Жінка з атомною енергетикою

 

Юрій Гріненко

 

Про Людмилу Григорівну Мех говорити можна багато. Людина вона незвичайна. Неординарність її – в потужній енергетиці, в її таланті знаходити нове, цікаве у спілкуванні з колегами й насамперед – із друзями.

 

Пригадую, як у Людмили Григорівни народилася ідея організувати з нагоди Дня Перемоги всеукраїнський журналістський автопробіг «Пам’ять батьківського подвигу – в серцях наших». І ось після урочистого старту в Києві 5 травня представники преси прибули спочатку до Переяслава-Хмельницького, де поклали квіти до пам’ятників полеглим воїнам, а звідти вирушили до Державного медико-соціального центру ветеранів війни, що біля села Циблі.

 

Понад два десятки журналістів приїхали, щоб привітати фронтовиків та людей, які перебувають тут на лікуванні. А таких зібралося в актовій залі нашого Будинку культури майже 600 осіб.

 

Сам урочистий під’їзд автомобілів, прикрашених наліпками, вихід преси з теле-, фототехнікою і з квітами справили враження на учасників зібрання. Але я хвилювався: не можна, думалося, таку кількість журналістів «об’єднувати» з такою великою аудиторією ветеранів. Я вважав – ця прес-конференція обернеться на багатогодинний діалог, після чого виникнуть різні запитання (в Україні ж політика й економіка нестабільні, а наші пацієнти – люди незакомплексовані, запитують про все, що думають, і говорять усе, що їм на душу ляже). Нерідко це – доволі різкі негативні оцінки на адресу органів влади, керівництва держави, чого мені як директорові дуже не хотілося б почути в цьому закладі напередодні свята й очікуваного візиту сюди урядовців. Гадав, що прес-конференція може не на жарт розпалити пристрасті, а потім Дев’ятого травня я буду крайнім, що таке «скаламутив», підняв хвилю негативних емоцій серед ветеранів. Вони писатимуть листи-скарги... Далі уява малювала картини, від яких ставало млосно.

 

Але не так сталося, як гадалося. По-перше, журналісти приїхали вчасно, а пенсіонери – люди пунктуальні, дуже поважають тих, хто приїздить без запізнення. По-друге, коли Людмила Григорівна взяла мікрофон і почала говорити, запала тиша, усі її уважно слухали. До початку заходу я, на жаль, не встиг навіть проглянути сценарію. Єдине знав – я маю виступити й ознайомити аудиторію з тим, що собою являє наш медичний заклад, які його можливості, здобутки та проблеми.

 

Учасники зібрання мене так само уважно вислухали, поаплодували. І тут Людмила Григорівна запропонувала всім присутнім, журналістам і ветеранам... ставити мені запитання. Майнула думка – тепер прес-конференція точно піде не за сценарієм... Але перші слова із зали трохи заспокоїли: запитання стандартні, без зайвих емоційних сплесків. Фронтовики, які розуміли моє становище, цікавилися переважно тим, про що я їм розповідав і на попередніх зустрічах у цій залі. Преса ж почала мене «допитувати» більш серйозно, але – доброзичливо, не провокувала дискусії, тож інтерес гостей я задовольнив, вважаю, аргументовано: вистачило і знань, і досвіду – це при тому, що все записували кілька телекамер, а говорити довелося експромтом.

 

Я вперше в житті (хоч ми давні друзі) побачив Людмилу Григорівну перед мікрофоном на великому заході – саме в ролі керівника й, чесно скажу, порадів і подивувався з того, як непросту аудиторію вона вміє тримати в руках. Кожне запитання журналістів або супроводжувалося її короткою, зрозумілою людям похилого віку преамбулою, або ми чули коментар, з якого логічно випливало вже наступне запитання – житейське, позбавлене ризику розбурхати пристрасті. Отож у підсумку цілком природно й ніби само собою вийшло так, що прес-конференція весь час мала чіткий стрижень, спрямований на те, щоб культурно-доброчинний захід був і цікавим, пізнавальним, корисним, і не обернувся через якусь дрібну прикрість на свою протилежність (про таке є відомий жарт: «хотіли, як краще, а вийшло, як завжди»...).

 

Кажу так, бо добре пам’ятаю конфуз одного знаного в державі політика, в той час – голови партії, який виступив у нашому закладі й після першого ж запитання ветеранів так «завів» усю залу, що його мало не побили. Я потім ще півгодини заспокоював хворих, а того партійного лідера швиденько вивели через чорний хід, щоб, не дай Боже, не сталося чогось гіршого. Тож, маючи гіркий досвід, я хвилювався, щоб чогось подібного не повторилося тепер із пресою. З політиком усе якось минулося тихенько, без розголосу, а журналісти ж можуть і написати, і показати на всю країну...

 

Мої переживання цього разу виявилися марними. Хаосом, некерованістю, «базарністю», де кожний викрикує все, що йому заманеться, тут і не пахло. Усе було дуже організовано, дуже грамотно, дуже професійно, талановито зроблено і дуже класно.

