У ПОШУКАХ “ДУХОВНОГО ХЛІБА”

 

Понад п’ятдесят журналістів з усієї України відгукнулись на запрошення оргкомітету семінару «Культура мови – культура нації», організованого Всеукраїнським благодійним фондом «Журналістська ініціатива» спільно з Держтелерадіо, Черкаською облдержадміністрацією, обласною державною телерадіокомпанією «Рось», Інститутом журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Співдружністю працівників інформаційних видань України. І, хоча кожному з нас доводилося часто відвідувати всілякі тренінги й семінари, цього разу багато що було вперше.

 

Насамперед, уперше обрано саме згадану тему, хоча українська мова – рідна для більшості з нас. Але одна справа «балакати» в побуті й зовсім інша – писати по-українськи, а тим більше, говорити в теле- та радіоефірі для багатотисячної аудиторії. Мова засобів масової інформації, на думку організаторів, відображає дійсність, є могутнім важелем для згуртування нації. Тому особливо цінною виявилась ідея зібрати разом науковців, відомих літераторів та журналістів-практиків (котрі, хоч як прикро визнавати, усе ж таки іноді помиляються, пишучи й розмовляючи українською). Та ще й оповити цю зустріч особливою аурою, обравши місцем її проведення Черкащину – землю Тараса Шевченка, Григорія Сковороди (жив тут кілька років), В’ячеслава Чорновола, де народжувались українські державність і культура.

 

З Києва вирушили просто до Черкас, де нас уже чекали в Національному університеті імені Богдана Хмельницького. Хліб-сіль від ректора доктора педагогічних наук, професора Анатолія Кузьмінського прийняв Шевченківський лауреат поет Дмитро Кремінь. І одразу до діла: ознайомлення з університетом і його традиціями, спілкування за круглим столом, обговорення тенденцій розвитку мови й типових її огріхів. Запам’яталися ґрунтовні виступи професорів Наталії Шумарової, Людмили Хоменко, їхнього молодого колеги Дмитра Данильчука.

 

– Коли ми читали регіональну пресу, надіслану для аналізу, то ніби заново відкривали для себе світ, – сказали науковці. – І що менше містечко, то більше щему й радості відчували: ось де справжнє життя!

 

Приємно вразив членів делегації університетський Музей рушника, де зібрано понад півтори тисячі вишитих, гаптованих та домотканих витворів мистецтва з усіх регіонів України. Прикрашає й доповнює навчальний комплекс каплиця, де вінчаються молодята, хрестять новонароджених та справляють свої християнські потреби студенти.

 

Наступного дня відбулася презентація першої Державної програми «Золота підкова Черкащини». Заступник голови облдержадміністрації Анатолій Чабан настільки професійно (і зовсім нетипово для чиновника!) розповідав про історичне минуле краю, що журналісти мимоволі перейнялися його захопленням. Представник влади – справді, особистість непересічна: професор, доктор історичних наук, має досвід дипломатичної роботи в Українському посольстві в Казахстані. І що найприємніше – наш земляк! У шістдесяті роки працював учителем Великотроянівської середньої школи Ульяновського району, звідки родом ще один відомий земляк, Михайло Поплавський.

 

«Золота підкова Черкащини» – перша історико-туристична ластівка України, яка об’єднує цілий комплекс заходів для збереження, використання та популяризації унікальних пам’яток краю. «Золота підкова» складається зі 159 об’єктів і заходів, серед яких – музей трипільської культури в Тальному, родинна церква Симиренків у селі Млієві, Кам’янський державний історико-культурний та Шевченківський національний історико-культурний заповідники, Іллінська церква в Суботові (та сама, що зображена на 5-гривневій купюрі) та резиденція Богдана Хмельницького в Чигирині. Перелік унікальних пам’яток можна вести далі, шкода тільки, що сьогодні турагенції охочіше пропагують круїзи до Туреччини та інших екзотичних країн, ніж поїздки по «Золотій підкові Черкащини». А скільки б корисного й цікавого могли б дізнатися тут наші громадяни!

