Оголошення від Ірини Демчук у соцмережі в групі «Україна – Оулу» було незвичайне, сповнене особливого змісту: «Запрошую всіх охочих на виставку моїх робіт про Україну та перебіг війни. Усі картини я намалювала під час війни, бувши в Оулу».

Це повідомлення не могло залишити байдужими багатьох українців, які після віроломного нападу рашистів мусили виїхати з рідної країни шукати тимчасового захисту в далекій, але гостинній Фінляндії.

За пів години до офіційного відкриття виставки прошу Ірину розповісти про себе й про втілення творчого задуму.

  – Коли розпочалася війна, я була у відпустці за кордоном. Хотіла повернутися до Києва, але старша сестра, Тетяна, що вже десять років живе в Оулу, наполягла, щоб я їхала до неї. Наша наймолодша сестричка, Софія, яка в ті дні була в Києві, спочатку виїхала до батьків на Волинь, а коли й там стало неспокійно через обстріли з територій «руского міра», приєдналася до нас.

– Ви займаєтесь живописом професійно? – уточнюю.

– Вищу освіту здобувала в Київському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва імені Михайла Бойчука. Зараз він уже – академія. Ось і Софія там навчається. Навчалася до війни… – зітхає Ірина. – Я після вишу не так багато малювала – лише інколи, на прохання друзів. Переважно працювала за напрямом графічного дизайну. І ось коли приїхала до Фінляндії, Тетяна запропонувала, оскільки я втратила роботу, повернутися до малювання. Так і сказала: «Твою творчість мають бачити люди».

– Це мотивує по-новому глянути на себе й навколишній світ. А особливо в часи, що докорінно змінюють звичне життя, – підтримую розповідь Ірини.

      – Саме так і сталося, – підхоплює співрозмовниця. – Я датувала свої роботи, щоб можна було зрозуміти, в якій послідовності їх писала, з чим це пов’язано і які події в Україні передували. Іноді мені здавалося, що інформації в інтернеті недостатньо, тоді хотілося зробити власне доповнення. Думаю, що кожна моя робота – це крик про страхіття на рідній землі. Наприклад, мої «Соняшники» – то відгук на прохання українців до НАТО закрити небо від російських ракет і бомб. Тоді – 7 березня – це було дуже актуально. Зараз я розумію, наскільки сильні й мотивовані наші Збройні сили. Ось іще один крик душі – картина «Маріуполь – місто духів». У часи цих страшних випробувань, переконуєшся: ми незламна нація. А ще мені повсякчас хочеться наголосити, – усміхається Ірина, – що українські дівчата найсильніші у світі. До речі, Ірина й Софія працювали не лише у творчому тандемі (є тут і кілька робіт наймолодшої з сестер), а й самі розміщували картини на стінах і колонах зали.

    У галереї тим часом відвідувачі з цікавістю оглядали роботи, захоплено ділилися враженнями від побаченого під звуки мелодій улюбленого «Океану Ельзи». Та й після відкриття виставки «Один довгий день. Один міріад історій» у залі лунали українські пісні. Ірина здивувала всіх ще одним своїм талантом – акапельно заспівала пісню «П’є журавка воду». А потім уже всі наші земляки натхненно виконали Гімн України та пісню «Ой у лузі червона калина...», що з перших днів війни стала загальнонародним гімном Українського спротиву загарбникам.

Зацікавлено сприймали атмосферу презентації присутні на відкритті виставки місцеві жителі. У залі було чути фінську, англійську, та попри мовні бар’єри, люди добре розуміли головне: добро переможе зло. Справедливість і людяність – головне. І в цьому – місія Мистецтва.

Людмила Мех, заслужений журналіст України

Фото: Сергія Шевченка

Джерело: Голос України