«Чорнобильська молитва» лунала у Великому Токіо, а на острові Кюсю артист-японець у синьо-жовтій тенісці хвалив за добру гру популярного українського політика, в якого зараз дуже важка й відповідальна роль...

Влітку четверо українських журналістів полетіли до Країни вранішнього сонця, де в палітрі її життя делегація творчої спілки помітила виразні синьо-жовті мотиви, які не кожному впадають в око, але про які варто розповісти.

      Представників громадських організацій інформаційної сфери в час війни запросили до себе іноземні партнери, які переказали Національній спілці журналістів України (НСЖУ) грошові пожертви на підтримку медійників. Водночас місію подяки за турботу про життя й здоров’я колег українська делегація сумістила з обов’язками репортерів – розповідала правду про війну, розпалену злочинним кремлівським режимом. Пресконференції, інтерв’ю в редакціях ЗМІ, виступи в авдиторіях, зустрічі з доброчинцями – це стало основною частиною професійної і громадської діяльності в Японії членів НСЖУ і Всеукраїнського благодійного фонду «Журналістська ініціатива».

Якби не було нещастя...

Кажуть, людині мало треба для щастя. А ще кажуть – звідки б ми знали, що таке щастя, якби не було нещастя? На жаль, першого ж дня в Токіо двом киянам не пощастило в аеропорту Ханеда: медслужба «прописала» їм, двічі вакцинованим проти коронавірусу й перевіреним за останні три дні трьома ПЛР-тестами… самоізоляцію на карантин.

Не знаючи чужої мови (крім вітання «коннічіва» й подяки «аріґато»), не розуміючи накладених обмежень, журналісти спробували через програму-перекладач спитати в персоналу тих служб, як прожити тиждень на карантині, коли не можна виходити з оселі? Відповідь механічного голосу з айфона турботливої японки потім ще довго цитували як афоризм: «Можете купити собі трохи рису»...

Зараз це здається смішним, а тоді нерви були на межі. Зроблені в Україні вакцинації та успішно пройдені в трьох країнах Європи й Азії (Приштина, Стамбул, Токіо) свіжі тести не вберегли від карантину... А почалося з того, що в терміналі аеропорту лагідні жіночки й молодики в захисних масках спитали в пасажирів слов’янської зовнішності сертифікати про вакцинацію. Цікаво, що тих «антиковідників» на поверхах споруди було, мабуть, з півсотні. Усі чемно вклонялися, щебетали японсько-англійською, заспокоювали... Запропонували знову-таки тестування, потім повели на «другий поверх» заповнити анкету, просили підписати папери...

У тому шалі емоцій і палкого бажання попри пізній вечір зв’язатися з посольством України незчулися, як увічливі добродії та добродійки в наші смартфони встановили по мобільному додатку MySOS і... все-таки відправили на карантин. Уже згодом ми дізналися в Посольстві України в Японії, що сперечатися з тими медслужбами – марна справа...

      Але ж і лихо буває не без добра. Пожили три дні в офісі наших партнерів з Японського фонду майбутніх поколінь. Умови там не гірші, ніж у готелі. Є і кухня, і запас харчів у холодильнику, і душова кабіна, і пральна машина, і головне – всі умови для творчої праці! Отож на «самоізоляції» не сиділи без діла: дали інтерв’ю фрилансеру Хіджірі Іносе (Hijiri Inose, на другій світлині в центрі) й самі написали низку статей під прапором України, який уже багато років висить у цьому справжньому японському домі дружби з нашою країною.

А коли зробили ще один тест на коронавірус у сусідньому місті Омія і здобули нарешті жадану свободу, радісно видалили з гаджетів додаток, що регулярно питав про стан здоров’я, фіксував місцеперебування підопічних в оселі – та ще й робив це з обов’язковим щоденним відеозаписом обличчя «щасливця» на карантині.

Знайомство з маестро

      На початку липня з ініціативи партнерської організації зустрілися в готелі урядового кварталу Токіо зі світової слави скрипалем-віртуозом Олегом Крисою, українцем, який понад тридцять років живе в США. Артист прилетів на благодійні концерти, щоб українською музикою підтримати свій народ у відсічі агресії. Відкритий і щирий співбесідник, маестро познайомив нас також з відомою японською музиканткою та громадською діячкою, президенткою Мистецької асоціації «Японія – Україна». Цю мініатюрну брюнетку професор відрекомендував просто і з гумором: «Чіє Савада. Її звуть Чіє, а моя мама, коли ще була жива, казала – вона не «чия», а наша».

Митець залюбки розмовляв з краянами рідною мовою, був розкутим і відвертим з пресою – про це згодом автор написав у блозі на сайті Укрінформу «Уклін Україні з країни, де сходить сонце».

    Єдиною командою з артистами четвірка журналістів побувала в переддень концертів на зустрічі з губернатором префектури Сайтама Мотохіро Оно (Motohiro Ono, на другій світлині), відвідала мерію, спілкувалася з її очільником Хаято Шіміцу (Hayato Shimizu) та з місцевими репортерами.

