Вшановуємо Олега Бабишкіна

Українському письменникові, досліднику вітчизняної і світової літератури, мистецтвознавцю, доктору філологічних наук, професорові Олегу Бабишкіну 4 листопада, виповнилося б 95 років. У Галереї мистецтв Національного університету «Києво-Могилянська академія» (вул. Іллінська, 9).

 

Народився Олег Бабишкін 1918 року в Переяславі (Київська область), диплом Шевченкового університету здобув у червні 1941-го разом із «призначенням» на передову, написав про митця доцент Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Іван Забіяка. Фронтовими дорогами пройшов від донських степів, через Україну, до Угорщини й Австрії. Був поранений, куля мало не зачепила серце… З війни повернувся до Києва і з 1945-го два десятиліття працював в Інституті літератури Академії наук та у видавництві «Українська радянська енциклопедія». Захистив кандидатську, докторську дисертації і головним опонентом на захисті його докторської був поет-академік Максим Рильський, який високо оцінив його дослідження драматургії Лесі Українки.

 

В українській літературі не було й досі немає авторитетнішого лесезнавця, ніж Олег Бабишкін. І вже тільки цими дослідженнями він залишив глибокий слід у національній культурі. А ще ж він написав книжки про життя і творчість Ольги Кобилянської, Юрія Яновського, Агатангела Кримського, Михайла Стельмаха, Олеся Гончара, Миколи Вороного, Володимира Самійленка та багато статей у наукових збірниках, журналах і газетах про інших майстрів слова.

 

На факультеті журналістики КДУ, де Олег Кіндратович працював із 1965 року, він опанував цілком нову для себе сферу знань. Із-під його пера вийшли книжки-дослідження «Амвросій Бучма у кіно», «Олександр Довженко — публіцист», «Українська література на екрані», «Кіноспадщина Юрія Яновського», «Кіномистецтво сьогодні», «Кінематограф сучасного Заходу» та інші. Не буде перебільшенням стверджувати, що він один з найавторитетніших українських кінознавців.

 

І нарешті, ще одна сфера діяльності, менш відома широкому загалу. Ідеться про літературно-мистецький гурток, який Олег Кіндратович вів на факультеті журналістики з кінця 1960-х та в 1970-х роках. Тодішні студенти і нині пам’ятають безкорисливий труд талановитого педагога, який формував їхній світогляд. Короткі слова вдячності колишніх гуртківців:

В’ячеслав Брюховецький, почесний Президент НаУКМА: «Професор Олег Кіндратович Бабишкін становив мало не виняток на факультеті журналістики. Завжди усміхнений, привітний до студентів, часто у вишиванці — ніби аж виклично до сірості загальної атмосфери підозріливості й насупленості, він випромінював всепроникний, неподоланний життєвий оптимізм».

 

Ольга Кобець, громадський діяч, народний депутат ІV скликання: «Він справді був для нас першовідкривачем. Це від нього ми дізналися, що були в нашій культурі такі велетні, як Березовський, Бортнянський, Ведель, це він дав поштовх до наукових студій, зародив любов до української культури. Олег Кіндратович формував майбутній культурний та інформаційний простір сучасної України».

 

Віктор Корніюк, заступник головного редактора журналу «Віче», заслужений журналіст України: «Після першої творчо-пізнавальної поїздки, очолюваної Олегом Кіндратовичем, нас, гуртківців, іще чекатимуть захопливі мандрівки Закарпаттям, Галичиною, Волинню, Поділлям. Матимемо незабутні зустрічі з Сергієм Параджановим, Раїсою Недашківською, Іваном Миколайчуком, Бориславом Брондуковим, Леонідом Осикою... І все це завдяки нашому Вчителю, котрий витрачав свої літні відпустки на далеко не комфортні подорожі зі студентами-гуртківцями, прищеплював нам почуття відданості рідній землі, щиру любов до України».

 

Людмила Лисенко, автор і ведуча УТ, повний кавалер орденів княгині Ольги, заслужений журналіст України: «Сказати, що це був «гурток-суверен» — вийде загучно, хоча і правдиво. Тут професор Бабишкін готував нас до великого життя, хотів нам дати смак і сміливість до пізнання та пожиттєве бажання вчитися; хотів нас ввести і таки ввів до колосального храму української національної культури як феномена незнищенного народного духу».

