Любов Максимович: «Люди дають мені силу»

  «До початку війни я б навіть не подумала, що ми створимо цей прихисток для жінок з дітьми. Але часом ти приймаєш рішення в залежності від того, як складається ситуація», – зустрічає мене Любов Володимирівна Максимович, голова громадської організації «Центр “Жіночі перспективи”».

– Як для вас розпочалася війна?

– Мене війна застала в Києві. Я була на зустрічі, яку організував Український жіночий фонд. Це був проєкт “Жінки. Мир. Безпека. Миротворчий процес”. Український жіночий фонд зібрав представниць сімох організацій з різних регіонів країни на вступний семінар. Ми мали обговорити план дій.

24 лютого ми саме збиралися розробити стратегію і скласти план дій, але цього дня засідання вже не відбулося.

Ми з колегою з Краматорська, яка вирішила в цій ситуації їхати до сина у Львів, почали шукати квитки на потяг. Нам пощастило взяти останні квитки.

Ми стояли на пероні вокзалу близько шостої ранку й чули вибухи. Усі вже знали: це війна.

Ми дуже хвилювалися за товаришку з Харкова. Її донька передзвонила, коли ми очікували прибуття поїздів, дуже плакала і сказала, що Харків бомблять. Важко було повірити...

Ми поїхали до Львова, товаришка через 40 хвилин повідомила, що її поїзд на Харків уже не відправляється. Вона поїхала до Полтави, а далі автобусом до Харкова.

Щойно я повернулася до Львова, мені почали дзвонити представниці громадських організацій і просили допомогти жінкам з дітьми, які виїхали з міст, де йшли бої. Багато львів’ян відгукнулися на мої прохання, і ми розмістили цих жінок.

Наступного дня треба було розмістити жінку з грудною дитиною. Уже було дуже складно знайти вільні помешкання але мої друзі погодилися виділити у своїй квартирі кімнату й прийняти цю жінку. Її потяг мав прибути приблизно о 22 годині.

Коли я зранку зателефонувала господарям, вони мені повідомили, що жінка, на яку вони чекали, не прийшла. Її телефон не відповідав. Згодом, на щастя, все з’ясувалось. У Львові з 22:00 запровадили комендантську годину, і жінка не мала змоги добратися в центр міста. Вона з немовлям усю ніч провела на вокзалі.

Тоді я зрозуміла: треба придумати щось радикальне. Це мало бути приміщення поблизу залізничного вокзалу. Як це має виглядати, тоді я ще не уявляла. Але я точно знала, що треба звернутися до людей з бізнесу, яких я знаю.

Я подзвонила підприємцю Олегу, він має будівельний бізнес. Олег одразу погодився надати своє офісне приміщення, що в районі привокзальної території.

З цим бізнесменом ми не бачилися років сім, хоч давно знайомі. З його покійним батьком ми разом працювали, і свого часу багато інновацій у місті запровадили. Я була приємно вражена вчинком Олега.

У цьому сучасному, двоповерховому великому офісі з кухнею, чудовим конференцзалом, душем ми почали організовувати тимчасовий прихисток для жінок з дітьми ГО «Центр “Жіночі перспективи”».

На той час у нашій громадській організації втілили проєкт “Я можу. Економічна безпека для жінок, чи є план Б”. Ми провели низку тренінгів, щоб підвищити самооцінку жінок, навчити їх фінансової грамотності, працювати з мережами тощо. Провели курси бізнесу. Жінки написали бізнес-плани, підготували презентації і… почалася війна. Усі ці жінки залишилися в групі. Я була вражена, як усі консолідувалися. Ця група стала координаційним центром облаштування нашого притулку. Хтось знайшов матраци, хтось постіль, ми купили їжу, дитяче харчування, а ввечері ми вже приймали перших 17 жінок з дітьми.

– Як жінки потрапляли у ваш прихисток?

– Телефонували жіночі організації. Ми маємо велику мережу, понад 70 організацій з усіх регіонів України. Мета – прихистити жінок на 1–3 дні.

Перші чотири ночі я майже не спала. Евакуаційні потяги прибували переважно ввечері й уночі.

У деякі дні одночасно в притулку було 50 жінок і 24 дитини. Діти від 3 місяців до 17 років. У прихистку, в разі потреби, працюють психолог, психотерапевт, масажист. З дітьми займаються арттерапією.

