Спливає 2022 рік. Неймовірно тяжкий рік, що змінив життя кожного з нас. Встояти, втриматись, не впасти – в прямому і переносному розумінні цих слів. А ще – чим можна допомогти рідній Україні?

 

Хтось із моїх давніх друзів-колег, як Віктор Ожогін – колишній генеральний директор Дніпропетровської ОДТРК, Олег Зонтов – керівник групи медійних ресурсів спочатку у Слов’янську, а потім директор телекомпанії у Полтаві, Юрій Вареник – директор телестудії з Макарова на Київщині, взявши до рук зброю, стали до лав Сил оборони. А хтось пішов теж на фронт – інформаційний. Війна внесла зміни у формат і умови нашої діяльності, але не змінила прагнення – лише посилила його – подавати об’єктивну інформацію про те, що ж насправді відбувається на нашій землі після повномасштабного вторгнення рашистських загарбників. І в цьому виявилася злагоджена робота активістів нашого фонду, а ми ж – тільки один з багатьох прикладів у реаліях життя нинішньої української журналістики.

 

«Ми – солдати правди» – звернення, оприлюднене НСЖУ 24 лютого, – як програма дій для кожного з нас. Як напрям визначення твого особистого внеску до спільної боротьби нашого народу за свободу і демократію, за непорушний світовий порядок.

 

      З перших днів війни сайт фонду «Журналістська ініціатива» повідомляв про масові акції на підтримку України в різних країнах. Ексклюзивні текстові й фотоінформації надійшли тоді з Канади, Японії, Фінляндії. Це були повідомлення від наших партнерів і колег: дослідника історії Юрія Сєрова (Соловецького), редактора і громадського діяча Джунічі Коваки, віцепрезидентки нашого фонду Олени Мех. А вже за кілька днів естафету підхопила колежанка зі Львова, заслужений журналіст України, член правління нашого фонду Марія Веремчук. Серія її публікацій «Реальні людські історії нелюдської війни», інтерв’ю з головою громадської організації, засновницею волонтерського центру «Жіночі перспективи» Любов’ю Максимович, розповіді про тимчасові пункти прийому біженців у Польщі...

 

      Але одна з публікацій Марічки викликала в мене особливі емоції. Можливо, через свою передісторію. Наш японський партнер пан Ковака, організувавши на підтримку України в липні два благодійні концерти світової слави скрипаля Олега Криси, повідомив, що маєстро, перш ніж прибуде до Токіо, попри війну планує дістатися зі США до Києва й рідного Львова і теж дати там благодійні концерти. Для нас ця новина стала приводом і нагодою для інформаційної підтримки концертів славетного українця. У столиці та Львові ми оплатили квитки для своїх колег і попросили їх зробити публікації. На високому професійному рівні це зробили кияни, а в статті Марічки Веремчук був ще й актуальний акцент на тому, що навіть лиха година не здатна корегувати людські цінності.

 

Здолавши тисячі кілометрів у переддень свого 80-річчя, Олег Криса приїхав до рідного міста, щоб силою таланту підтримати українців. Кілька світлин з виступу маестро журналістка свідомо зробила на тлі волонтерських вантажів для фронту. У «Високому замку», в публікації «Музи не мовчать: творчий бенефіс легенди у Львові», вона так і написала: «Цей музичний вечір був особливий. Із символами й підтекстами. У філармонії нині розташований гуманітарний штаб. Сотні пакунків з потрібними для фронту ліками, харчами, речами у фоє й у концертному залі. Над ними витала невмируща музика. «Це перший у філармонії аншлаг у воєнний час», – зазначив у вступному слові Володимир Сивохіп, генеральний директор Львівської національної філармонії». Кошти ж від цього концерту славетний земляк передав у благодійний фонд на підтримку обдарованих юних українських музикантів – майбутнє нашої нації.

 

  Потужний волонтерський рух, що охопив Україну і світ, став способом життя для тисяч небайдужих людей. Серед них і наші активісти. Керівник представництва фонду на Черкащині, заслужений журналіст України Валентина Душок якось поділилася планами на свій звичайний робочий день. Як завжди, у директорки популярної телекомпанії «Ільдана» насичена програма – і творча, і організаційна, бо журналісти нині на інформаційному фронті. А ще вона прагне створити умови для особливої сфери діяльності членів колективу – волонтерської.