 

І от ми в дорозі. Перша зупинка – у селі Вільхівець Звенигородського району, де в дідовій хаті частенько бував незабутній В’ячеслав Чорновіл, лідер Народного руху України, совість нації. Тут тепер садиба-музей, у якій зібрано фотографії та речі родини Чорноволів, а на подвір’ї височіє пам’ятник В’ячеславу Максимовичу. Збереглися пасіка й криниця, з якої досі п’ють воду подорожні. Ми вклонилися видатному сину землі Черкаської, скушували холодної водиці, а на порозі нас уже чекала сусідка Чорноволів Катерина Родіонова. Вона провела кімнатами музею, розповіла, як після телефонних розмов з опальним політиком мала довгі, неприємні бесіди з представниками КДБ.

 

– Слава Богу, що сьогодні часи змінилися, – каже вона, – але В’ячеслава Максимовича вже не повернути…

 

Дорогою до села Шевченкового (оспіваної в поезіях Кобзаря Керелівки) мовчимо: президент фонду «Журналістська ініціатива» Людмила Мех, мій колега з Чернівців Михайло Токарюк, вінничанин Василь Кізка, викладач університету Інна Гаврилюк із Сум, Едуард Бобровицький із Запоріжжя… Усі відчуваємо, що недарма зібралися разом у цьому місці, святому для кожного українця.

 

А попереду вже біліють ошатні будинки Шевченкового – села, в якому народився видатний поет. Нещодавно сюди підвели газ, реконструювали систему опалення місцевого будинку культури. Дізнаємося, що прізвище Шевченко має тут третина жителів: від директора школи до працівника сільради. Нині тут мешкає п’ятнадцять родин – нащадків Великого Кобзаря. Сільський голова Михайло Падзіна розповідає:

 

– Раніше наше село називалося Керелівка (не плутати з Кирилівкою!) – від назви дерев’яних ковшів для просіювання зерна. Це типове українське село, яке нічим не відрізняється від інших. У 1902 році тут було п’ять тисяч жителів, нині ж – трохи більше, ніж три тисячі. Молоді, працездатні люди їдуть шукати щастя-долі, а від колишнього колгоспу-мільйонера з родючими землями лишилася тільки згадка…

 

І все ж люди живуть сподіваннями на краще. Особливі надії вони пов’язують із перейменуванням села на Шевченкову Керелівку, яка більше приваблюватиме туристів і даватиме прибутки до місцевого бюджету.

 

Під звуки пісні «Думи мої» учасники акції поклали червоні гвоздики до підніжжя пам’ятника Кобзареві, до могили його батька, що дивом уціліла під час ліквідації старого кладовища. Сфотографувалися на згадку. Коли від’їздили, наш автобус проводжало півсела – від малого до старого. Серце щеміло…

 

Коли приїздиш до наступної частини національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка» (директор – Людмила Шевченко), здається, що потрапив до раю: навколо зеленіють схили пагорбів, співають птахи, квітнуть первоцвіти. А в розкішному батьковому саду, що поряд із чумацькою хатою, розумієш, де саме були написані ще з дитинства знайомі рядки:

 

Тече вода з-під явора

Та й попід горою,

Хлюпочуться качаточка

Поміж осокою…

 

Дивишся на все це й дивуєшся: та нічого ж не змінилося за сто з лишком років! Та ж сама побілена хатка під солом’яною стріхою з малесенькими віконечками, де підлога пахне глиною і сіном. «Садок вишневий коло хати» (щоправда, хрущі над вишнями не гудуть, бо ще не попрокидалися). А на подвір’ї, поруч із будівлею музею, зустрічає відвідувачів босоногий Тарас із маленьким ягнятком (бронзова фігура). Таким був Шевченко, коли ходив пішки дивитися на стовпи, що небо підпирають. Таким і залишився навіки на землі свого дитинства. Біля пам’ятника зустрічаються його численні нащадки, що приїздять сюди з різних кінців світу: України, Росії, Канади. До речі, родичі Тараса Григоровича мешкають і в нашій області.