– У жінок, що тікають від війни, рятують своїх дітей різні причини й різні потреби. Які проблеми, крім зустріти, обігріти, нагодувати, доводилося розв’язувати?

– У нас була Ангеліна з Харкова. Вона онкохвора, пройшла сім терапій. У неї син – 12 років. Приїхала з мамою. Їй потрібна була восьма хіміотерапія. Ми знайшли можливість у Львівському онкологічному центрі зробити їй цю процедуру. Це була дуже неочікувана потреба. Жінку довелося просто рятувати. Коли ми її записали у групу, що виїжджала в Іспанію, ми одразу попередили партнерів, що жінка важко хвора. Дехто мене застерігав, що в такому стані жінку можуть просто не довезти, адже автобусом треба їхати два дні. Її довезли, вона в Іспанії, пройшла черговий курс лікування. Я дуже за неї переживаю.

У прихисток потрапила велика сім’я. Найстарша жінка, їхня мама, уже багато років лежача. Треба було знайти лічницю й помістити жінку в стаціонар на час їх перебування у Львові. Медики погоджувались, але необхідна була довідка від сімейного лікаря біженців. Зв’язку з Харковом через воєнні дії немає, місто бомблять, донька у розпачі... Ми опрацювали всі можливі варіанти й нам вдалося. Довідка з’явилася, маму поклали в лічницю Шептицького.

Ця сім’я взагалі їхала до Ужгорода, а далі до Угорщини. У Львові опинилися майже випадково. І коли вони виїхала до Польщі, я встигла надіслати їм усі контакти, де й хто їх зустріне в Німеччині. Допомогли у вирішенні питань мої товаришки з Німеччини.

За час війни різних історій було чимало. Найголовніше, я переконалася, скільки довкола справжніх, відданих людей, готових безкорисливо прийти на допомогу!

– До яких країн їдуть далі ті жінки, що перебувають у тимчасовому прихистку Центру “Жіночі перспективи”?

– Дуже часто вони їдуть навмання. Переважно їдуть до Польщі. Далі – Іспанія, Італія, Німеччина, зрідка Австрія, Чехія та Угорщина, якщо мають там знайомих.

Наші волонтерки допомагають жінкам при переїзді в логістичний центр до Перемишля (Польща).Там біженців розподіляють. Для мене дуже важливо, щоб вони не їхали просто так, а мали супровід.

– У Польщі більшості українців мова зрозуміла, менталітет схожий. А коли вирушаєш в інші країни, коли їдеш без супроводу, наскільки такі поїздки безпечні?

– Хочу наголосити, наша організація з 1999 року сприяє запобіганню торгівлі людьми. Дуже велика різниця між тим часом і сьогоднішньою ситуацією. Тоді жінок спонукало їхати у світи безробіття. Нині вони тікають з дітьми від війни... 90% з них ніколи не були за кордоном. Для них основне – щоб не стріляли. Відчуття самотності дуже стресує людину. Більшість з них не знає мови. Вони не знають правил тих країн…

Коли людина в розпачі, вона ведеться на все, особливо коли їй пропонують допомогу й прихисток. Навіть просто переночувати. Якщо ще й російською до неї заговорять. Більшість жінок, які виїжджають, російськомовні. От де небезпека!

Половина тих жінок, які виїжджають за кордон, не мають закордонного паспорта. Ми не знаємо, чи перетнула людина кордон, чи ні. Дуже добре, що зараз діє вимога, що тим особам, які перетинають кордон зі внутрішнім українським паспортом, мають обов'язково ставити в ньому позначку про перетинання кордону.

Як на мене, є високі ризики торгівлі людьми. Одна продана жінка – це щонайменше 5000 доларів. А дитина на органи? Я нікого не хочу лякати, але такі випадки можливі як за кордоном, так і на окупованих територіях, де нині шквал насильства, зґвалтування... Ми ще, правда, не маємо офіційних даних...

– Як убезпечитися від таких неприємностей? Часто ми маємо ілюзорне уявлення про закордон...

– Люди здебільшого порядні. Але ж і криміналітет ніхто не скасовував. Я завжди кажу – це той товар, який сам іде до рук. І це прийде не 100 доларів, а одразу 5000. Необізнаність людей, нерозуміння, що з ними може щось трапитись. І не завжди приємне. Це як ефект водія, коли ви бачите аварію на дорозі, ви теж думаєте, що з вами таке не трапиться.

