Дитячий спогад з майбутнього

 

Сьогодні мати залишає мене вдома, бо я трішки занедужав. Мені лиш сім років. Більшість моїх дитячих ігор на самоті, як завжди, пов’язана зі стратегією ніколи не баченої війни. І досі я не розумію, звідки це все знав, звідки така велика цікавість до війни в настільки малому віці.

 

Висуваю з-під столу кілька великих коробок з різними конструкторами й дитячими іграшками. Гра починається. Великий килим у просторій кімнаті – це умовна територія гігантського міста. Проміжок між килимами й перехід в іншу кімнату слугує великою водоймою, над якою я починаю будувати важливий транспортний міст із чималої кількості книжок маминої бібліотеки. Мати дозволяла мені брати її книжки для ігор, оскільки я завжди з усім поводився бережно й потім дбайливо повертав усе на свої місця. Будую рівні високі опори мосту з чималими проміжками. Шляховим покриттям зверху слугують книжки, подібні за товщиною та палітуркою. Заїзд на міст добре прилягає до килима – умовного краю міста. Обабіч водойми ставлю по два свічники з цілими високими свічками. Це буде майбутнє освітлення мосту. Малим я знав, що моє місто треба будувати цілий день, тож свічки запалю пізніше – аж з настанням сутінків.

 

Отже, наступним етапом я будую місто з усіх наявних і доступних частин конструктора, пластмасових кубиків, невеличких дерев’яних обрізків з майстерні та деталей старих іграшок. Менші книжки з твердою палітуркою беру для будівництва довгих захисних барикад навколо міста. Більшість маленьких моделей автомобілів я уявляю військовою технікою, яка заповнює навколишні вулиці. Усе місто готується до майбутньої оборони. У моїх дитячих іграх, з незрозумілою мені точною воєнною тематикою, всі міста завжди оборонялися від могутнього нападника. Жодного разу мої герої не мали ролі агресора чи загарбника чужої землі.

 

Друга половина дня. Починаю розміщувати ліс у передмісті – роблю це з великої купи пластмасових планок конструктора. Обережно ставлю кожну з них вертикально – це матиме сенс у зображенні наступних подій війни. Минають цілі години мого старанного висаджування кожного деревця. Цей ліс має посередині велику стратегічну трасу до міста. Також він приховає військову техніку, зброю та кілька видів артилерії, іграшкові моделі для якої я знайшов у сусідньому будинку старенької подруги моєї бабусі. Усе моє місто й кожний його житель майже готові до майбутнього нападу.

 

Починає сутеніти. У своєму арсеналі дрібних іграшок я маю новенький літак-винищувач зі штампованими червоними зірками на крилах. Я завжди любив уявні польоти. Досі пам’ятаю, як багато разів намагався тихо літати навколо щойно збудованого мегаполіса: обережно ступав поміж фігур і просто роздивлявся згори творіння моїх дитячих рук. Але… щоразу пролітаючи над околицею міста й пильно дивлячись на маленький літак, я починав відтворювати голосний рев його реактивного двигуна. Мимоволі, й незрозуміло чому, гул двигунів потім переривали вибухи – щоразу я хотів знову повторити простий політ, але на диво – знову все закінчувалося вибухами після прольоту винищувача. Я й досі не розумію, чому так було в дитинстві.

 

Далі починає розігруватися велика стратегія битви за місто. Аби не втратити все в один день, мій дитячий мозок нагадував, що я маю підірвати опори й перекриття мого велетенського мосту через широку водойму. Мерехтливе освітлення парафінових свічок огортало сяйвом усе місто, яке на околиці безпорадно потопало у страшній війні. Уже тривалий час цього вечора я борюся з усіма уявними проривами військ, що наступають з півночі кімнати – десь із темряви й невідомості. Мій маленький мозок усвідомлює страхітливі наслідки великої війни в місті. З відчаєм спостерігаю навалу, не знавши тоді, звідки все це бачив. Проте я відчував: кожний житель мого мегаполіса переживав те саме, що і я – хоч місто вже дуже поруйноване, але воно нескорене.

 

Міст уже підірвано. Перекриття у вирі води, а холодна на дотик підлога нагадує мені, що всі ці події відбуваються студеної пори року. Моя стратегічна самовигадана гра ніколи не здавалася мені нудною чи безглуздою. Щоразу відтворивши бій за місто, я до найменших дрібниць проживав усе з його населенням і справжніми героями. Озвучував події всіма можливостями мого дитячого голосу: вибухи, детонування, кулеметні черги, які чув десь у глибині уявлення про війну. Уявлення, яке досі мене лякає до моторошного відчуття, що все це – неначе спогад з майбутнього...

 

З кожною хвилиною страшна війна набирала розмаху на всю кімнату. В такі дні чомусь ніколи й ніхто не втручався в мою гру, навіть найближчі друзі, які, здавалося, завжди були поруч зі мною. Ніхто й ніколи не допомагав, ніхто й ніколи не приходив на поміч. Ніхто не захищав зі мною наше місто. Мої люди були самі віч-на-віч з війною. Війною, яка поглинала абсолютно всю безкраю уявну територію.

 

Відтворена крок за кроком, мало не напам’ять завчена гра завжди закінчувалася однаково – тією подією, яка ще не відбулася 2022-го – майже через тридцять років після зародження цієї дитячої стратегії. Кордони моєї держави порушує остання й вирішальна зброя... Це потужна ракета з боєголовкою, яка завершить велику битву. Цю ракету нічим буде збити. Моє місто лише мовчки спостерігає довгий переліт невідомого вбивці, сила вибуху якого зруйнує все. Я чітко пам’ятаю точне місце падіння крилатої смерті й велетенську зону ураження. Я витрачав багато часу, щоб старанно розмістити кожне зламане лісове деревце в його специфічне положення навколо епіцентру вибуху. Більшу частину мого міста також руйнувала велика хвиля. Вона що далі розходилася, то сильніший уявний вакуум створювався посеред зони ураження. Після падіння будівель вакуум стягував усе довкола, концентруючи в собі... Звук руйнації щосили виривався з моїх маленьких грудей. Мені інколи аж не вистачало повітря, щоб усе озвучити. Кожнісіньке деревце, кожна рослина мого міста загинули. Усі будівлі передмістя зруйновані. Великий Західний шлях стерто з лиця землі.

 

Далі цих подій я ніколи не зазирав. Щоразу моя гра закінчувалася, коли вогні мосту гасила вибухова хвиля. Я стояв над своїм ущент зруйнованим творінням і мовчав за кожного жителя, який поліг у цій битві.

 

Вмикаю світло просторої кімнати, встеленої слідами смерті й цілковитої руйнації. Із сумом, мовчки збираю всі конструктори, кубики, деталі та дерев’яні брусочки окремо в кожну з коробок. Довго розбираю завали мого мосту, повертаючи всіх авторів на їхні місця на книжковій полиці. Авторів, які не раз спостерігали сумний фінал моєї дитячої гри. Більшість цих книжок була з класики російської художньої літератури. Так уже збіглося.

 

Гру закінчено. Тепер, після всього, я міг повертатися до своєї матері. Вона міцно обіймала мене й заспокоювала, називаючи своїм маленьким захисником.

 

Мені було лише сім років.

 

Віктор Чернієнко

 

30.04.2022