 

Перебування на Черкащині, ознайомлення з її багатою культурно-історичною спадщиною стали точкою переосмислення для кожного з учасників семінару «Культура мови – культура нації». Не вистачає слів, аби повною мірою передати всю глибину потрясіння від перебування в Національному історико-культурному заповіднику «Батьківщина Тараса Шевченка», зокрема, ще в одній його частині – Моринцях. Там за бюджетні кошти та за сприяння влади реставрували дідову хатину й садибу (нині етнографічний музей), звели дерев’яну каплицю. Місце воістину благословенне! Поблизу в’юниться річка, набираються сил від Кобзаревої землі молоді вишеньки, посаджені Президентом Віктором Ющенком та його родиною. І куди не кинеш оком – чепурні хатинки, сади й ліси. Запалюючи свічки в каплиці святого Тарасія, ми з особливою гостротою усвідомлювали приналежність до свого народу.

 

Моя бабуся Поліна Іванівна, неграмотна сільська жінка, знала напам’ять увесь «Кобзар» і залюбки його цитувала. Рядки з поеми «Кавказ» Тараса Шевченка: «Споконвіку Прометея там орел карає…», почуті в дитинстві, і сьогодні здаються мені написаними про Україну.

 

Але чому, попри сподівання, українці у своїй країні й за її межами почуваються пасинками? Якби були господарями, то чи залишалися б засміченими узбіччя доріг і лісів на шляху до наших національних святинь? Ця непривабна картина (попри найсильніші позитивні враження від подорожі) особливо вразила моїх колег із Західної України.

 

– У нас цієї проблеми просто не існує, – каже журналістка зі Львівської області Петра Ткачук. – Голови районних адміністрацій і сільських рад особисто контролюють санітарний стан довкілля, а люди не сушать собі голови, куди вивозити сміття, бо самі зацікавлені в тому, щоб було чисто і в хаті, і на подвір’ї.

 

Засмічені узбіччя, засмічена мова – явища одного порядку. Це й не дивно, адже буття визначає свідомість. А ще незрозуміло було львів’янам, чому мало не в кожному нашому місті чи селі й досі стоять пам’ятники Леніну. Бронзові символи минулої епохи зникли з їхнього буття ще в дев’яностих роках минулого сторіччя. До речі, незабаром і в Черкасах зникне скульптура Ілліча. Здивувала колег-газетярів і назва нашого обласного центру: «Це що – на честь прихильника червоного терору, який нічого доброго для місцевих жителів не зробив?! Невже ні в кого не виникало бажання змінити назву на ліпшу?» Справді, патріотизму в людських душах від такого увічнення не побільшає.

 

У черкасців же, нащадків козаків і гетьманів, є всі підстави пишатися своїм краєм. Одного з таких козаків – Миколу – ми зустріли в районному центрі Лисянка, де набуло популярності його кафе «Українські страви». Інший козак, про якого знають далеко за межами краю, живе в селі Плешкані й очолює приватне сільськогосподарське підприємство з такою ж назвою. Наш незмінний гід, генеральний директор Черкаської телерадіокомпанії «Рось» Михайло Калініченко, відрекомендував його так: «Це господар, який десять років тому (коли про вступ України до СОТ ще й гадки не було) створив сучасне європейське підприємство. А ще – відомий в області меценат, котрий шанує й підтримує українську культуру».

 

Довгоочікуване знайомство з керівником ПСП «Плешкані» Дмитром Лисуном відбулося. Дійсно, відчувається в ньому й сила, і розум, і любов до землі, притаманні кожному українцеві. На жаль, таких, як Лисун, господарів лишилося в Україні обмаль. Але вони вперто йдуть проти вітру, покладаючись тільки на власні сили та Божу милість.