І був ще один характерний штрих до візиту Людмили Григорівни та її творчої команди. Чудовим фіналом акції стало звернення до всіх присутніх: запрошення взяти участь у спільному висадженні кущів троянд на території госпіталю – з нагоди зустрічі свята Перемоги та на пошанування захисників Вітчизни. Пропозицію з вдячністю сприйняли. Добре діло було зроблено – гарний квітник і нині милує око.

 

А далі розповім про іншу цікаву й не менш пам’ятну зустріч – з Анатолієм Толстоуховим, у той час міністром Кабінету Міністрів України. Коли 2010 року його призначили на цю посаду (вчетверте в політичній кар’єрі), Людмила Григорівна, яка добре знає Анатолія Володимировича (та й у мене раніше траплялися нагоди зустрічатися з ним на офіційних заходах у нашому закладі), запропонувала поїхати особисто привітати його. Справа серйозна. Я з розкішним букетом троянд. Поспішаємо, щоб не запізнитися на призначений час. Заходимо до приймальні. Жінки-секретарі підводяться, гостю вони добре знають, жваво спілкуються. Я відчуваю цей добрий настрій, позитивну енергетику. Розумію: ми потрапили туди, де нас чекають, це заспокоїло й додало впевненості.

 

Затрималися в приймальні зовсім недовго. Черговий відвідувач вийшов і до кабінету «поплив» наш букет. Міністр підвівся, вийшов з-за широкого столу й рушив назустріч. Поцілував Людмилі Григорівні руку, привітався зі мною. Усе гідно, красиво й водночас – просто. У розмові торкнулися теми організації журналістського автопробігу з нагоди свята Перемоги. Людмила Григорівна виклала власне бачення цього масштабного заходу – провести його за підтримки уряду (йдеться, звісно, про сприяння у висвітленні акції на державних теле- і радіоканалах), сказала і про вітальне слово, і про важливість участі представника Секретаріату Кабінету Міністрів України в урочистому мітингу на старті автопробігу. Згодом Анатолій Толстоухов особисто дасть інтерв’ю для підсумкового телефільму про акцію, а його чудові пісні про День Перемоги і про ветеранів прозвучать в ефірі й на урочистому старті акції.

 

Я ще раз переконався в тому, що Людмила Григорівна – така добра, зовні красива й ніжна жінка – має таку цілеспрямованість і такий характер, який робить її спроможною розв’язати найскладніші проблеми. Якщо вона щось запланувала – то горе чи слава тому, хто потрапить у її обійми. І можна бути впевненим: нікого вона не підставить, не підведе. З нею приємно робити спільні справи. А як побуває вона на рідній Переяславщині – здається, енергії їй ще додається. Чи то природа впливає, чи рідні та близькі надихають. Ця мила жінка – справжній енергоносій, з такою неймовірною енергетикою... можливо, навіть атомною.

 

* * *

 

Людина-свято, або Ніжний метал

 

Павло Фурсевич

 

Якщо Людмилу Григорівну Мех охарактеризувати кількома словами, то це – людина-свято. Хоч би які життєві ситуації траплялися, важкі, непрості, вона не впадає в розпач, не розкисає і не «навантажує» інших власними проблемами. З людьми – привітна, бадьора, енергійна, усміхнена. З нею приємно спілкуватися, робити щось разом. Може, коли вона приходить додому після важкого дня – валиться з ніг, цього не знаю. Принаймні, по ній втоми не видно, вона не показує нікому, що дуже переживає чи знервована: випромінює позитив, завжди у формі, як спортсменка перед змаганнями.

 

Це ознака сильної натури, а в її основі сплав – ніжний метал. У неї дуже сильні лідерські якості. І не дивно, що у будь-якій справі люди тягнуться до неї, наче перебуваючи у магнітному полі її аури, вірять їй – це, можна сказати, справжній і заслужений власник «жовтої майки» лідера.

 

Є в неї дуже багато такого... материнського, щo є у моєї мами. Поспілкуюся – і на кілька тижнів свято в душі: просто немов заряджає вона своєю енергетикою.

 

Пригадую, як ми неформально познайомилися. Я тоді керував страховою компанією. Вперше в Україні вийшли на телебаченні з соціальною рекламою і нам довірили укласти угоду з ООН про соціальну відповідальність бізнесу. Проектів завжди і різноманітних досить багато, однак виважених, не комерційних, а соціально зважених, з чітким кінцевим результатом мало. Так я за рекомендацією знайомих зустрівся вперше з Людмилою Григорівною. Коли вона прийшла з конкретною, нормальною програмою, зрозумів: переді мною – патріот своєї країни. Вона справді хоче щось у суспільстві змінити на краще. Подумалося: ось цей образ мурахи-трудівниці – взяла собі гілочку і несе її, несе... Саме з таких людей, вважаю, і формується основа будь-якої держави.

 

Комусь дав Бог талант художника, комусь – письменника, комусь бути страховиком; кожний має робити свою справу і робити на всі 100. Насправді ж у нас не так і багато, особистостей, які не розгубили в нинішньому житті людяності, порядності у ставленні до своєї країни, до своїх близьких, друзів.

