Цього року український народ святкує ювілей – 20-річчя державної незалежності. З нагоди події, що наближається, в Києві проведено Другий всеукраїнський семінар для працівників ЗМІ «Культура мови – культура нації». На семінарі, нагадаємо, лунало й палке поетичне слово: журналісти вели мову про виховання юних громадян у дусі національної свідомості, патріотизму, любові до свого народу, до рідної країни. Саме так, на яскравому прикладі героїчних подій минувшини, це робить і Ольга Пилипчук, авторка балади «Дорога на Крути».

Позаяк не всі охочі знавці й художники слова змогли взяти участь у семінарі, Фонд запрошує колег і читачів до дальшої розмови на мовну тему – на своєму офіційному сайті.

Авторка згаданої балади про героїв Крут Ольга Пилипчук, яка 2011-го видала також власну книжку прози «Сонячні мрії», і сама має гарну (і цілком реальну) мрію – цього року вступити до Національної спілки журналістів України. Як творча особистість вона багато працює, друкується в пресі. А про виховання духовне, про патріотичний гарт, про жертовність, вважаємо, найліпше скаже її написаний вишуканою мовою правдиво цікавий твір, який мали б знати всі українські діти.

Сергій Шевченко,

заслужений журналіст України

Ольга Пилипчук

Дорога на Крути

Метуть заметілі. Метуть і метуть...

Снігів білина... І мороз такий лютий!

А люди на праведну прощу ідуть

до лицарів духу, немов до покути.

Проліг з Київ-града в історію шлях

На Ніжин, на Бахмач, гетьманський Батурин.

У висі над шляхом кружля сивий птах,

на станції Крути ридають бандури.

По світу розноситься слово Cпівця

про хлопців, що в Крутах зостались навічно.

Були тут жагучі юнацькі серця

засипані снігом. Посічені в січні.

Злютовані в стрій, вони йшли по снігах.

«Щоб доленька наша...» – з вуст пісня лилася.

Уперше тримали рушниці в руках,

бо їм же було тоді лиш по сімнадцять.

Жорстока розправа. Тіл скошених гать...

Замовкла навіки єдина гармата.

Останні набої. Рушниці мовчать...

Настала для них за Свободу розплата.

Сорочки багряні у майво злились.

Зріднила їх кров, що журливо палала

на білім снігу. Ніби час зупинивсь...

Та пісня невбита у вічність злітала.

І вітер її розвівав доокіл

по сніжному полю. Мели хуртовини...

І в юних серцях – вже прострелених! – біль

тривогою бився за долю Вкраїни...

В блакитному небі зорить зорецвіт,

мов стріли над шляхом завмерли тополі.

Тут бився за волю весняний наш цвіт

й відважно поліг на крутянському полі.

Хоч вісті й невтішні летіли із Крут –

в серцях українців жевріли надії...

Ти чуєш, Богдане?! Збирай знов у гурт

народнеє Віче на площі Софії.

Нестримна завія... Палкий вітровій...

– Будь милостив, Боже великий, єдиний!

Ти лицарські душі дітей обігрій,

загублені душі синів України.

Здіймайся увись, гомінке вороння!

Шуміть голосніше високі тополі!

Моліться за хлопців. Моліться щодня,

красуні дівчата – обраниці долі.

Отам он волошки. Сплітайте вінки,

на трави, попечені сонцем, складайте

і пам'ять про хлопців несіть у віки,

пісень про кохання, про волю співайте.

У братській могилі – серця молоді.

Святий оберіг їх калина вогниста.

Земля багряніє... І хрест на воді.

Зростають кущі калинові. Їх ТРИСТА!

А може, то душі безсмертні стоять

й ведуть із вітрами нечутну розмову?

Та ні! То сини під снігами лежать,

вслухаючись в рідну незганьблену мову.

За ними Господь спогляда з висоти

і янголи юні запалюють зорі.

Пронизують наскрізь поривні вітри

і сяйво... немов у блаженнім Соборі.

А ми ж не змогли вберегти їм життя,

послали на смерть їх, довірливих ТРИСТА!

Та душі волають з глибин в майбуття:

– Вставай, Україно, зоря промениста!

Збирай козаків у священний похід,

доволі плачів і доволі зажури.

До правди веди український нарід,

співайте гучніше, козацькі бандури.

Співайте про Волю. Про долю гірку,

яку Україна по вінця спізнала.

Ох, скільки ж дісталося їй на віку!..

В руках іновірців весь вік бідувала.

Палають юнацькі серця й дотепер.

Нехай увесь світ, вся планета почує,

що дух український живе. Він не вмер!

І пам'ять нетлінна! Мов повінь вирує...

І сурми сурмлять із минулих років.

Вітри позлітались у Крути на тризну

і моляться... Моляться за юнаків,

які захищали священну Вітчизну.

Тризуб України й лавровий вінок

здіймаються ввись в пам'ять вічних героїв.

Луна паровозний протяжний гудок,

і прапор державний, мов страж юних воїв.

Тріпочуть на вітрі Святі Корогви,

принишкли в безсмерті порожні вагони.

І чується голос. Мов дзвін з глибини:

– Шикуймося в ряд на безлюднім пероні!

І юні герої в шеренгах ідуть

із давніх двадцятих... немов на параді,

священні знамена на Крути несуть

з могили Аскольда, що в Києві-граді.

Рвуть струни бандури! Завмерли серця...

Державні знамена одвічні святині!

І військо козацьке. І слово Творця:

– Вклонімось героям – синам України!