У «Колгоспі тварин» Джорджа Орвелла впізнаємо збанкрутілу комуно-фашистську «скотоферму», а ще... нову войовничу отару – рашистську. Її уділ – смітник історії, свідчать архіви спецслужб...

...Злочин геноциду, скоєний на початку 1930-х, довершив перше десятиріччя московської окупації Української Народної Республіки. То була спроба знищити волелюбний народ, що не терпів кремлівського ярма. У XX столітті терор голодом виморив понад 10 мільйонів людей… І далі в червоній імперії були масові репресії та повоєнний голод 1946–1947 років з непоправними втратами, яких зазнала українська нація...

Чому кістлява знов і знов косила населення житниці Європи? Відтоді, як терористська «федерація» вперше пішла війною на УНР, українці не корилися загарбнику. І за воєнного комунізму, і згодом народ чинив опір московській комуно-фашистській окупації та грабіжницькій колективізації. На своїй землі Україна протистояла й дуетові тираній, які в переддень Другої світової війни уклали між собою пакт про ненапад. Потужним рушієм національного визволення 1940–1950-х років була Українська повстанська армія. А в XXI столітті, як бачимо, вже на вільну незалежну державу посунула рашистська армада... Нинішні воєнні злочини кремлівських кровопивць – чергова спроба народовбивства...

  Правду кажуть – хто не пам’ятає минулого, той не вартий майбутнього. У світлі однієї людської долі, про яку хочеться розповісти, можна побачити водночас і пороки збанкрутілої червоної диктатури, заснованої на терорі верхів з рабською покорою низів, і шлях до ліпшого майбутнього, яким іде пліч-о-пліч з цивілізованим світом Держава Україна. Її героїчний народ на полі бою прискорює неминучий крах агресора – власне, того авторитарного злочинного режиму, що запанував у вотчині узурпаторів кремлівської влади.

Деградовані й розбещені абсолютною безкарністю чекістські верхи знову порядкують на московії, як на совковій «скотофермі». Даруйте за зоологічну алегорію, знахабніла звірота, ожиріла на крадійстві й нафтодоларах, насмілилася погнати одурену пропагандою отару на київські (і європейські) «нові ворота». У цей дикунський спосіб войовнича нечисть вирішила підперти багнетами хиткий хлів спадкоємця орвеллівського кнура «наполеона».

Своїм голодним і злим баранам – убивцям, ґвалтівникам, мародерам – клептократи дозволили «попастися» на чужих землях. Але цього разу колгосп тварин фатально прорахувався. Нескорена нація нащадків козаків-запорожців дає гідну відсіч скотохутору, який у гімні (від слова – «гімн») називається... «братскіх народов союз вєковой». Погодьтеся, «братство» – звучить просто знущально після всього, що робить із сусідніми народами кремлівська зграя песиголовців... Що ж, Україна з державами-союзниками подбає про те, щоб собача пісня про «защіту рускава міра» не була надто довгою в тому звірячому світі.

Погортаймо архівну справу Михайла Хижняка – політв’язня Соловків доби ОГПУ–НКВД. Він не ідеал і не приклад незламності в боротьбі за волю – але хай читач сам зробить висновки з долі людини, що мала нещастя жити й померти в тоталітарній системі, жертвами якої стали мільйони й мільйони... Їхніми життями розпоряджалися вбивці, чиї політичні й ментальні нащадки нині царюють під тими самими баштами з кривавими пентаграмами, що мали символізувати колись «гегемонію пролетаріату» й перемогу комунізму в усьому світі.

Послання з неволі

...Звичайний інженер пролетарського походження у 1934–1935 роках писав незвичайні листи можновладцям імперії терору. Серед адресатів – нарком внутрішніх справ СССР Генріх Ягода, так званий всесоюзний староста Михайло Калінін та навіть сам «Великий Вождь усього світу й народів СССР» Йосип Сталін.

Інженер сидів у концтаборі на Соловецьких островах. Тамтешню «виправно-трудову» установу можна назвати незвичайною, а можна – звичайною, бо у 20–50-х роках минулого століття концтабори в «союзі» не вважали дивиною. Дивним був зміст листів, які в’язень писав російською мовою й починав їх словами: «закрытое – секретное письмо» або «совершенно секретно».

  Мешканець острівного Савватіївського ізолятора Михайло Хижняк наївно гадав, що його послання з неволі дійдуть до адресатів. Але листи лягали в табірну справу. А та справа й досі припадає порохом поблизу Білого моря – на архівній полиці в Архангельську. І лише щасливий випадок сприяв явленню на світ Божий (і то через багато десятиліть!) пожовклої копії примірника епістолярної спадщини доби НКВД. А скільки ще подібних викривальних документів з архівних сезамів рашистських спецслужб так і не побачили світу по сей день!