 

Ось що розповіла Валентина Душок про найбільш активних колег, які допомагають тим землякам, що зі зброєю в руках захищають Україну: «Членкиня Черкаського осередку фонду «Журналістська ініціатива» Вікторія Чорнобривець – волонтерка благодійної організації «Воїни АТО Черкащини». Завдяки її особистим зусиллям виконано замовлення з фронту: наша колега ініціювала збирання коштів на тепловізор, придбаний і переданий у військову частину, в якій воюють черкасці. Окрім того, Вікторія – авторка кількох сюжетів про наших героїв і про волонтерський рух загалом. Віталій Бельдій – оператор ТРК «Ільдана» – член волонтерської організації «Сила надії». Уже двічі виїжджав у складі групи волонтерів на схід – до Курахового. Крім харчів, медичного обладнання, придбаного на зібрані кошти, Віталій доправив більш як 200 примірників газети «Ми з України» та «Черкаський край».

 

  А в наших вінничанок – особливий підхід. Мистецький. Тетяна Скомаровська ще з часів десяти міжнародних автопробігів, організованих Всеукраїнським автомобільним клубом журналістів і ВБФ «Журналістська ініціатива», має статус «Золотого голосу». Нині ж ветеран радіожурналістики вдало поєднує красиве і корисне. Ось і 13 грудня на мій вайбер надійшли два відеоповідомлення її концертів у День волонтера. На першому вона у святковій вишиванці виконує на сцені українські народні пісні, а на другому концерті – у робочому светрі. У ньому ж вона на фото з іншими жінками – усі дружно працюють, плетуть маскувальні сітки для наших захисників.

 

20 ж грудня надходить нова фотоінформація від Тетяни Скомаровської: «Це наша вінницька студія. Її випуски є в ютубі, виходять і в ефірі Українського радіо. Запропонувала колишнім колегам зробити програму за участі організаторів волонтерського руху, які цим займаються з 25 лютого. Роботи багато, а рук не вистачає. Про таких людей мають знати, мені головне – щоб їх побачили й почули»...

 

  Упізнаю стиль своїх вінницьких колег, бо за приклад у них більш як два десятиліття – керівниця обласного представництва нашого фонду, заслужений журналіст України Марина Тепленко. Вона, до речі, членкиня ревізійної комісії НСЖУ, а в обласній організації творчої спілки – заступниця голови. Багато років Марина Володимирівна вела на обласному телебаченні авторську військово-патріотичну програму «Бастіони», з якою перемагала у творчих конкурсах. Зараз на інформаційному фронті успішно поєднує відповідальну роботу в службі зв’язків з громадськістю однієї з військових частин та співпрацю із загальнонаціональними ЗМІ. А ще – активно використовує особисті контакти, щоб залучати друзів, які живуть за кордоном, до організації гуманітарної допомоги для військових журналістів, внутрішньо переміщених осіб та тих наших захисників, хто проходить реабілітацію у Військово-медичному клінічному центрі Центрального регіону.

 

    «Привіт! Отримали. Дякуємо. Саме повертаюсь з «Нової пошти». Повідомлення від заступника редактора газети «Зоря» Петра Хобти. Це означає, що посилка з найнеобхіднішими ліками для наших колег, хай з нетривалою затримкою здолала-таки шлях до Овруча на Житомирщині. І зусилля члена правління фонду Наталії Черешинської, яка зі списком обійшла 12 аптек на столичній Оболоні, не були марними», – так починався матеріал на нашому сайті «Японський проєкт в Україні: підтримка журналістів у час війни» (15 квітня). І це лише один з прикладів, коли київська команда нашого фонду співпрацює з регіональними представництвами, оперативно реагуючи на вимоги воєнного часу.

