В Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка 22 грудня 2010 року відбувся круглий стіл, присвячений пам’яті видатного мовознавця професора Алли Петрівни Коваль (09.03.1923 – 16.05.2009).

 

Вела круглий стіл професор кафедри мови та стилістики Анастасія Мамалига, вступне слово виголосив директор Інституту професор Володимир Різун. Серед учасників круглого столу – відомі українські вчені, журналісти, письменники, громадські діячі: Борис Олійник, Вадим Крищенко, Олександр Пономарів, Юрій Ярмиш, Іван Забіяка, Олександр Савенко, Олександр Балабко, Юрій Гундарєв, Юрій Лисенко, Людмила Мех, Ольга і Тарас Унгурян, Юлія і Юрій Нестеряк, Сергій Шевченко та інші.

 

    У круглому столі взяла участь донька Алли Петрівни Оксана Коваль-Костинська (на першому знімку – в центрі) – кандидат філологічних наук, доцент кафедри слов’янської філології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Алла Коваль, як відомо, керувала мовностилістичною кафедрою факультету журналістики (нині – Інститут журналістики) 16 років (1972–1988). Вона навчала багато поколінь українських журналістів вправно володіти словом, прищеплювала молоді глибоке розуміння професійних, моральних цінностей, була зразком відданості науково-освітянській праці. "Виховувала не тільки українських журналістів, а й польських та хорватських. Викладала українську мову в Кракові (Польща), Братиславі (Словаччина), Загребі (Хорватія), у співавторстві підготувала й видала «Українсько-хорватський або сербський словник». Проводила цікаві позалекційні студентські ігри на мовно-стилістичні теми. Організовувала наукові конференції" (Олександр Пономарів. "Крилате слово Алли Коваль").

  Усі, хто знав Аллу Коваль – колеги, студенти, врешті-решт майже всі працівники ЗМІ України – пам’ятають цього блискучого педагога-вихователя, невтомну дослідницю виразності, сили і краси українського слова; вони й далі вчаться на її творах, згадують незабутні сторінки спілкування з Учителем. Вона авторка відомих книжок «Культура української мови», «Практична стилістика української мови», «Науковий стиль української мови», «Культура ділового мовлення», «Слово про слово», Алла Петрівна до останніх днів життя не полишала писати про багатства і правила мовної комунікації. На вершині творчого віку вона видала об’ємні науково-популярні праці «Спочатку було Слово» і «Знайомі незнайомці».

Уже понад рік, як не стало Алли Петрівни... Її колеги, сподвижники, учні зібралися, щоб думкою, спомином, словом віддати шану цій дивовижній людині, яка майже все своє життя присвятила Шевченковому університету. Алла Петрівна була супутницею життя професора цього ж вишу, дослідника історії КПРС Миколи Буцька (16.03.1923 – 02.01.1982), фронтовика, ветерана праці.

 

      Борис Олійник (на третьому знімку – на передньому плані) назвав Аллу Петрівну "типовим взірцем українки", "натурою, запрограмованою на довгі літа". Поет згадав її красиву дружбу з Василем Березовським, іншими колегами-журналістами, закликав берегти пам’ять, уклонився Оксані (Її доні), а насамкінець – прочитав вірш "Мама" зі своєї нової збірки "Очима добра", яку видав для дітей та юнацтва. Пісняр Вадим Крищенко зазначив: "Вона багато зробила, щоб усі ми були справжніми українцями". Професор Олександр Пономарів сказав, що ця видатна викладачка, вродлива жінка та симпатична людина завжди виділялася – своєю зачіскою, шляхетністю, лекції читала велично (зізнався, що "сидів на її лекціях, як на виставі"). Олександр Савенко висловився так:  з одного боку, "для студентів вона була небожителькою", а з другого боку, вона "проста і земна"; "вона квінтесенція української інтелігенції та української еліти".

 

  Один із промовців – учень Алли Петрівни, заслужений журналіст України Сергій Шевченко (на знімку) – поділився враженнями зі студентського життя й пообіцяв надати для майбутнього друкованого видання про Аллу Петрівну штрихи-спогади своїх однокурсників – письменника Миколи Закусила та заслуженого працівника культури України Юрія Бондаря. Згадані матеріали увійшли до електронної версії підготовленої до друку "Курсової роботи" (наголос на літері "у") – збірника спогадів випускників факультету журналістики 1982 року. Сергій також подарував бібліотеці Інституту журналістики свою нову книжку "Розвіяні міфи. Історичні нариси і статті", видану 2010 року коштом лише однофамільців (Шевченків) за інформаційної підтримки Всеукраїнського благодійного фонду "Журналістська ініціатива". Президент цього Фонду Людмила Мех у своєму слові на круглому столі нагадала, зокрема, про один із цікавих проектів "Журналістської ініціативи" – семінар для працівників преси "Культура мови – культура нації", в якому газетярі, радіо- і телерепортери, редактори не раз згадували добрим словом свого Педагога, дякували вчителям за науку.