 

Микола Махінчук, письменник, заслужений журналіст України: «Стало відомо, що Олег Кіндратович залишив спогади про свої життєві шляхи-дороги. Є там і про нас, його вихованців. Бо він не мислив себе без нас».

 

Лариса Брюховецька, кінознавець, головний редактор журналу «Кіно-Театр», заслужений працівник культури України: «Доля звела нас випадково через 14 років після університету у видавництві «Мистецтво». Роком раніше там побачила світ моя перша книжечка «Випробування творчістю». Не відаю, чи знав Олег Кіндратович про це, мабуть, ні. Бо коли завідувачка редакції кіно йому про це сказала, він зрадів, обійняв мене і подарував свою книжку «Кінематограф сучасного Заходу» з дарчим написом: «Дорогій завжди любій Ларисі Кисіль-Брюховецькій, втішений її успіхами. Учитель. Київ, 1986». Спасибі вам, Учителю».

 

Михайло Сорока, голова Київської спілки журналістів, секретар НСЖУ, головний редактор газети «Урядовий кур’єр» (1990—2008), заслужений журналіст України: «Особливо любив він — і передав цю любов нам, його студентам і вічно вдячним учням — творчість Олександра Довженка. Ми тоді переглянули всі картини видатного кіномитця. Ці спеціальні перегляди організовували нам на кіностудії ім. О. Довженка завдяки доброму імені й авторитету Олега Кіндратовича».

 

До речі, у книжці «Вистраждане і пережите...» вміщено й веселу бувальщину «Залік у Бабишкіна», автор якої — учень Олега Кіндратовича, письменник, заслужений журналіст України, лауреат Міжнародної премії імені Володимира Винниченка та премії імені Івана Франка в галузі інформаційної діяльності Сергій Шевченко — заступник голови наглядової ради ВБФ «Журналістська ініціатива».

 Вечір пам’яті Олега Кіндратовича Бабишкіна і презентація книжки «Вистраждане і пережите. Мемуари Олега Бабишкіна і спогади про нього» розпочнуться 6 листопада о 17:00.

 

А ознайомитися з вміщеною у книжці бувальщиною пропонуємо на нашому сайті.

 

Залік у Бабишкіна

 

В основі того, що розповім – творчий домисел, бо сплив час і тепер неможливо документально відновити вікопомний діалог викладача зі студентом. Але ж пригода ця, хоч і вигадана була для капусника, має під собою міцний підмурівок – у вигляді споконвічної студентської винахідливості на іспитах і заліках, коли в голові бувало, як то кажуть, і на зяб не орано, а треба ж доводити професорам цілком протилежне, аби на півроку не залишитися без стипендії.

 

...Професор Олег Кіндратович Бабишкін, який читав на факультеті журналістики курс літератури народів СРСР, закінчував прийом заліків.

 

– А покажіть-но мені ваш читацький щоденник, – звернувся він до студента, який увійшов до аудиторії.

 

Молодий чоловік – це був Іван Кокуца – зробив скорботне обличчя й повідав якусь нечувану версію втрати своїх дорогоцінних записів. За багато років викладацької роботи професор наслухався всіляких плачів про загублені, забуті, поцуплені зошити, отож незаяложена байка Івана чимось сподобалася Олегові Кіндратовичу. Він вирішив дати студентові шанс:

 

– Скажіть правду, ви готувалися до заліку? Грузинську літературу читали?

 

– Читав, – не змигнув оком Іван і, попереджуючи наступні запитання, почав тягнути час розповіддю про «ретельну підготовку» до заліку. Мовляв, був на всіх лекціях, у бібліотеці працював, у читальній залі мало не ночував (а сам упродовж монологу намагався пригадати бодай одне прізвище грузина-письменника, та як на зло в голові крутилися самі лише футболісти тбіліського «Динамо»). «Гаплик», – подумав, але вголос вимовив, що й «на абонементі брав книжки», і навіть «консультації у групі проводилися»...

 

– Ось і розкажіть мені, будь ласка, що ви знаєте про «Тергдалеулні», – немов прокинувшись, припинив професор потік студентської свідомості.

