Восени 2013 року Україна зробила цивілізаційний вибір – повстала проти корумпованої влади, яка окрадала державу, зраджувала національні інтереси та всупереч волі народу гальмувала євроінтеграційний поступ країни. Символом громадянського спротиву режимові став Євромайдан – героїчна боротьба українців за гідне майбутнє своєї нації.

 

      Важливу роль в ініціюванні й висвітленні доленосних подій відігравала українська преса. Її представники скликали людей на мітинги, промовляли зі сцени Майдану, ризикували життям на барикадах, увійшли до уряду народної довіри. Працівники засобів масової інформації виконували, здавалося б, роботу буденну. Але для медійної спільноти листопад 2013-го і подальша зима в Україні, стали надзвичайним випробуванням. Мало де на планеті гарячі точки були такими пекучими в житті репортерів, як на Євромайдані. Хтось був незаконно затриманий, хтось потрапив до сотень поранених чи скалічених, а хтось – до Небесної сотні...

 

  У агонії тогочасної влади масові порушення прав журналістів сягнули безпрецедентних вимірів, побиття представників преси, псування й нищення апаратури – сумні реалії тих бойовищ… Але найогидніше, найбрудніше у виконанні режимоохоронців – свідомий «відстріл» людей з теле- і фототехнікою. Від травматичної зброї не захищали яскраві каски, не рятували бронежилети з написами «преса» чи «press». На мушку брали об’єктиви камер, цілили в очі…

 

У лютому снайперські кулі навиліт прошивали щити і сталеві шоломи протестувальників. На Майдані струменіла кров. Гіркі ці спогади, але було саме так. У середмісті європейської столиці журналісти мусили екіпіруватися, як вояки – тільки без стрілецької зброї.

 

  Київська організація НСЖУ видала 2014 року фотоальбом «Майдан гідності» як спецвипуск альманаху «Київський журналіст» (автор-упорядник видання про Євромайдан і роботу преси в цій гарячій точці – публіцист Сергій Шевченко, нині секретар НСЖУ). Примірник унікального фотоальбому поповнив книгозбірню Музею Революції Гідності, створеного в столиці (вул. Липська, 16). Світлини з раритетної книжки – це вже історія. У тих екстремальних умовах робота досвідчених професіоналів і зовсім юних аматорів-стримерів не може не викликати глибокої поваги.

 

Водночас попри жорстокість і очевидність злочинів, вчинених проти журналістів у час Євромайдану (і згодом), надані відеодокази та покази свідків не закінчилися ефективними розслідуваннями. Кривдників преси, на жаль, так і не покарано. Згадаймо, зокрема, напад на знімальну групу програми «Схеми» Радіо Свобода, побиття черкаського фотокореспондента Ігоря Єфімова (напад вчинили працівники поліції). Та й убивство Павла Шеремета, пори розголос, залишається нерозкритим...

 

  Не знали ми тоді, що нас чекають страхіття на сході України, спроба анексії Криму, лютий 2022… Війна завдовжки в десять виснажливих років. Журналісти завжди в центрі подій, отож і преса становить ціль для агресора. Пресу завжди чекають випробування, провокації та небезпеки.

 

...Нині Майдан у синьо-жовтих прапорцях. То душі тих, хто загинув за Україну. То очі тих, хто хотів бачити Україну вільною, квітучою, гомінкою.

 

Усім, кому не байдужа доля країни – сердечна вдячність.

 

Слава Україні!

 

Джерело: сайт НСЖУ (тут більше світлин)

 

Фото Сергія Шевченка