 

    Заслужені журналісти України – головна редакторка, засновниця журналу, а тепер сайту «Аграрний тиждень. Україна» Наталія Черешинська, редактор відділу газети «Голос України» Марина Кривда, головний редактор газети «Профспілкові вісті» Олексій Плаксін, не лише виконують професійні обов’язки у своїх колективах, а й оперативно здійснюють інформаційну підтримку журналістських акцій. І член правління фонду, колишній головний редактор тижневика «Культура і життя», публіцист і автор книжок історичної тематики Євген Букет нині в строю – пише для АрміяInform. Як завжди, на творчій хвилі автор патріотичних книжок, член правління фонду, заслужений журналіст України Михайло Калініченко. Новинами з патріотичних акцій, що відбуваються в Києві, ділиться Георгій Лук’янчук – журналіст і громадський діяч, голова Соловецького братства. Ми залюбки ставимо його фотоінформації на наш сайт.

 

Активіст фонду, ветеран журналістики Едуард Бобровицький живе зараз з родиною в передмісті Запоріжжя й пише власні «Хроніки війни». А ще бере участь у роботі обласної організації творчої спілки, про цікаві акції якої повідомляє на сайти і НСЖУ, і «Журналістської ініціативи».

 

  Від цьогорічного літа справжнім відкриттям для мене стали включення в прямі ефіри радіо «На дотик» і спілкування з патріотичною ведучою Ольгою Вакало із Запоріжжя. Високопрофесійний колектив цього сучасного ЗМІ, який очолює секретар НСЖУ Людмила Долженко, так само на передовій інформаційного фронту. Нерідко їм доводиться працювати в умовах «прильотів» і повітряних тривог, а ще – поряд з територіями тимчасово окупованими рашистами.

 

Ольга Волошина свого часу працювала в Дніпропетровській обласній телерадіокомпанії, робила чудові авторські програми, кілька років брала активну участь у міжнародних автопробігах, була серед переможців наших конкурсів за їх найкраще висвітлення, очолювала представництво фонду в Дніпрі. Але потяг до сцени виявився сильнішим. Зараз вона директор і художній керівник «Дніпровського міського телевізійного театру». Можливо, про Ольгу я й не писала б у цій статті, коли б не кілька інформацій, що впродовж пів року надсилала мені Марина Тепленко з Вінниці. Перша від 3 липня – роздуми Ольги на сторінці у фейсбуці: «Дуже хвилювалися, як глядач сприйме інфернальну драму «Аз есмь тварь». Світоглядна річ українського драматурга з Миколаєва Віктора Понізова. Глядачі порадили показувати цю виставу частіше... Ми почули. Далі – кілька сторінок рукописних відгуків глядачів зі словами вдячності, а потім наче їхній підсумок: «Так хочеться творити в мирних умовах! Та нашої віри в перемогу вистачить. Ми будемо «крізь сльози сміятись». Будемо єднатися і підтримувати одне одного. Усім, чим можемо»...

 

    А ось запрошення, яке вона поширила в соцмережі ранком 11 грудня. «Щаслива, що з моїми дорогими колегами маємо можливість дарувати глядачеві хвилини пізнання істинної любові! Теплий прийом, захищеність та альтернативне живлення гарантуємо». Виявляється, мова йде про моновиставу «Жінка, яка йшла поруч», де наша колега грає роль Ольги Хоружинської – дружини Івана Франка. До речі, на Третьому міжнародному конкурсі «Схід – Захід», де театральні колективи з України, Польщі, Німеччини та Грузії подали на суд глядачів і поважного журі 28 вистав, Дніпровський телетеатр став одним з найкращих: два почесні дипломи тому підтвердження».

 

Як на мене, війна загострила почуття відповідальності, справедливості, а ще попри страхіття попелищ і руїн – утвердилося взаємопереживання та милосердя українців. Згадую серпень. З нагоди свята – Дня Незалежності України – ми вирішили надати безповоротну фінансову допомогу колегам. Телефонували керівникам обласних представництв – визначити, хто найбільше потребує підтримки.

