Валентина Олексіївна Коробка (м. Ірпінь, Київська область)

 

Розбомбили мій будинок. Це будинок моїх батьків. Їх уже давно немає. Я багато років облагороджувала будівлю, двір. Торік утеплила, пофарбувала в салатний колір. Мені казали: так яскраво! А мені подобається, це колір життя. Багато було ще планів.

 

Коли бомбили, ми ховались у підвалі. У п’ятницю, 4 березня, після четвертої години почали бомбити біля нас. Постійно було чути свист, і ти не знаєш, куди воно летить і куди влучить.

 

Я віруюча, лежу й молюся. Біблію притиснула й молюся. І раптом на першому поверсі я почула хлопок. Вікна повиривало з завіс. І знову летить, і невідомо, коли воно закінчиться. Потім чую вибух і полетіло скло. Коли вибухи стихли, я вийшла на сходи. Усе було в пилюці. Вагонка відірвана, люстра розбита, двері вирвало. Даху немає, видно небо. Знову почали бомбити, й на вулицю уже неможливо було вийти.

 

На половині [помешкання] мого брата дах зірвало. Він лежав після інсульту. Я постійно до нього бігала. Коли почали бомбити, неможливо було вийти на вулицю. Вночі так бомбили, я не могла прорватись до хворого брата, треба було пробігти якихось 50 метрів. Бомбили безперестанку. Ми сиділи у темряві, щоб не провокувати. На вулиці була така темінь, що я ще такої темряви в житті не бачила. На світанку ми нарешті змогли добратися до брата. Він ще дихав, але був уже в дуже важкому стані. У мене був шок. За пів години брат помер. Ми його змушені були залишити.

 

Почалося нове бомбардування, й нам треба було звідси тікати. Я не знала, що робити. Почала дзвонити у відповідні служби. Племінниця – депутатка, вона подзвонила, сказала, що зараз такий час, що найперше живих рятуємо. Пообіцяла, що вона організує поховання, а ми повинні рятуватись, тікати.

 

Газелька за нами приїхала, швидко спакувались. Ми виїжджали під бомбами. Переїхали в будинок нашого пастора, там було де сховатись. Думали, хоч трохи перепочинемо. У суботу, 5 березня, з 12-ї години почався обстріл. Сховались у підвалі. Пропало світло, газу немає, тепла немає, води немає. Весь час бомбили. Так ми сиділи до вівторка. Ми щодня хотіли виїхати. Тільки виїжджаємо – знову обстріл за обстрілом... На сумках сиділи. У неділю не виїхали, в п’ятницю не виїхали. У вівторок вдалося.

 

Швидко зібралася колона з вулиці. Ми йшли через такий жах, що сльози градом котились. У Романівці під мостом я побачила натовпи людей. Я зрозуміла, в якій реальності я зараз живу. Інваліди на візках, розкидані дитячі іграшки, велосипеди, візочки… Люди залишали все на цій стороні. Наші солдати допомагали переводити людей через річку Ірпінь. З нами було двоє сліпих людей. Ірпінку завалило дошками, трісками, й вода піднялась. Шаг вправо, шаг вліво – і можна провалитись у воду. Як ці люди перейдуть, я весь час про це думала. Я кричала, щоб люди йшли стопа в стопу. Ні вліво, ні вправо.

 

Коли ми перейшли на той бік, на мене таке тепло пішло... Я всім це казала. Далі все було швидко й організовано. Автобуси, машини, багато волонтерів. У Новобіличах нас пересадили на великі автобуси – і на вокзал.

 

Ми навчені не проклинати. Бог розбереться з ними. Він краще знає їхні мотиви. Я знаю одне: владі Путіна прийшов кінець.

 

Записано в тимчасовому прихистку ГО “Жіночі перспективи” 09.03.2022, Львів.

 

* * *

 

Ірина Ігорівна Фрідріх (Харків)

 

Я родилась и всю жизнь живу в Харькове. Мне 34 года. У меня дочь 2,5 года и сын 10 лет.

