Коли війна змусила їхати за кордон…

  Розповідь студентки Київського національного університету культури і мистецтв Катерини Муравйової про тимчасовий пункт прийому біженців у Польщі, а також про одного з його волонтерів-українців, запропонувала вмістити на сайт ВБФ «Журналістська ініціатива» активістка фонду, журналістка й волонтерка зі Львова Марія Веремчук.

 

Про волонтера Олександра Трояна

 

Війна змусила мене виїхати за кордон, пише Катерина Муравйова. Першою зупинка – місто Жешув (Польща).Через це місто пролягають основні траси країни. З початком війни в Україні поляки створили тимчасові пункти прийому біженців. В одному з таких я перебувала пів дня й познайомилася з волонтером Олександром Трояном. Йому 25 років.

 

– Ви народилися в Польщі?

 

– Ні, я народився у Львівський області, у місті Кам’янка-Бузька. До Польщі переїхав з батьками 2013 року – перед війною, перед Кримом, перед усім... Батьки вирішили змінити стиль життя, власне оточення й оточення дітей. Коли ми переїхали, я був неповнолітнім.

 

– Що це за місце (пункт для біженців)?

 

– Ми можемо це назвати місцем тимчасового перебування біженців. Тобто сюди їдуть люди, що перетнули кордон і мають потребу десь зупинитися в Польщі. Люди тут можуть відпочити після тривалої подорожі (вони ж нерідко добираються за кордон не один день). І вони мають таку змогу відновити сили, щоб пересуватися далі. Це приватний пункт, який раніше був торговим центром. Під час пандемії ковіду тут робили ПЛР-тести, а згодом – вакцинацію. Тепер тут допомагають утікачам від війни.

 

Власники цієї будівлі – приватні підприємці, вони співпрацюють з державними органами міста.

 

Спальних місць тут – 350, але дехто згоден спати навіть на підлозі, коли місць забракне. Максимум тут ночувало 540 людей.

 

– Звідки тут беруться харчі, одяг, приладдя?

 

    – Привозять люди. Якусь частину надають власники, але їжа, одяг, побутова хімія тощо – переважно від волонтерів і жителів міста. Вони приходять до нас, занотовують, що нам потрібно зараз, потім повертаються за якийсь час і приносять необхідне.

 

– Що входить до ваших обов’язків?

 

– Я не працівник підприємства чи закладу. Тут більшість волонтерів польськомовні, а я добре знаю українську й польську мови. Допомагаю в міру можливостей – перекладати, розв’язувати проблеми, приміром, роздрукувати квитки, зареєструватись на сайті... Одне слово, моя «посада» – волонтер.

 

Чи пристосований цей пункт для прийому людей з особливими потребами?

 

– Для людей на візках тут усе облаштовано. Є ліфт, широкі проїзди, є люди, які допоможуть їм пересуватися. Також тут є волонтери, які знають мову жестів. Тут зараз перебуває сім’я, в якій бабуся й дідусь сліпі.

 

Чому вирішили волонтерити?

 

– Допомагаю землякам, «своїм». Та навіть не це важливо – свої чи не свої. Люди є люди. Треба допомагати всім. Я дізнався про цей пункт, прийшов і побачив, що потрібні кадри, перекладачі.

 

– Ви як людина, що народилась і прожила певний час в Україні, можете сказати про свої відчуття, коли чуєте новини?

 

– Серце болить. У мене в Польщі дуже багато друзів з різних куточків України. З Харківщини, Одещини, Миколаївщини... І в багатьох сім’ї залишилися там. Вони мені розповідають, що літні люди не можуть виїхати за станом здоров’я. Це дуже страшно. Навіть захід України – 30 кілометрів від кордону з ЄС – також бомбили. Усім це дуже болить. Але попри все треба йти вперед – до перемоги.

 

Ви як волонтер спілкуєтеся з різними людьми, що сюди прибувають. Яка розповідь вразила?

 

– Саме про сім’ю, в якій бабуся й дідусь сліпі. Я з ними розговорився й дізнався що ці люди – не від народження такі. Вони познайомилися в офтальмологічній лікарні. Згодом побралися й народили трьох синів. І зараз вони тут, у нашому пункті. Далі шведські волонтери, заберуть їх до своєї країни. Хай щасливо складеться їхнє подальше життя!

 

Пресслужба ВБФ «Журналістська ініціатива»