 

    Черга доходить до Харкова. Віцепрезидент фонду Сергій Шевченко набирає телефон Ігоря Денисюка – свого часу одного з керівників обласної державної телерадіокомпанії. Знаючи ситуацію в його родині після виїзду харків’ян з-під обстрілів, Сергій пропонує колезі надати необхідні документи, щоб переказати благодійну допомогу. І чує категоричне «ні». Ігор тут же пропонує замість себе колишню співробітницю, ветерана журналістики, яка, вважає, більше потребує матеріальної підтримки. Ми погоджуємося з його аргументами, залишаючи в силі пропозицію все-таки допомогти родині Ігоря. Пізно ввечері телефонує заслужений журналіст України Володимир Ісаєв з Рівного, автор радіопроєкту "Унікальна людина" і передає дані свого колеги для надання матеріальної допомоги. Дізнавшись про розмову з Денисюком, Володимир (його однокурсник) прогнозує: «Він і завтра не погодиться. Навпаки – може замість себе запропонувати ще когось із колег». Так, до речі, й сталося. А ми знову погодилися на пропозицію Ігоря і прийняли вже підготовлені ним документи для надання допомоги родині відомого харківського радіожурналіста.

 

Понад 30 наших колег дістали тоді матеріальну підтримку від фонду. Вони додалися до тих кількох десятків журналістів, що від початку широкомасштабного вторгнення рашистів уже одержали від нас підтримку на свої банківські картки. Редактор горностаївської районки на Херсонщині Любов Рудя так зреагувала на наш грошовий переказ: «Вітаю зі святом Вас, незалежних, нескорених, вільних і вірних друзів, які подають руку допомоги та підтримують у важку годину! Саме тоді, коли важко з'єднати два світи – окупований Херсон і вільну Україну...

Велика вдячність нашим ЗСУ, спілці журналістів, ВБФ «Журналістська ініціатива», Вам особисто, що допомагаєте починати життя з нуля!

Обіймаю! Будемо жити...

З Днем Незалежності України!»

 

  Нічого дивного, є такі риси в українців – небайдужість, співпереживання, бажання допомогти. Але ж, що характерно, й наші іноземні партнери такі самі. З травня 2018 року «Журналістська ініціатива» – інформаційний партнер Японського проєкту в Україні. Відтоді маємо честь співпрацювати з унікальною людиною: Джунічі Ковака громадський діяч, видавець журналу з безпеки харчових продуктів, очільник Фонду майбутніх поколінь. А головне – він Людина Небайдужа (саме так – лише з великої літери!).

 

Не розповідатиму про його успішні програми підтримки колишніх чорнобильців та їхніх дітей. Про них є десятки публікацій у загальнонаціональних і регіональних ЗМІ, а також на нашому сайті фонду.

 

  Відколи сталася аварія на АЕС «Фукусіма-1» сенсом його громадської діяльності стало вивчення впливу негативних наслідків радіації на населення, а надто на дітей. Шлях привів до України. І оскільки в тодішніх владних кабінетах його не зрозуміли, він пішов шляхом народної дипломатії. Зібрав однодумців, фахівців – лікарів, журналістів – і поїхав на Житомирщину – в тодішні Овруцький і Народицький райони, що постраждали від аварії на ЧАЕС. І почалося... Після 2011 року – регулярні приїзди до України, співпраця з місцевими вчителями, вченими, медиками, медійниками... Допомога препаратами, вітамінами, організація оздоровлення дітей, надання матеріальної допомоги, навіть придбали будинок поблизу школи для учня з проблемами рухового апарату. Розширилась і географія японської допомоги родинам чорнобильців, які після евакуації із зони ЧАЕС мешкають на Київщині (поблизу Переяслава) та Полтавщині. Ці регулярні поїздки до України призупинили спочатку пандемія коронавірусу, а потім і війна.

 

На широкомасштабне вторгнення рф наш японський колега відреагував уже 24 лютого. На електронну пошту фонду, крім співчуття, надійшли пропозиції реальної допомоги. Одна з них – матеріальна підтримка українських журналістів. Але була умова – представники НСЖУ й нашого фонду мають приїхати до Японії, зустрітися з пресою і громадськістю, виступити з розповідями про те, що насправді приніс «рускій мір» в Україну. В умовах війни виявилося непросто долетіти до Токіо, коли і посольства, і оформлення віз – лише за кордоном. І все-таки четверо українських медійників на чолі з секретарем Національної спілки журналістів України, віцепрезидентом фонду Сергієм Шевченком різними маршрутами прибули за призначенням.