 

– Наше господарство унікальне тим, що воно плавно перейшло від соціалістичної системи до капіталістичної, – розповідає Дмитро Олександрович. – Тут уперше в області видано державні акти на землю, розпочалось роздержавлення майна. За десять років господарство, що об’єднує території п’яти сільських рад, розрослося від півтори тисячі гектарів землі до восьми тисяч семисот (частину з них орендуємо в селян під вирощування сої, кукурудзи, пшениці, буряку). На цьому й зупинились, бо в господарстві головне – керованість і якість.

 

ПСП «Плешкані» – це ще й шість молочних та дві свиноферми. Найліпші світові технології зібрано тут. На відміну від інших підприємств України, має одне з найбільших поголів’їв великої рогатої худоби (майже п’ять тисяч голів та ще півтори тисячі дійного стада). Із введенням у дію нового молочного комплексу, який будують за власні кошти, поголів’я молочного стада незабаром подвоїться.

 

А все почалося з того, що десять років тому, вивчаючи іноземний досвід тваринництва, Дмитро Лисун почув від шведського колеги щось на кшталт: «Українці не спроможні…» Ці слова зачепили його за живе і спонукали до нових пошуків, а згодом – і здобутків. Сьогодні рентабельність тваринництва в ПСП «Плешкані», зі слів керівника, становить 18 відсотків. Ми на власні очі бачили ситих, доглянутих корів, які біля годівниць безтурботно жували, поки Дмитро Олександрович давав інтерв’ю. Скажу відверто: аж ніяк не кожна корова має стільки комфорту й догляду! Але ж результат того вартий – до семи тисяч літрів молока на рік від кожної, а це – третє місце по Україні! Отож швед, м’яко кажучи, не мав рації. Він не знав особливостей нашого національного характеру. Щоправда, сам господар вважає, що зупинятися на досягнутому рано, і підвищує планку.

 

З ферми ми прямуємо далі, щоб ознайомитися з технічним забезпеченням господарства. На подвір’ї ПСП «Плешкані» в день нашого візиту техніки стояло обмаль: у погожий день уся вона працювала в полі. Господар розповів, що, попри всю любов до вітчизняного виробника, купує лише машини відомих іноземних фірм «Джон Дір», «Лексіон» та інші знані марки з гарантованою, перевіреною якістю.

 

– Завдяки економії солярки новий комбайн за три роки окупається. Навіщо тринькати гроші, якщо можна їх використати для розвитку? Ми самі заробляємо для себе кошти й інвестуємо їх в агропромисловий комплекс.

 

Стабільний і пристойний (!) заробіток, а також задекларовані Конституцією соціальні гарантії мають усі працівники (їх майже 400), які обслуговують господарство. За нинішніми мірками, це багато важить для кожної сільської родини.

 

Фінальним мажорним акордом нашої зустрічі стало спілкування з однодумцями Дмитра Лисуна, зокрема – виступ провідного актора Черкаського академічного українського театру Юрія Прокопчука, який подарував на прощання кілька українських пісень під акомпанемент гітари.

 

Усе, за три дні побачене й почуте на землі Черкащини, вселяє надію на те, що «свічка наша не згоріла». А ми, учасники першого Всеукраїнського семінару «Культура мови – культура нації», рознесемо її іскри по своїх регіонах і «запалим тисячі сердець» розповідями про трудящих і гостинних людей цього благословенного краю. Підбиваючи підсумки достопам’ятного зібрання, президент благодійного фонду «Журналістська ініціатива» Людмила Мех сказала:

 

– Відбулося професійне спілкування журналістів. Ми маємо спільне прагнення вдосконалити професійну майстерність. Адже робота над словом для журналіста є мало не найголовнішим завданням, бо ми разом плекаємо «духовний хліб нації». Тому чекаємо на зустріч із колегами на наступному семінарі, який відбудеться невдовзі, можливо, на базі Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

 

Людмила Макей

 

Кіровоградська обласна газета «Народне слово»