 

«Вперше чую», – тоскно подумав Іван і за мить артистично усміхнувся:

 

– Хто ж не знає цього відомого... грузинського письменника, великого майстра художнього слова! Він співець свого народу, можна сказати – поет, у вищому розумінні цього слова. Його творчості властиві глибина, об’єктивність, знання народного життя. Уже перші літературні твори цього прогресивного письменника... (у Івана вилетіло з голови його «прізвище») свідчили про незвичайний талант молодого автора, а згодом прийшло справжнє визнання...

 

Кокуца натхненно співав дифірамби невідомому «грузинському митцеві». Професор слухав, інколи усміхався, нарешті запитав:

– А скажіть, молодий чоловіче, цей, як ви кажете, письменник – він поет чи прозаїк?

 

– У нього широкий діапазон творчості, – ухилився від прямої відповіді Іван. І за принципом «попав пальцем у небо – стромляй далі» міркував: – Прозаїком може бути й поетична натура. Отож справжній прозаїк і талановитий поет в одній особі – реальність, навіть якщо у творчості переважає щось одне...

 

– Що ж ви читали з його творчості? – поцікавився невгамовний професор.

 

– Дуже проникливими, як на мене, є твори про матір, про любов до рідного краю, до своєї землі. Приваблюють громадянські мотиви, оспівування дружби народів...

 

Кілька хвилин Іван ходив, як кажуть росіяни, «вокруг да около» і тішив професора своїми «знаннями». Нарешті Олег Кіндратович махнув рукою:

 

– Досить на цьому. Я бачу, що «дуже багато» знаєте. Але не знаєте ви сущої дрібнички: «Тергдалеулні» – це був не один якийсь «поет-прозаїк». Так називалася група літераторів-шістдесятників. У перекладі з грузинської «тергдалеулні» означає «ті, хто випив води Тереку» – тобто ті, хто здобув освіту, навчаючись у Росії...

 

– А я це знаю! – вигукнув Іван. – Я ж і розповідав про їхнього... кращого представника.

 

– У такому разі – про кого саме ви розповідали? – примружився Олег Кіндратович. – Назвіть бодай прізвище.

 

У цю критичну мить Іван спромігся пригадати тільки тих самих тбіліських динамівців на чолі з їхнім капітаном Чивадзе. Роздумувати було ніколи. Отож як потопаючий за соломинку Іван схопився за свій останній шанс: знизав плечима й так, ніби сумніваючись, промовив:

 

– Чи Чивадзе...

 

– Не Чичивадзе, а Чавчавадзе! – роздратовано буркнув Олег Кіндратович. – Засновник критичного реалізму в грузинській літературі. Ну, а ще хто там був з письменників?

 

– Месхі, – вже сміливіше назвав Кокуца другого футболіста.

 

– Це добре, що ви знаєте Серго Месхі, – пожвавішав Бабишкін. – Але Месхі був публіцистом, чи не так? Він з Георгієм Церетелі заснував, а потім редагував прогресивну газету «Дроєба»...

 

– Так, так, – зі «знанням справи» підтвердив Іван. – І Церетелі, звичайно...

 

– Авжеж. Бачу, бачу, що готувалися. Ну, а ще кого пригадаєте?

 

– Шенгелія, – бовкнув Кокуца прізвище знаменитого форварда і з піднятих брів професора зрозумів: «влучив у штангу». Хутко, неначе щось пригадавши, Іван міркував собі вголос далі: – Але ж Шенгелія не брав участі...

 

– Так кого ви ще не назвали? – нетерпляче завовтузився Бабишкін.

 

Іван пошкріб потилицю, пригадав ще заслуженого тренера тбілісців Нодара Ахалкаці і, зітхнувши, подумав сам собі (знов-таки вголос і від хвилювання – чомусь російською мовою), який той Ахалкаці письменник:

 

– А как и я...

 

– Ну, нарешті! – аж підскочив Олег Кіндратович. – Звичайно ж, Акакія Церетелі треба було назвати. І ще – Ніко Ніколадзе...

 

– Та я просто не встиг, – скромно виправдовувався Іван. – Команда ж... тобто – група (він знову забув, як вона називається) велика. Письменників багато... – і наш герой упевнено подав професорові свою заліковку.

 

Сергій Шевченко