 

      Посольство України в Японії двічі протягом тижня приймало на своїй території гостей-журналістів. Надзвичайний і Повноважний посол Сергій Корсунський зустрічався з нами й партнерами з Фонду майбутніх поколінь та керівництвом відомої в Японії корпорації «GREEN COOP», а ще – в дружній «команді» з особливим гостем, скрипалем Олегом Крисою, який прилетів до Токіо, щоб дати благодійні концерти на підтримку України. До речі, попри зайнятість Сергій Володимирович побував у Сайтамі на першому з концертів маестро і відомої японської скрипальки Чіє Савади, сказав там щире вітальне слово. У професійності колективу представників дипломатичного фронту нашої держави ми ще не раз мали змогу пересвідчитися впродовж дальшого перебування в Країні вранішнього сонця.

 

Коли артисти виконували Гімн України, співали й усі її громадяни в залі, а багато хто з японців, наслідуючи українців, тримали долоню правиці біля серця.

 

    Місія нашої журналістської команди – це й зустрічі з громадськістю, інтерв’ю іноземним ЗМІ, інформація з перших уст про воєнні злочини агресора на землі України. У середині липня членкині правління НСЖУ, головній редакторці обласної газети «Черкаський край» Тетяні Калиновській (вона ж очільниця обласної організації творчої спілки) та блогерці й відомій в області волонтерці, матері офіцера, що воює на Донеччині, Олені Макаренко терміново треба було повертатися в Україну. А ми з Сергієм Шевченком наступного дня полетіли до Фукуоки. В аеропорту гостей зустріли представники компанії «GREEN COOP» і перекладачка з японської мови Ірина – українка з Криму. У містах Хіросіма й Нагасакі, де нам довелося побувати ще 2019 року, а також Кумамото, де біля офісу філіалу компанії її працівники та їхні діти вітали нас українськими прапорцями й гаслом із написом рідною мовою «Ласкаво просимо в Кумамото!» – скрізь були щирість господарів і велике бажання підтримати журналістів, чия професія дуже важлива.

 

    Програма в представництвах корпорації була надзвичайно насичена, наші «лекції» з фотоінформацією і відеофільмами тривали по півтори-дві години. Зустрічалися з мером Хіросіми Кадзумі Мацуї, були пресконференції в редакціях, спілкування з журналістами в столичній телестудії тощо. Але ми вже мали добру звістку з Києва від голови НСЖУ Сергія Томіленка – обіцяна благодійна пожертва корпорації для підтримки українських журналістів та їхніх родин надійшла на розрахунковий рахунок спілки. Після повернення з Токіо ми на пропозицію Сергія Антоновича ввійшли до консультативної ради з розподілу японської благодійної допомоги для родин постраждалих журналістів, підтримки перших випусків газет на деокупованих територіях. Саме з пожертв наших іноземних партнерів виділено також 200 тисяч гривень для відзначення переможців і активних учасників творчого конкурсу НСЖУ «Інформаційна передова-2022», підсумки якого підбито в грудні.

 

Справжнього друга пізнаєш у біді. Особисто для мене відкриттям стала Республіка Косово. І хоч у сусідній Північній Македонії на початку 1990-х двічі побувала у службових відрядженнях, про історію та життя косоварів знала небагато. Коли ж нині за рекомендацією НСЖУ в межах програми професійного захисту Європейського центру свободи преси та медіа перебуваю разом з одинадцятьма українськими журналістами в Приштині, переконуюся, наскільки щиро й сердечно ставляться до нас і нашої країни місцеві жителі. Часто на вулиці чи в магазині, дізнавшись, звідки ми, албанці вітаються словами «Слава Україні!», бажають Перемоги. І це не дивно: тутешні жителі добре знають особливості «братерського» сусідства з державою-агресором: по кілька разів на рік Сербія провокує чергові загострення на північному кордоні Косова.