Сталося так, що наприкінці 1990-х автор цієї статті вирушив до Біломор’я в експедицію на чолі дослідницької групи – з фаховим істориком і видавцем. У місті, яке в північних краях називають «колискою російського флоту», ознайомився з десятками томів документів архівосховища регіонального управління федеральної служби безпеки росії по Архангельській області. Доставивши до Києва ксерокопії тих розсекречених справ, за рік знову поїхав у неблизький пошуковий вояж – уже до Республіки Карелії, в її столицю Петрозаводськ. Згодом там побував ще не раз і не двічі як журналіст – автор книжок «Українські Соловки», «Архіпелаг особливого призначення» та інших творів історичної публіцистики, в яких описав з документами в руках справжні страхіття «влади соловецької».

А вже 2012-го, вирушаючи з Києва в чергову подорож на північ до меморіалів жертвам політичного терору в СССР, я не доїхав навіть до російського кордону. На пропускному пункті в Новій Гуті білоруський «памежнік» повідомив: «Вам заборонено в’їзд у російську федерацію». Його колега, скоса поглянувши на «персону нон ґрата», спитав: «А проти білорусі ви нічого не скоїли?» Мусив стисло викласти стражам кордону власну версію надмірної «уваги» чужих спецслужб до творчої людини: якщо хтось описує репресії в СССР, досліджує корені політичного терору – це дратує луб’янку. Прикордонник змовчав. А українські колеги-медійники радили невідкладно писати до москви: «Вимагайте у кремля пояснень, захищайте свої права!»

Про які людські права говорити з кремлем?! Це згодом підтвердило саме життя: розв’язана рашистами війна й повномасштабне вторгнення до України вразило й протверезило багатьох у світі. І слово «убивця», сказане торік в Америці на адресу теперішнього «наполеона» зі скотохутора, вже здається пестливим слівцем у порівнянні з лютою лайкою та страшними прокльонами, на які заслуговує той плюгавий чекістський виродок, прозваний «х…лом».

Почитаймо лист політв’язня Хижняка до чекіста Ягоди. Архівний документ як у краплині води відбиває правду життя «союзної» держави, найгірші риси якої успадкувала нинішня московія. Віднайдену копію листа я вперше опублікував на сторінках збірки історичної публіцистики «Імперія терору» (2021). У своїй книжці намагався максимально зберегти особливості мови і стилю колись засекреченого послання. У цій статті дозволю собі нагадати цитатами чужою мовою, характерною для історичного документа, лише деякі факти – в них постає без прикрас совкова дійсність, разюче схожа на рашистську.

Більшовицький вигнанець

Михайло Федорович Хижняк – український політик лівого спрямування, інженер-конструктор, у минулому старшина армії Української Народної Республіки, народився 1893 року в сім’ї слюсаря полтавських паровозних майстерень. Учасник революції на території України, відтак організатор червоних партизанів у «Кам’янець-Подільській губернії», підпільний секретар ревкому й більшовик з 1920 року. Устиг повоювати як політичний керівник на бронепоїзді проти «Петлюро-Скоропадських банд і поляків» (так Хижняк писав у «закритому таємному листі» наркому внутрішніх справ СССР).

Крім того, про себе повідомляв, що до 1917 року зовсім не цікавився політикою. Лише коли на фронті Першої світової війни був обраний до ради солдатських депутатів, почав дещо розуміти й 1918-го повернувся до України. А коли Київ здобули більшовики, активно співпрацював з ними, хоча й залишався позапартійним. За уряду Християна Раковського був членом Київського повітового ревкому (1919 рік), потім виконкому. Далі вирушив у підпілля до Кам’янця-Подільського – за завданням об’єднаної бойової організації більшовиків і українських боротьбистів.

Наприкінці 1921-го Хижняка відправили в розпорядження ЦК КП(б)У й незабаром виключили з партії – за нерозуміння її нової економічної політики. Сам він вважав, що на нього звели наклеп боротьбисти (назвав прізвища Шумського й Лебединця). Утім, вигнанець із більшовицьких лав зміг вступити до Харківського технологічного інституту й навчався там до 1930 року. Коли ж йому запропонували негласно співпрацювати з органами ГПУ, які обіцяли допомогти відновитися в партії, студент не відмовився.

Отож з 1924 року Хижняк «на запрошення» чекіста Євгеньєва (останній у 1930-х перебуватиме «на службі» в системі ГУЛАГу) став інформувати оперативників секретно-політичного відділу та допомагати в їхніх справах. Далі Євгеньєв передав свого «добровільного помічника» Козельському, а той зв’язав Хижняка з начальником відділу Шерстовим. І аж до дня арешту, як стверджував репресований, жодних попереджень і зауважень від чекістів він не мав.

Спочатку його таємна робота стосувалася діяльності низки українських «контрреволюційних груп» («Селянська спілка», «Спілка визволення України», видавництво «Рух» тощо), а далі репресивні органи взялися «вичищати» українців у лавах КП(б)У. Однак Хижнякові компартійні «українські групи» вже не довіряли. «Появилось недоверие ко мне, а в чем оно состояло – мне «самому», «одиночке» разобраться было невозможно, – пояснював особисті невдачі в негласній співпраці автор листа. – Я был предоставлен сам себе... ответственными работниками ОГПУ УССР, с которыми был связан по день ареста. Я им безгранично верил и думал, что это так и нужно. Хотя не раз у меня появлялась тревога, но Шерстов Александр Макарович… меня успокаивал.

