Сьогодні, 5 травня, вперше в Україні відзначають День фахівців цивільно-військового співробітництва Збройних Сил України.

 

- Отже, ви тепер теж військова?

 

- Так! І мій 16-річний син теж готується стати військовим! – у голосі Альони ясно звучить гордість. – Почалося в нашій родині це з рішення мого молодшого брата у 2013-му вступати до військового вишу.

 

- ???

 

- Трохи в нього спочатку був своєрідний «розбір польотів» - адже послужити йому довелось і в Повітряних силах – з обранням місця навчання. Історія така. Віталій, брат, досить серйозно захоплювався і займався футболом. Зі шкільних років і навіть в армії брат часто їздив на чемпіонати в Крим, по Україні, грав у команді ЗСУ ОК “Південь” (Одеса) на позиції центрального захисника. І саме через перемоги у змаганнях Віталій Сірман став володарем псевдо – “Оскар”.

 

  А в 2013-му перед випускником школи в Генічеську на Херсонщині Віталієм Сірманом, 1996 року народження, постав вибір: здійснити мрію вступати в Севастополі і стати офіцером ВМС або… Сухопутні війська. Зрештою подав документи у Львівську академію сухопутних військ імені гетьмана Сагайдачного.

 

- Віталій спочатку хотів на артилерійську розвідку, бо там вчився його знайомий. Набір туди – усього сім чоловік на рік. Запропонували факультет бойового застосування військ. Ми порадились і разом вирішили, що так буде навіть краще, бо знатиме всі види бою, озброєння, техніку. 2014-й ще більше розставив акценти. Почалася війна, і вже 2015-го моя мама вирішує укласти контракт і стати військовою. В її бекграунді – медик у 59-й бригаді, 28-ій, згодом – служба у військкоматі, повернулася у “п’ятдесят дев’ятку” знову – на посаду старшого офіцера відділу МПЗ (морально-психологічного забезпечення). Думки щодо контракту із ЗСУ виникали й раніше, але якось у нас у родині складалося так, що тил був на мені. Син ще малий був, треба було в братові та мамині місця служби організовувати допомогу, волонтерити, а потім братові допомагати після його важкого поранення під Мар’їнкою… Залізяччя ще й досі у брата в нозі. Але він в строю!

 

Сама Альона до підписання контракту працювала держслужбовцем спочатку в Генічеській районній раді, потім у Херсоні – в обласній. Звикла все життя – на високих підборах, діловий стиль.

 

- Навіть мій син трохи сумнівався, чи зможу я так перелаштуватися зі свого стилю життя на військовий лад. Адже тут інші вимоги в ду-у-уже багатьох аспектах. Доводилось у моєму «минулому житті» чимало працювати з документами – тут навіть у цьому інакше: і оформлення й написання! Але, коли вдягла форму – звикла одразу й з гордістю в ній ходжу. І син пишається! Він взагалі в мене патріот – коли почалося вторгнення, він налаштований був разом із однолітками йти захищати Україну.

 

  - Як довго ви були в Херсоні? Як вдалося виїхати?

 

- …Так склалося, що за кілька тижнів перед широкомасштабним вторгненням (нападом) росії на нас, маму перевели в Херсон. І тут почалася велика війна… Знаєте, було страшно! Стільки техніки і такої, що я ще не бачила – кілометрами, обстріли, стільки всього якось одночасно відбувалося!.. Якщо ці нелюди помітили, що хтось знімає з вікна те, що відбувалось у нас в місті – одразу гранату кидали у вікно чи в те місце, де перебувала така людина, або розстрілювали на місці. А ми поки там були – всю інформацію, яка надходила (ви ж розумієте, у нас там і справжніх людей чимало, а через мою роботу ще коло знайомих, друзів й колег – величезне), все, що й самі бачили, рахували й передавали нашим, у 28-му бригаду. Хлопці з неї потім і попередили, що 9 квітня – сідайте і виїжджайте, ви у списках на знищення: один з військкоматівських працівників здав оркам списки людей. Окрім публічності моєї роботи, я була відома ще тим, що за всебічне сприяння Збройним Силам України, допомогою пораненим в госпіталях, волонтерською допомогою в частини, мені вручили нагороду «За заслуги перед Збройними Силами України». Нам дивом вдалося роздобути мамі зовсім інші документи, вже знищили вдома все інформативне, бо знали, що в будь-який момент до нас можуть ввалитись, узяли мінімально необхідне – бо на блокпостах ці орки страшенно обшукували, перевіряли авто та людей. Якщо щось їм не подобалося, просто розстрілювали або брали в полон, а що подобалося – забирали собі… Ще вдалося із собою в машину взяти молоду жінку з дитиною…

 

- Довго тоді вибирались?

 

- Усе відносно… Спочатку ми переночували в одного з колишніх маминих колег, потім рушили до Кропивницького, але там пробули трохи більше доби й щойно мамі дозволили покинути гарнізон (вона ж військова) ми 13 квітня 2022-го вже були у Вінниці. Тут, знову ж таки військовики – а це така велика своєрідна родина – допомогли винайняти житло, мама після всіх перевірок почала служити у військкоматі. Я не могла влаштовуватися на роботу, бо ж не звільнена була з посади. Втім, питання, які поставали тоді перед усіма вимушено переселеними, забирали чимало внутрішніх ресурсів. Ходила на всі курси та зустрічі, зорганізовані для нас. Так дізналася, що в Донецькому університеті, який у Вінниці оселився майже від початку війни 2014-го – з’явилась нова дисципліна: «Управління постконфліктними територіями» – і я вступила туди вчитися. Я бачила перед собою єдиний шлях – ЗСУ. І от з грудня 2022-го я вже теж військова.

 

- Два покоління родини Сірманів – кадрові військовики: 27-річний брат – майор, мама, всі на захисті України. Третє покоління – син Альони готується до захисту Батьківщини. Таким неординарним – зворотнім чином – утворилась у вас військова династія. Ну, певну підготовку ви пройшли, настав час присягати на вірність Українському народові… Що відчували в той момент?

 

  - О-о-о-о!.. – емоції навіть при спогаді переривають голос Альони. – Ви знаєте, це було щось таке… Ніби і хвилювання – від важливості моменту й вагомості такого кардинального кроку за вимогою сьогодення, усвідомлення відповідальності перед сином, рідними, людьми й невіддільною частинкою нашої країни… і водночас упевненість – оце відчуття зброї, яку тримала, присягаючи, і… ніби не просто голосом вимовлялись, а самим серцем – викарбувані самим життям та історією нашого народу слова присяги Україні… Я якось відчула, що я врешті там, де маю чи мала бути! Що я отой гвинтик, який має бути на тому – своєму – місці у великому механізмі, щоби виконати саме ту місію, яка на нього (гвинтик) – себто на мене – покладена!

 

- От відверто: зараз такі значущі історичні події відбуваються – не лише для нашої України – для всього світу! І ти – не свідок, а творець, соавтор цього історичного творення! Це дуже важливо!

 

І тепер Альона Ротанова – офіцер групи ЦВС штабу Командування Повітряних сил Збройних Сил України.

 

P. S. У серпні 2022-го Альона дізналася, що в квартирі їхній таки побували рашистські нелюди – винесли все, що можна було, навіть жіноче взуття.

 

Марина Тепленко

 

м. Вінниця

 

Фото надала авторка