Зараз ми ініціюємо в наших донорів проведення просвітницької діяльності на кордоні. Я бачила на одному з пунктів пропуску на польському кордоні брошури чотирма мовами ”Як не потрапити в тенета торгівлі людьми”. Брошури лежать, але мало хто на них звертає увагу. Групі, яку ми перевозили, ми самі вручили кожній жінці. На це мають зважати і волонтери, і прикордонники.

– Чи підтримуйте зворотний зв'язок зі своїми жінками-переселенками?

  – Ще була така історія. Приїхала Ірина з Маріуполя з шестимісячною дитиною – там розбомбили їхній будинок. Вони зупинились у Львові й не знали куди далі прямувати. Я знайшла їм однокімнатну квартиру. Ірина не володіє жодною іноземною мовою, але настроїлася їхати за кордон. Я розуміла, що вона не готова їхати, тому переконувала молоду маму поки залишитись у нашому місті. Майже одразу з'ясувалося, що до Львова їде з гуманітарною допомогою благодійна організація і назад може забрати дві сім'ї, і я відправила Ірину з дитям до Польщі. Вони не знали, що я роблю, а я розуміла, яку відповідальність беру на себе. Вони поїхали й уже ввечері я дістала від них вдячного листа. Їх поселили в замку. І вираз обличчя в молодої мами одразу змінився, очі засвітилися.

Жінки, які виїхали до Іспанії, живуть у сім’ях, займаються волонтерством. Нещодавно організували благодійний концерт на підтримку України. Успішних історій багато.

– Міжнародні організації надають допомогу?

– Нам багато організацій допомагають. Боюся, коли почну перераховувати, не назву всіх. Важливо, що вони звертаються, запитують, чим допомогти, і ми нині не тільки прихисток маємо – ми думаємо, як створити центр реінтеграції для тих жінок, що залишилися в Україні. Багато з них живуть у сім’ях, але вони не можуть перебувати там без кінця. Їм треба шукати роботу, багатьом перекваліфіковуватися, дітей віддати до школи. І ми вже у цьому напрямі працюємо. Ведемо переговори про більше приміщення, де вимушено переміщені жінки могли б і навчання проходити, і тренінги, і мати послуги психолога.

Австрійське посольство нам допомагає швейні машинки придбати, ми маємо ідеї, як допомагати фронту. Громадська організація може це робити, дозволено це робити. Звернемося до підприємців, щоб наші жінки могли там працювати й цим давати змогу бізнесу розвиватися.

Єдине, що я хочу, щоб наша перемога була повна й остаточна. Щоб у нас не було замороженого конфлікту. Ця колосальна ціна, яку нині платимо людськими життями (160 дітей загинуло, а скільки скалічено!)... Що це за війна?! Це справжній геноцид! Світ це бачить.

  Я виступала зараз на сесії в «Zonta International» (міжнародна жіноча організація). Я вхожу до цього клубу. На засіданні було 380 учасниць з усього світу. Зустріч присвячена Україні. Мені дали можливість виступити. Я не просила грошей, я просила закрити небо. І щоб жінки об’єдналися й вийшли на вулиці. Весь світ має піднятись проти насильства, яке чинить росія.

– Щодня ви стикаєтеся з людським болем… в обмін даєте море оптимізму, позитиву та віри. Де берете сили?

– Люди дають мені цю силу, коли я помагаю, я бачу результат – це дає сили помагати іншим. Вони підтримують мене, сім’я підтримує. Мій чоловік усі домашні турботи взяв на себе. Це дуже вагома підтримка. Мій син, невістка, онуки... Коли спілкуюся з ними скайпом, я знаю, що я роблю й навіщо це роблю. Коли моя найменша внучка каже «я хочу до тебе», я мушу ще більше робити, щоб вона мала змогу найшвидше повернутися (зараз вона в родичів у Польщі). Вона не розуміє, чому вона там, а я тут.

Деякі експерти порівнюють Україну з Кореєю. Ми справді чимось подібні. Кажуть, в Україні може бути, як у Кореї – північна частина і південна. Я була в Південній Кореї. Я бачила різницю між Південною і Північною Кореєю. У Південній усе комп’ютеризоване, а в Північній люди траву їдять. Я не хочу, щоб ті люди, які живуть у регіонах, які хочуть захопити орки, їли траву.

Марія Веремчук

Фото надала авторка