 

В Харькове я живу на Северной Салтoвке, это район, который пострадал больше всех. От нашего дома, через 2,5 километра, находится зенитно-ракетный комплекс, который они сразу начали бомбить. У нас стекла вылетали. Вылетела входная дверь, деревяная. Это очень страшно.

 

Я когда первый раз услышала бах-тарарах, я сразу поняла, что это война. Это было около 5 утра, мы проснулись и я сказала мужу: “Это война”. Мы сразу детей одели, взяли паспорта и выбежали из дома, чтобы в случаи попадания нас не завалило. Мы живем в 16-этажном доме.

 

У нас недалеко есть гаражи и под гаражами – подвалы. Там люди держат картошку, консервацию. Вот там мы и прятались первые дни. Там очень сыро, очень холодно. Никто не ожидал, никто ничего не подготавливал. Я до последнего не верила, что Россия может напасть.

 

Потом мы поехали к сестре моего мужа. Они живут на первом этаже, в другом районе Харькова, дом находится на окружной, недалеко от Белгорода (Россия). Их район тоже обстреливали, но если бежать в подвал, то ближе. Мы жили там дня три, а взрывы все сильнее и сильнее. Они начали не только военные точки взрывать, а уже летали самолеты и беспорядочно бомбили дома, людей... Когда у нас возле окна взорвалось что-то, такой звук был, такой грохот, я подумала, что это к нам в дом влетело. И сразу что-то посыпалось. Тело немеет от страха. Тут дети рядом. Страшно очень, ты понимаешь, что дом может просто упасть. У меня началась истерика, и я сказала, что мне надоело боятся. От страха начинается усталость, нервы сдают.

 

Мы не выходили на улицу неделю – это точно. Начались кашель, сопли. Ребенок маленький, она же не кукла, она не будет сидеть, она все трогает руками. В подвале началась антисанитария. Мы все время смотрели местное телевидение, там показывали все, как бомбили, как падали дома. Дома просто испепеляли. Никакой подвал в такой ситуации не может уберечь людей...

 

Я решила немедленно уехать. С Харькова мы выехали 4 марта. Мы уезжали с Южного вокзала. Было очень много людей, стояла полиция в шлемах, бронежилетах с автоматами и все время орали: “Назад”. Толпа идет на них, а им надо контролировать, сначала пропускать детей с мамами, пожилых людей. Настолько все было страшно, что они были вынуждены стоять с автоматами, чтобы контролировать ситуацию. Людей выносили с толпы, кто-то терял сознание, дети орали. Просто ад.

 

Мы стояли в толпе и слышали, как бомбят. И ты не знаешь, сюда оно прилетит, или куда оно летит... Мы как-то вырвались с этой толпы. Побежали на вторую колею, к поезду на Львов. С нами еще моего мужа сестра с сыном. Тогда снег выпал и растаял. Мы бежим с детьми, я понимаю, что у меня ноги насквозь мокрые и у детей тоже. Нам уже было все равно. Главное успеть на поезд. Перед нами один уехал, мы в него не влезли. Естественно, мы переживали. Мы побежали, залезли в купе, сразу переоделись. Нас в купе было 12 человек. Двадцать часов в пути – очень тяжело. В проходах всю дорогу стояли люди, даже с маленькими детьми.

 

Раньше я одинаково относилась ко всем людям, что в Польше, что в России. Но когда нас начали бомбить, мы позвонили нашим родственникам в Белгород (Россия), там моей свекрови родной брат. Мы звоним, а он улыбается и говорит, что это не жилые дома бомбят, а военные. Ничего страшного. Сейчас вашего Зеленского скинут, и все у вас наладится. Я ему теперь каждый день высылаю видео, чтобы открыть глаза. Они зомбированные люди. Даже если по военной части бомбят, как вы можете так спокойно относиться, когда там люди! Это чей-то ребенок, чей-то отец. И он так просто об этом говорит! После этого я поняла, что это агрессивные люди. Ничего не может оправдать убийц – ничего.

 

Записано в тимчасовому прихистку для жінок і дітей ГО “Жіночі перспективи”, Львів, 07.03.2022

 

Пресслужба ВБФ "Журналістська ініціатива"