Про джерело сили, що виводить митця на сцену, 80-річний Олег Криса в Японії сказав: «Може це пишномовно звучить... але я без музики, без гри на скрипці, мабуть, буду ходити, їсти, розмовляти, але я буду мертвий. Тому що музика – це не лише звуки, які ти відтворюєш. Ти емоційно живеш, у тебе ідеї, у тебе проєкти... Може, вони й не втіляться, але здебільшого мені досі в цьому щастило. І я зрозумів, що я ще багато чого не зробив».

      Після пресконференції в Сайтамі – місті-мільйоннику в Токійській агломерації – до офісу Японського фонду майбутніх поколінь завітала репортерка видання «Сайтама сінбун» Аска Іто (Asuka Ito, на другій світлині в центрі). Домовляючись про інтерв’ю з киянами, вона підписала свій лист словом «дякую» і похвалилася, що вже місяць самостійно вивчає українську мову та мріє побувати в Києві. Молода японська колега спілкувалася з головною редакторкою газети "Черкаський край" Тетяною Калиновською і автором цих рядків, а згодом надіслала українцям свою публікацію в газеті.

  ...У червні, після прибуття до Японії, ми ще не знали, що в аеропорту Ханеда нам буде згодом і несподіване журналістське щастя. В очікуванні реєстрації на рейс у серпні ми знову побачимося й проведемо добру годину в спілкуванні з Чієчкою (так її пестливо назвала Олена Макаренко з нашої невеличкої делегації). Це був справжній сюрприз для киян. Коли Чіє Савада дізналася дату нашого вильоту до Європи – вирішила провести на літак і допомогти в Ханеді в разі потреби. І вона мала рацію: допомогла, підтримала, додала позитивних емоцій, зігріла душу та ще й стала героїнею цієї публікації про митців!

Рукостискання... з «українським прапором»

На острові Кюсю, що на півдні країни, в липні стояла неймовірна спека. У салоні мінівена є рятівний кондиціонер, а зовні – справжнісінька сауна. У музеї, який запропонували оглянути японські друзі з корпорації GREEN COOP, затишок і легко дихається. А місце в тамтешніх горах унікальне: уже сама назва промовисто-екзотична – Музей вулканів Асо.

      Перлина природи лежить у префектурі Кумамото, жителі якої найбільше постраждали внаслідок потужного землетрусу 2016 року. Може, тому так тепло приймали журналістів, на чиїй батьківщині палає війна, працівники тутешнього відділення компанії GREEN COOP, яке очолює Каорі Кабаяші. Сльози на очах жінок, дітей, які навчали гостей складати оригамі, зворушливі слова підтримки народу України, десятки синьо-жовтих прапорців і плакат нашою мовою «Ласкаво просимо до Кумамото!» – не забути...

      У національному геопарку Асо-Кудзю вулкани – диво планетарного виміру. Побачити їх люди приїздять звідусіль. А медійникам представник дирекції музею показав ще й приміщення, закрите для відвідувачів – звідти контролюють стан кратера Накадаке, активного вже понад 1500 років. Під час торішнього вибухового виверження вулкан знищив на краях конуса останню з двох суперзахищених і дорогих відеокамер. Їх мають замінити на нові, але спочатку з’ясують причини виходу з ладу техніки, а на це треба час, пояснив фахівець.

      У музеї та в кальдері Асо, що являє собою 100-кілометрове коло, в межах якого живуть і господарюють люди, почуєш різні мови й можеш зустріти несподіваного туриста-співбесідника. Одного з таких – відомого японського артиста – кияни навіть мали змогу міцно обійняти як рідного, хоч до цього ніколи не бачилися. Це Есітака Тамба (Yoshitaka Tamba), батько якого Тецуро Тамба свого часу був популярним кіноактором (зіграв у більш як 300 фільмах). Його син залюбки сфотографувався з українськими «джарналісто» й перекинувся словом-другим. А сталося це знайомство... завдяки синьо-жовтим кольорам нашого національного прапора!

З тераси триповерхової будівлі музею заворожує мальовничий краєвид: блакить неба, яскрава зелень, біла курява над кратером... Не менш вражає панорама з оглядового майданчика на шосе. Ми зупинилися там, щоб зробити фото. Аж гульк! – біля парапету на тлі вершин впадає в око синьо-жовтий «прапор». Тільки він чомусь... рухається в об’єктиві камери, як живий. Овва! Та це ж синьо-жовта теніска на японцеві!

        Ми вже звикли, що в Токіо, Омії, Сайтамі, Каваґое, Фукуоці, Хіросімі, Нагасакі та в інших містах мимоволі звертали увагу на поєднання цих кольорів, які час від часу траплялися в калейдоскопі японського життя. Десь бачиш – синьо-жовта іграшка, бейсболка чи вивіска над магазином. А тут – просто стоїть «наша людина»!