 

  Почесні гості згадували щасливі миті спілкування з Аллою Петрівною - вродливою, розумною, доброю жінкою, пропонували також ушанувати пам’ять про Вчителя виданням її творів. Промовці наголошували, зокрема, що ця розмова про видатного педагога, мовознавця, людину золотої душі – ще й задля того, щоб у навчальній, виховній, науково-дослідній роботі вищої школи зберегти і примножити досвід кращих науковців-освітян, передати естафету пам’яті, пошани і любові наступним поколінням. Учасники круглого столу на початку розмови мали нагоду переглянути відеозапис останнього інтерв’ю з Аллою Коваль (2008 р.), яке прокоментував Володимир Різун, а підсумувала зустріч цікава літературно-музична композиція, окрасою якої став виступ групи артистів народної хорової капели «Дніпро» (на знімку). Композитор і диригент Ігор Тилик, художній керівник Ірина Душейко винесли на суд глядачів пісні "Зозуля", "Херувимська", "Покаяніє"; і, звичайно, напередодні новорічних свят артисти виконали "Щедрівочку" (автор музики Микола Леонтович).

 

 Фото Сергія Шевченка

 _______________________________________________________

 

Ексклюзив

І пам’ять юного поета поглине тихоплинна Лета, забуде світ мене…

  

Микола Закусило

 

Коли валилась тиша від стогону забутих слів, у моєму університетському житті-бутті зіграли важливу роль три особистості. Се були наші факультетські фахівці-мовознавці: Марія Устимівна Каранська (куратор нашої третьої групи), котра в молоді літа навчалась у Житомирському педінституті і «за завданням душі» їздила Овруцьким Поліссям на підводі «мовні прапервні збирати по селах». О, тут наші інтереси й збіглися (адже я родом з овруцьких боліт), і спогадам про глухі лісові села далекої глибинки (вся топоніміка рідного краю) не було кінця-краю… «Їдь на літо додому, обов’язково їдь, і працюй зі словом, бо в словотворчості – свобода і самовдосконалення духу…»; Алла Петрівна Коваль, у культуру й мелодику мовлення якої був не лише я закоханий: весь курс тремтів перед сею мудрою, інтелігентною княгинею-стилісткою... Це вона першою організувала зустріч першокурсників з легендарною Адою Роговцевою, се вона першою порадила мені використовувати діалекти «як артснаряд», коли за необхідності можна «натиснути» на мовний «корінь» і він вибухає різноголоссям запахів і кольорів... «Ти пиши, як шепоче твоє серце, як виспівує власна душа, виробляючи тільки свій, притаманний лише тобі стиль... Починай зі складних конструкцій і переходь до простих блоків... Ось тоді перебореш те, що заважає в самому тобі...»; Олександр Данилович Пономарів – стиліст-практик, з яким я спілкувався не лише на практичних семінарах, а й на інтуїтивно-клітинному рівні, вчуваючи його заглибленість у народний мелос, семантику етнічного слова, закоханість у перекладацьку діяльність (відомі його переклади з грецької, слов’янської, польської, білоруської мов: твори Н. Ніколаїдіса, Т. Антіаса, Д. Соломона, Я. Коласа та багатьох інших), а ще – у стародавні українські романси («при нагоді навіть заспіваю...»): Де ти бродиш, моя доле?; Скажи нащо тебе я полюбила; В чарах кохання; Тихесенький вечір на землю спадав…

 

…І пам’ять юного поета поглине тихоплинна Лета, забуде світ мене…

 

Ні, не забути тих буремних швидкоплинних літ, коли наш непогамований курс виховували сі три особистості з кафедри стилістики, роблячи зі своїх студентів стильних і заповзятливих творців українського слова...

_________________________________________________

 

Навчи себе сам

  

Юрій Бондар

 

  ...З теплотою згадую і викладачів. Вони, як і ми, студенти, були різними. Авторитетними, шанованими і не зовсім. Безумовною величиною, небожителем був для нас декан – Дмитро Прилюк – постать в українській журналістиці легендарна. Як, до слова, і його вірна помічниця – методист Неля Петрівна, яка буквально виколисала не одне покоління українських журналістів. Курувала ж наш курс елітна кафедра стилістики – мовні естети, чудові педагоги і люди. Визначали її, так би мовити, візерунок – жінки. Передусім двоє. Ефектна, авторитарна доктор наук Алла Петрівна Коваль – керівник кафедри і педантична Марія Устимівна Каранська – орденоноска і фронтовичка. Обидві блискучі мовниці, з сильними характерами вони, безумовно, суперничали. Іскри того, часто прихованого, протистояння долітали інколи і до студентів, захоплюючи і тих у вир не завжди наукових дискусій. Яскравими були і інші викладачі. Завжди напрочуд толерантний і делікатний Олександр Пономарів. Іронічний, інтелігентний Віталій Тоїчкін. В’їдливий, «скрипучий», але справедливий Олег Бабишкін. Розумний Юрій Бурляй. Він погано бачив, носив окуляри, які щоразу «забував» на іспити – соромився, що студенти списують. Мудрий і завжди розважливий, доброзичливий Василь Яременко. З величезною вдячністю згадую і Анатолія Москаленка. Демократичний, один з найпрофесійніших в українській журналістиці, він прийшов на факультет під завісу нашого навчання, однак здобув визнання «дорослого» вже курсу, для багатьох став і близьким порадником. Я особисто вдячний Анатолію Захаровичу, його родині за підтримку моїх професійних починань. Кожен з викладачів  – особистість, велич якої усвідомлюєш, на жаль, лише з роками...