Журналістка, член правління ВБФ «Журналістська ініціатива» Марія Веремчук записала у Львові розповіді біженців з різних регіонів України. Мирні люди пережили страхіття війни, яку розв’язала Москва (від 24 лютого 2022 року триває вторгнення путінських військ на територію України). Публікуємо записи журналістки й волонтерки на нашому сайті.

 

Наталія Іванівна Дедяк (с. Данилівка Фастівського району Київської області)

 

Двадцять четвертого лютого нас почали бомбити. Недалеко від нас, за три кілометри, військова частина. Ворожі літаки почали бомбити відразу в першу ніч після нападу. Волосся дибки ставало, бо ти прокинувся від того, що трясеться хата. Я вилітаю на вулицю, а над головою чути, як у кіно про війну, неймовірно потужний звук – свист. Перед очима падає ракета, все вибухає, заграва, і тебе в хату вносить ударною хвилею після вибуху.

 

Коли почали бомбити Київ, був шок, але ми думали, що наше село це не зачепить. Але, на жаль, літаки почали літати біля нас і скидати бомби де завгодно. Біля нас на полі літаки скинули бомбу, постраждало сусіднє село Мар’янка, постраждали будинки мирних жителів. Він просто не дотримується жодних правил ведення війни – на будинки мирних жителів, ні в чому не винних людей… Зруйнували інфраструктуру. Звичайно, треба було рятувати дитину. Донечці один рік і чотири місяці. Її звати Міланка.

 

Часто лунали сигнали повітряної тривоги. Вночі біжимо майже щогодини в підвал, вдень разів по п’ять. Я дуже переживала за психіку дитини. Вона ще спить зранку, а вже лунає повітряна тривога. Я хапаю сонну дитину, натягаю швиденько комбінезон і лечу з нею до сусідів. У нас у будинку не облаштований погріб, ми біжимо до сусідів по городах. Потім повертаємось додому, дитина трохи заспокоюється, починає бавитись іграшками і знову лунає повітряна тривога, і ми знову біжимо. Зварила кашу дитині й навіть не можеш її погодувати. Останнім часом ми так бігали через кожні півтори години.

 

Коли ти повертаєшся з підвалу й хочеш хоч трішки поспати, і дитина поруч, ти не можеш. Ти постійно вслухаєшся, від будь-якого звуку ти кидаєшся до вікна, щоб побачити, що це. Ти і вдень, і вночі маєш бути в повній готовності бігти й ховати дитя. Це жахіття, коли ти в такому стані живеш. Тому ми прийняли з чоловіком рішення рятувати дитину, її психіку.

 

Важко було виїхати з Києва, поїзди переповнені. То є потяги, то немає. Ми в останній момент вирішили, хоч це не заплановано, що я з донечкою поїду спочатку до Львова, а далі до кордону з Польщею.

 

Коли я вийшла з потяга у Львові, я була вражена: людей більше, ніж на київському вокзалі, шум, гамір. А я сама з маленькою дитиною на руках, не можу зорієнтуватись. Я підійшла до волонтерів, мені дали номер телефону притулку Центру «Жіночі перспективи». Я дуже дякую. Ми відпочили, нас нагодували, ми відіспались, і зараз почуваємося дуже спокійно й готові приймати холоднокровні рішення, що далі робити.

 

Записано в тимчасовому прихистку для жінок і дітей ГО “Центр «Жіночі перспективи»” 06.03.2022, Львів. 

 

* * *

 

Ліза (ХаркІв, 19 років) 

 

Я из музыкального училища, мне осталось два месяца до окончания [учебы]. Я занимаюсь академическим вокалом, пою в храме. В первый день, когда началась война, мы были дома, общались и мгновенно – свист, ракета пролетела мимо дома. Оглушила ужасно. Очень бомбили Харьков. Мы испытывали просто животный страх. Неизвестно, куда попадет.

 

В нашем районе есть магазин “Хазар”, его градами обстреляли, под обстрел попали простые люди. Шесть человек погибли и тринадцать ранены. Страшно. Я пряталась с бабушкой и дедушкой (они меня вырастили) у бабушкиной подруги. У нее в доме был погреб. Как только слышали стрельбу, мы сразу прятались. Бабушка и дедушка не смогли уехать. Мой прадедушка лежачий, надо за ним ухаживать. В Харькове очень много разрушено русскими – в Пятихатках, институт и университет имени Каразина пострадал, стекла выбиты везде.

 

Были слухи, но никто даже не мог подумать, что все так будет. Даже в первый день войны мы пошли продукты покупать и говорили, что не надо сеять панику, ничего не будет. А в итоге – такая страшная война...

 

В городе не работают ни аптеки, ни магазины. Нам повезло, что в доме была мука и хлебопечка. Мы ели один хлеб на протяжений 11 дней.

 

У нас друзья есть с Москвы, они звонят по видео, мы им рассказываем, что у нас происходит. Они не верят, говорят, что не может быть такого. Ну как так?

 

Записано 07.03.2022 у Львові в тимчасовому притулку для жінок і дітей ГО “Жіночі перспективи”. 

 

Далі буде