 

І для мене такі люди – це капітал. Великий капітал, який не має грошового еквіваленту і суми. Ти завжди впевнений: раптом у тебе щось трапиться, ця людина тебе не здасть і не продасть. Ніколи не дістанеш від неї ножа у спину. Ти можеш зателефонувати вночі або вдень, будь-коли – взимку, влітку, і можеш бути впевненим: ця людина тобі завжди допоможе, чим зможе, – чи то словом, чи ділом. Це просто щастя – мати біля себе таке оточення. Таку основу, фундамент, на якому можеш будувати і власне життя, маючи гарний приклад, яким стала для мене сім’я Людмили Григорівни.

 

Коли вона реалізує доброчинні проекти, її колеги-журналісти знають: усе буде на високому професійному рівні. На жаль, у прагматизмі теперішнього життя держава не стимулює доброчинців, їй це не потрібно. Але ж цінності, які несуть «білі ворони» – дуже важливі. Важливо, коли є люди, які не сідають з тобою за життєву шахову дошку, щоб виграти, а грають, щоб було задоволення всім і щоб була від того користь суспільству.

 

Захоплююся її організаторським талантом. Бог дав цій жінці велику внутрішню силу, неабияку працездатність, витривалість і, я б сказав, нежіночий розум, ознакою якого є, зокрема, почуття гумору.

 

Ось лише один цікавий епізод, який розповідаю друзям як анекдот. Людмила Григорівна запросила мене в автопробіг «Дорога до Криму...», але через завантаженість роботою, на жаль, не зміг дозволити собі поїхати з Києва на тиждень. Вирішив «проскочити» з журналістами до Переяслава-Хмельницького, а звідти повернутися. Попередив про це дружину. Але настільки стало цікаво, що не втримався від спокуси того дня доїхати з автопробігом до Черкас: увечері – в День журналіста – там мала бути прес-конференція за участю голови обласної державної адміністрації. А потім, планував, машиною – швиденько додому. Дружину заспокоїв: не хвилюйся, скоро повернуся. Автопробіг з Переяслава рушив до Черкас через... Миргород на Полтавщині (так визначено маршрутом), а там усюди – зустрічі з хлібом-сіллю, екскурсійні програми, відвідання заводу мінеральних вод. На кордоні з Черкащиною – концерт художньої самодіяльності, де співали вже всі. Гостям піднесли запечене поросятко з хріном. Воно далі поїхало в моїй машині. Слину ковтали аж до Черкас...

 

І ось після 22:00 дружина телефонує, запитує, де я. Спокійно відповідаю, що їду на зустріч з губернатором. Після паузи чую:

 

– Павле, не пар мені мізки. Можна подумати, губернатору немає що робити, як з тобою о 12 годині зустрічатися.

 

Сміялися всім автопробігом. Ситуація – і реальна, і курйозна. Автопробіг прибув до Черкас із запізненням, але прес-конференцію ніхто не скасував. Керівник області нас дочекався. Людина він розумна і також з гумором. Мене посадили до «президії» і довелося ще відповідати на запитання преси.

 

Я тоді на власному досвіді переконався: будь-який автопробіг – це важка праця, особливо для керівника. Ти весь час у дорозі. Весь час з людьми. Весь час маєш контролювати ситуацію: колону вести, з народом спілкуватися, організовувати заходи, інтерв’ю давати й водночас – забезпечувати в оперативному режимі висвітлення акції в ефірі. А потім ще й зібрати після поїздки статті-інтерв’ю-репортажі, і провести серед учасників творчий конкурс!

 

Одне слово, коли є у людини-свята її улюблена робота – то робота знаходиться всій команді – і робота до душі.

Людмила Григорівна дуже організована, вимоглива до себе і таку саму добирає команду. Перш ніж підпускати до себе людину, вона сто п’ятдесят разів переконається, що це – 999 проба. А якщо немає 999 проби – тоді до побачення. У неї є це в характері. І є дуже сильна інтуїція, або, як кажуть, «чуйка». І є, звичайно, колосальний життєвий досвід.

 

Я вдячний долі за те, що ми познайомилися. Вдячний, що прийняла мене таким, який є, у свій внутрішній світ. Багато її друзів – порядних, творчих людей – стали і моїми друзями.

 

І наостанок подумалося: людина може бути талановитою, чуйною, доброзичливою, патріотичною, але... не прищепити цього своїм дітям. Доньці Людмили Григорівни Оленці передалися від мами і позитивна енергетика, і потужний магнетизм її особистості, і різні таланти, навіть такі, як уміння смачно готувати, своїми руками робити затишною оселю.

 

Гени багато чого дають людині, але насправді багато важить живий приклад батьків. Дитина, як губка, всотує все те, що бачить і відчуває, а потім у житті вона це віддає. Так і в її доньки – є все: людяність, обдарування, розум. І ще – є делікатність усім цим не вихвалятися.

 

 Многая, многая літа усім... Як не ми, то ніхто.