 

    Рівень народної дипломатії косоварів відповідає офіційній позиції влади. Прем’єр-міністр Альбін Курті, президентка Косова Вйоса Османі,  не лише під час міжнародного форуму «Жінки. Мир. Безпека» за участю 120 делегацій публічно висловлюють свою підтримку Україні. У повсякденній роботі уряд і парламент з розумінням ставляться до того, що відбувається в нашій країні, всіляко підтримуючи волонтерський рух, а також допомагаючи нашим землякам-біженцям. І хоча Україна поки що не визнала Республіку Косово, як це вже зробили 98 країн світу, ми впевнені, що це питання недалекого майбутнього.

 

    Автор проєкту постанови Верховної Ради України щодо визнання Косова, народний депутат України Олексій Гончаренко з власної ініціативи побував у Приштині, де мав низку офіційних зустрічей. Нагороду українським жінкам на вже згаданому міжнародному форумі з рук президентки Косова приймала разом зі мною народна депутатка від партії «Слуга народу» Євгенія Кравчук. Сподіваємося, що наші законодавці зможуть фактом визнання Косова приєднатися до думки більшості цивілізованого світу.

 

У моїй статті «В Косові народився волонтерський рух на нашу підтримку» («Голос України», 06.06.2022) йдеться саме про народну дипломатію, про небайдужість жителів цієї країни до біди, що принесли рашисти на нашу мирну землю. Є в цій статті і таке посилання: «Про допомогу Україні з Балкан поділився думками на своїй сторінці у фейсбуці запорізький доброчинець Максим Кравчук: «Від початку повномасштабної війни косовари надають медичну допомогу Запорізькому військовому госпіталю, а також спільно з ЄС і США приєдналися до санкцій проти РФ! У мене виникло питання: чому Україна досі офіційно не визнала Республіку Косово? Може, час це виправити та підтримати міжнародних друзів України? Наш БФ «Покоління майбутнього» висловлює подяку БФ «Підтримка ініціатив розвитку (SDI)» з Косова, яку очолює пан Арвід Халл за допомогу Запоріжжю! Ми створили на алеї муралів новий 14-й стріт-арт «Kosovo stands with Ukraine» на підтримку Республіки Косово! Передаємо чергу Верховній Раді».

 

      Ми, дванадцять українських журналістів, що за програмою професійного захисту перебуваємо в цій балканській країні, щиро вдячні місцевим колегам з Асоціації журналістів Косова. Невеликий, але професійний колектив на чолі з відомим фаховим телевізійником Джемайлем Реджою робить усе для того, щоб ми залишались у професії, а ще організовує заходи, що дають змогу краще пізнати історію цього чудового краю і його народу. Повагу та вдячність викликає і позиція представниці Європейського центру свободи преси та медіа Флютури Кусарі, яка здійснює професійний відбір учасників програми.

 

    Я щиро вдячна всім своїм надійним партнерам, голові НСЖУ Сергієві Томіленку, першому віцепрезиденту фонду, професорові Київського національного університету імені Тараса Шевченка Валерію Іванову – очільникові Академії української преси, яка потужно працює в час війни. Особлива вдячність колегам, на чиїх плечах нині основні навантаження з підготовки документів фонду, наповнення його сайту актуальними матеріалами, виконання громадських обов’язків нарівні з основною творчою журналістською діяльністю.

 

…Спливає ще один рік. Особливий. Сповнений горя, сліз, утрат, руйнувань... Але ми – українці, нескорена нація, про яку письменник-публіцист (віцепрезидент нашого фонду) написав: «…героїчний народ на полі бою прискорює неминучий крах агресора – власне, того авторитарного злочинного режиму, що запанував у вотчині узурпаторів кремлівської влади... Українці та їхні союзники подбають про те, щоб собача пісня про «защіту рускава міра» не була в цьому світі занадто довгою і щоб її назавжди забули на московських болотах».

 

Бажаючи колегам і одне одному всіляких гараздів, ми твердо віримо в нашу Державу, ЗСУ, всіх наших захисників. Віримо в Перемогу. І впевнені – так і буде!

 

Людмила Мех

 

Фото Сергія Шевченка

 

30 грудня 2022 року