«Вслухаючись в рідну незганьблену мову»
Цього року український народ святкує ювілей – 20-річчя державної незалежності. З нагоди події, що наближається, в Києві проведено Другий всеукраїнський семінар для працівників ЗМІ «Культура мови – культура нації». На семінарі, нагадаємо, лунало й палке поетичне слово: журналісти вели мову про виховання юних громадян у дусі національної свідомості, патріотизму, любові до свого народу, до рідної країни. Саме так, на яскравому прикладі героїчних подій минувшини, це робить і Ольга Пилипчук, авторка балади «Дорога на Крути».
Позаяк не всі охочі знавці й художники слова змогли взяти участь у семінарі, Фонд запрошує колег і читачів до дальшої розмови на мовну тему – на своєму офіційному сайті.
Авторка згаданої балади про героїв Крут Ольга Пилипчук, яка 2011-го видала також власну книжку прози «Сонячні мрії», і сама має гарну (і цілком реальну) мрію – цього року вступити до Національної спілки журналістів України. Як творча особистість вона багато працює, друкується в пресі. А про виховання духовне, про патріотичний гарт, про жертовність, вважаємо, найліпше скаже її написаний вишуканою мовою правдиво цікавий твір, який мали б знати всі українські діти.
Сергій Шевченко,
заслужений журналіст України
Ольга Пилипчук
Дорога на Крути
Метуть заметілі. Метуть і метуть...
Снігів білина... І мороз такий лютий!
А люди на праведну прощу ідуть
до лицарів духу, немов до покути.
Проліг з Київ-града в історію шлях
На Ніжин, на Бахмач, гетьманський Батурин.
У висі над шляхом кружля сивий птах,
на станції Крути ридають бандури.
По світу розноситься слово Cпівця
про хлопців, що в Крутах зостались навічно.
Були тут жагучі юнацькі серця
засипані снігом. Посічені в січні.
Злютовані в стрій, вони йшли по снігах.
«Щоб доленька наша...» – з вуст пісня лилася.
Уперше тримали рушниці в руках,
бо їм же було тоді лиш по сімнадцять.
Жорстока розправа. Тіл скошених гать...
Замовкла навіки єдина гармата.
Останні набої. Рушниці мовчать...
Настала для них за Свободу розплата.
Сорочки багряні у майво злились.
Зріднила їх кров, що журливо палала
на білім снігу. Ніби час зупинивсь...
Та пісня невбита у вічність злітала.
І вітер її розвівав доокіл
по сніжному полю. Мели хуртовини...
І в юних серцях – вже прострелених! – біль
тривогою бився за долю Вкраїни...
В блакитному небі зорить зорецвіт,
мов стріли над шляхом завмерли тополі.
Тут бився за волю весняний наш цвіт
й відважно поліг на крутянському полі.
Хоч вісті й невтішні летіли із Крут –
в серцях українців жевріли надії...
Ти чуєш, Богдане?! Збирай знов у гурт
народнеє Віче на площі Софії.
Нестримна завія... Палкий вітровій...
– Будь милостив, Боже великий, єдиний!
Ти лицарські душі дітей обігрій,
загублені душі синів України.
Здіймайся увись, гомінке вороння!
Шуміть голосніше високі тополі!
Моліться за хлопців. Моліться щодня,
красуні дівчата – обраниці долі.
Отам он волошки. Сплітайте вінки,
на трави, попечені сонцем, складайте
і пам'ять про хлопців несіть у віки,
пісень про кохання, про волю співайте.
У братській могилі – серця молоді.
Святий оберіг їх калина вогниста.
Земля багряніє... І хрест на воді.
Зростають кущі калинові. Їх ТРИСТА!
А може, то душі безсмертні стоять
й ведуть із вітрами нечутну розмову?
Та ні! То сини під снігами лежать,
вслухаючись в рідну незганьблену мову.
За ними Господь спогляда з висоти
і янголи юні запалюють зорі.
Пронизують наскрізь поривні вітри
і сяйво... немов у блаженнім Соборі.
А ми ж не змогли вберегти їм життя,
послали на смерть їх, довірливих ТРИСТА!
Та душі волають з глибин в майбуття:
– Вставай, Україно, зоря промениста!
Збирай козаків у священний похід,
доволі плачів і доволі зажури.
До правди веди український нарід,
співайте гучніше, козацькі бандури.
Співайте про Волю. Про долю гірку,
яку Україна по вінця спізнала.
Ох, скільки ж дісталося їй на віку!..
В руках іновірців весь вік бідувала.
Палають юнацькі серця й дотепер.
Нехай увесь світ, вся планета почує,
що дух український живе. Він не вмер!
І пам'ять нетлінна! Мов повінь вирує...
І сурми сурмлять із минулих років.
Вітри позлітались у Крути на тризну
і моляться... Моляться за юнаків,
які захищали священну Вітчизну.
Тризуб України й лавровий вінок
здіймаються ввись в пам'ять вічних героїв.
Луна паровозний протяжний гудок,
і прапор державний, мов страж юних воїв.
Тріпочуть на вітрі Святі Корогви,
принишкли в безсмерті порожні вагони.
І чується голос. Мов дзвін з глибини:
– Шикуймося в ряд на безлюднім пероні!
І юні герої в шеренгах ідуть
із давніх двадцятих... немов на параді,
священні знамена на Крути несуть
з могили Аскольда, що в Києві-граді.
Рвуть струни бандури! Завмерли серця...
Державні знамена одвічні святині!
І військо козацьке. І слово Творця:
– Вклонімось героям – синам України!