я дуже хочу, щоб ми шанували тих, хто боронить нашу землю, зараз, а не тоді, коли їх уже не стане».

 

Щоб відновитися, потрібен внутрішній ресурс

 

— Добровольці — це люди вмотивовані, і ця влада, і попередня їх побоюються і воліють не помічати. Приміром, про загибель ми часто дізнаємося із соціальних мереж, а не з офіційних повідомлень. Хоч стоять на позиціях поруч і ЗСУ, і добровольці. От хіба ми щось знали про Василя Сліпака? Я про нього дізнався, коли Василя вже не стало. А те, що він всесвітньо відомий співак, полишив успішну кар’єру у Франції заради Батьківщини, знали тільки одиниці. Ця книга про тих, кого я особисто знав. До того ж це ще й певна реабілітація, адже людині важливо, що її визнають.

 

Не втримуюсь, щоб не запитати в Сергія про синдром посттравматичних стресових розладів (ПТСР). Каже, це настільки погана штука, і це при тому, що він не брав участі в надто серйозних боях, бо такі точилися на початку російської агресії, а він потрапив на фронт пізніше. Проте всі ці умови навіть окопної війни дуже сильно впливають на психіку. «Коли звідти їхав, відчував якусь внутрішню агресію і вдячний побратимам, які посприяли, аби я потрапив у гарний санаторій і відновився. Це дуже допомогло впорядкувати думки. Воно проходить, але назавжди так і не зникає». І потрібно багато часу і ресурсу, зокрема і внутрішнього, аби повернутися до мирного життя, ділиться своїм Сергій і додає: всі, хто побував на передовій, весь час потребуватимуть адреналіну. Вони вже цим живуть, і якщо з вояками ЗСУ ще якось працюють реабілітологи, то до добровольців ставлення як до таких, що поза законом. Навіть, коли на День Незалежності відзначали кращих, добровольців серед них не було. А це несправедливо, каже мій співрозмовник. «Я бачив у списку Софію Ротару, інших так званих героїв, але ми маємо й це пережити, бо це наш шлях».

 

І навіть коли ми відновимо наші кордони, каже Сергій, війна не закінчиться, бо масштаб тієї шкоди, яка завдана Україні, ми ще не до кінця розуміємо. Поки існує Російська Федерація, нам спокою не буде. Тож велика надія, на жаль, не на владу, а на патріотів, які йдуть на смерть не за гроші та регалії, а за покликом серця. За Україну. Це люди, зроблені з кришталю, так вважає мій герой, і я йому чомусь вірю.

 

Фото надав автор.

 

Джерело: Голос України