Познайомилися, вказавши рукою на синьо-жовту стрічку на грудях українця і на теніску японця. Та ще й англійською мовою сказали як пароль – «юкрейніен флег». Усміхнений чоловік з солідною фотокамерою в руках на запитання преси сказав, що він артист. «А в нас президент – артист», – підхопили ми розмову. Порозумілися на тому, що професійному політику не завадить бути й артистом. «Рейган же був артистом», – аргументували ми. «І Зеленський добре грає, – підтримав японський колега реноме українського глави держави. – Тільки роль у нього зараз дуже важка й відповідальна».

  З «живим українським прапором» ми зробили гарні світлини. Кортіло на згадку ще й «обмінятися футболками» за відомим спортивним звичаєм, але пропонувати «чейндж», навіть жартома, не став: митець сказав, що дасть свою чудову теніску синові.

«Якщо не заперечуєте, я поставлю наше фото на своїй сторінці в Instagram», – мовив на прощання нащадок кінозірки пан Тамба. І міцне чоловіче рукостискання скріпило українсько-японську дружбу на рівні народної дипломатії.

Чорнобильська тема в Сайтамі

    Здається, ніколи в житті я не чув привітань з днем народження за кілька днів до його настання. А в Країні вранішнього сонця – і чув, і приймав вітання. Так сталося, що вилітати з Токіо ми мали 3 серпня пізнього вечора. А наступного дня, з першої години нової доби, в польоті десь над Японським морем теоретично могло стартувати «святкування». Втім, у Сайтамі на зібранні активу фонду, який очолює громадський діяч і редактор журналу Джунічі Ковака, автор цих рядків ще наприкінці липня неждано-негадано почув на свою адресу вітальні слова. А коли від щирого серця тобі ще й вручають букет квітів з нагоди прийдешніх іменин – не дивуйся і дякуй...

Джунічі Ковака з його однодумцями багато років розвивають в Україні Японський проєкт допомоги «чорнобильцям». На цей час у фонді приготували багато подарунків школярам, що живуть поблизу зони відчуження ЧАЕС. Однак пандемія коронавірусу й теперішня війна тимчасово залишили презенти поліській дітворі на поличках офісу в Сайтамі, але – з вірою активістів, що подарунки неодмінно вручатимуть дітям особисто. А поки що чималу частину сувенірів доброчинці надсилали в Україну поштою.

  Серед японської інтелігенції на зібранні активу фонду була й артистка Каорі Канда (Kaori Kanda) – знана оповідачка (є такий жанр театрального мистецтва). Провідна тема її творчості – Чорнобиль. Пані Канда увімкнула на гаджеті фрагмент свого виступу – відеозапис піднесеної історії кохання… І тихо щось сказала, японською, вимовивши знайоме прізвище «Алексієвич». І всі зрозуміли – це сумна оповідь про чорнобильського пожежника і його дружину (за відомою «Чорнобильською молитвою» Нобелівської лауреатки з літератури Світлани Алексієвич).

Уродженка префектури Фукусіма Каорі Канда має унікальний власний стиль – він містить елементи джазу й монодрами (так відгукуються про її творчість фахівці). І в її «...молитві» є ці самі музично-світлові ефекти. Артистка виступає в багатьох містах Японії, що часто потерпає від землетрусів, і каже краянам: «Молитва Чорнобиля – наша молитва». На її батьківщині, як відомо, збудовано десятки атомних електростанцій, одна з яких «Фукусіма-1» зазнала масштабної аварії після потужного цунамі 2011 року. Отож мовою мистецтва ця жінка змушує пробудити уяву й закликає – не мовчати, коли йдеться про безпеку людства... І це особливо актуально в час війни, яку розв’язали варвари, що загрожують усьому світові ядерним терором.

  Ось така незвичайна «культурна програма» з участю харизматичної артистки та поціновувачів її таланту була в Токійській агломерації, перш ніж Боїнг-777 турецьких авіаліній злетів з Ханеди в темне небо й узяв курс на материк. А опівночі за місцевим часом у салоні літака пасажири почули... натхненний спів двох аматорів – стюардеси і стюарда. Артистичної зовнішності смагляві турки привітали щасливого іменинника – автора цих нотаток – куплетом відомої пісеньки «Happy Birthday to You».

Справді, людині мало треба для щастя. Але найбільшим щастям було б кожному українцеві й усім людям доброї волі почути таке жадане слово «мир». Мир, здобутий перемогою героїчного народу України й усього вільного, демократичного, цивілізованого світу в цій жорстокій війні з темним, диким вселенським злом – рашизмом.

А відтак буде день народження нового світу, в якому будуть синє небо й жовте колосся. І буде вранішнє сонце. І прилетить з подарунками до українських дітей щасливий Джунічі Ковака. І щаслива Чіє Савада зіграє на скрипці в Києві. І всі добрі люди у світі нарешті зітхнуть з полегшенням та в подячних молитвах звернуться до своїх богів.

І в сім’ї вольній, новій, про яку мріяв наш Великий Кобзар, не забудьмо пом’янути героїв, які не вмирають...

Сергій Шевченко

Фото автора