Хто ж думав, що ворог буде настільки цинічним, щоб перетворити життя мирних жителів України на справжнісіньке пекло! І що льох стане єдиним місцем проживання трьох родин на довгих два тижні... Правдива розповідь про телефонний діалог під час війни.

Востаннє мій телефон зафіксував нашу з Людмилою розмову 27 лютого о 14:26. Тоді ми не встигли довго поговорити. Повідомила, що перед цим із чоловіком Миколою від себе з Новобіличів змогли добратись до Ірпеня, де донька з чоловіком кілька років тому придбали новеньку квартиру – гордість усієї родини. Потім звідти була екстрена евакуація...

Обережно, щоб не зробити зайвого кроку вбік, вони долали шлях попід підірваним мостом, тягнучи на собі наспіх зібрані речі, підтримуючи наляканого внука. Подолавши цей шлях, разом вирушили до Калинівки на Макарівщині, до колишнього батьківського дому, де нині мешкає родина сина Віталія. Тоді, 27 лютого, я лише встигла її заспокоїти, знаючи, які вони всі хазяйновиті й мають завжди запаси домашніх харчів: «Зможете гуртом пережити лиху годину». Сигнал оповіщення про черговий наліт перервав нашу розмову, й родина в Калинівці негайно побігла ховатися до льоху...

– Ти питаєш, чому не відгукуємось? – ледве впізнаю голос чоловікової двоюрідної сестри, коли минули довгі дні їхнього незрозумілого тривожного «мовчання».

    Хто ж думав, що ворог буде настільки цинічним, щоб перетворити життя мирних мешканців на справжнісіньке пекло! І що той льох стане єдиним місцем проживання трьох родин на довгих два тижні... Без електропостачання, тепла, води залишився батьківський дім, у який вкладали й кошти, і сили – робили його комфортним для проживання. А ще тривожні новини з Макарова... Там точилися запеклі бої з окупантами, які скаженіли від невдач, виливаючи свою лють на мирних мешканців. У повітря злетів хлібозавод, яким пишалися місцеві жителі. Я це особисто знаю. З початку 1980-х, коли сім років працювала редактором макарівської районки, пам’ятаю, як цінували поліщуки продукцію саме свого хлібозаводу. Попри близькість до столиці мало хто віз додому київський «український». Часи змінювались, але, щоб у лютому 2022 року приміщення, де на момент бомбового удару було майже 30 осіб, стало для багатьох могилою – у страшному сні не приснилося б…

– Останньою ж краплею терпіння став прихід… бурятів, які хазяйновито походжали двором, зазираючи в кожну шпарину, вишукуючи «диверсантів», і при цьому вигрібаючи все, що залишилося з харчів, – голос Людмили став ще тихішим. – Уявляєш, вони своїми брудними руками, притримуючи автомати, лізтимуть до нашого столу… Спробуй щось не так сказати, або твій погляд їм здасться «не таким», і може статися те, що зробили з нашими кумами в Макарові – розстріляли… Нас спитали: «Пачєму нє уєхалі атсюда»? Відповіли: «Не маємо чим». А в селі їхні танкісти, коли їхали вулицею, гатили по дахах будинків... певно, «на всякій случай»...

– А де ж ви зараз? – не стримую хвилювання.

– Микола дізнався, що волонтери вивозять людей «коридором» на Житомир. Ми в чому були, в тому плигнули в автобус, а Миколі вже місця не вистачило. Ти б не впізнала зараз житомирську трасу! Скільки там покинутих, розстріляних автівок – джипи, мікроавтобуси!.. Але й московського військового «брухту» чимало. Слава Богу, наші дають прикурити окупантам.

Отож доїхали до Житомира, нас розмістили на нічліг у якомусь готелі чи гуртожитку. І ось уперше за тиждень з гаком ми змогли зарядити наші телефони, щоб обізватися рідним: «Ми живі».

Калинівці – вже не мішені для ворога. Його з нашої землі зметемо, а село відбудується. Як мої батьки колись відбудувалися після навали нацистів, так і ми зробимо. Бережіть себе. Ми все витримаємо і станемо сильнішими. Ми ж поліщуки, ми Українці.

Людмила Мех

Фото з відкритих джерел

14.03.2020