Также мной обещал руководить и Козельский Борис Владимирович… Им я (ОГПУ УССР) был предан и остаюсь сейчас же до безграничности верен. Я верил, что они в нужный момент сделают из меня ценного работника… и дело оформления в КП(б)У–ВК(б)П – дело формальное...

Вера в таких солиднейших работников оказалась разбита, и я был арестован в момент, когда я по уговору пришел за указаниями по работе в ОГПУ УССР».

Інженера взяли під варту 5 грудня 1933 року й «засудили» 28 лютого 1934-го як контрреволюціонера, хоч він не знав навіть назви тієї вигаданої чекістами «організації», в якій нібито перебував. А далі у трудових виправних таборах на будівництві каналу Москва – Волга експартієць і виходець з класу, що вважався гегемоном більшовицького перевороту, «выполнял задания на 137% и выше, работал честно-добросовестно».

Правда з-під замка

Про розслідування справи відомо таке: чекіст казав «прізнавайтєсь», а Хижняк запевняв, що став жертвою помилки. Лише на допиті в слідчого Блюмана підозрюваний повівся необачно – «визнав» себе контрреволюціонером, написав, що перебуває в бойовій організації боротьбистів і що вступив до неї 1933 року. З другим слідчим, Григоренком, спілкувався лише дві-три години – виклав біографію і те, з ким вів «антисовєтські розмови»... Та й годі. І хоч далі заперечував свої «зізнання», казав, що він ніколи не буде контрреволюціонером («я з більшовиками, я з робітниками до смерті»), однак…

  Дістав помічник дзержинців п’ять років виправних таборів.

Спочатку працював як «каналармієць». Дарма, що мав освіту інженера й був фахівцем зі штучних будівельних матеріалів – мусив іти на земляні роботи. Призначили помічником виконроба, потім виконробом. Помічав, що й у таборі є «боротьба класів», «блат», показуха. Начальство вдавалося до бездушних, «суто бюрократичних методів роботи». І попри те, що Хижняк, як сам він писав, працював енергійно, його з керівної посади зняли й кинули на важкі загальні роботи. «Обстановка такова, что нет русла, по которому технический работник мог бы найти правду... и доказать эту правду», – бідкався згодом соловецький страдник і гадав, що дуже важливо повідомити це самому Генріхові Ягоді.

Хижняка вдруге арештували 29 серпня 1934 року. Привезли до московського Бутирського ізолятора, де колишній інформатор чекістів просидів три тижні. А звідти його запроторили на Біле море – в острівний табірний ізолятор Савватієво. Ніхто не викликав політв’язня й не повідомив йому причини переміщення на північний Соловецький архіпелаг. «Если бы мое происхождение не было рабочее, я бы отбывал наказание, – так міркував ізольований. – Если бы я был врагом большевиков – Коммунистической партии Союза и Правительства СССР и УССР и когда-либо в прошлом или в будущем боролся или собираюсь бороться с Советским строем и идеями Генеральной линии ВК(б)П–КП(б)У, а то ж наоборот, я изучаю программу, направление большевиков в Союзе и во всем мире, чтобы правильно все проводить в жизнь»...

Інженер писав у своєму листі, що хоче бути корисним, відданим своїй країні, а його позбавляють можливості працювати. Навіщо? Хто в тому зацікавлений? Він не вірив, що НКВД не здатне цього з’ясувати. «Я могу ошибаться, но неумышленно, – апелював автор листа до головного чекіста. – Мои ошибки могут перерасти в политическое преступление, но органы ЧК–ОГПУ–НКВД не карают, они должны мне указать мои ошибки, мое политическое преступление и дать мне определенное направление в моей работе. Это залог большевизма».

Звернувшись до Ягоди, Хижняк просив переглянути його справу й запевняв: «Я предан Вам до конца и вот эта глубочайшая преданность толкнула меня на мысль просить, требовать по праву сына пролетария – я ведь в классе пролетариата, я кровью связан с ним – я с классом пролетариата должен готовиться к мировому октябрю…

Пишу Вам, Г. Г. Ягода, еще потому, что был и работал под Вашим руководством почти 10 лет в органах ОГПУ СССР–УССР – это одно. Верю, что только Вы, возглавляющий, можете меня спасти от разложения и что Вы дадите мне верный путь, как стать тружеником Великой семьи трудящихся СССР. Я прошу и требую дать мне работу по специальности. Хотя я считаю, что настроенному и преданному, как я, Стране Советов и партии ВКП(б) не должен бы, но я вынужден итти на голодовку до смерти, пока не получу работы в Исправительно-трудовых лагерях НКВД».

Цього листа Хижняк написав на Соловках 11 листопада 1934 року, зазначивши наприкінці, що 10 грудня він оголосить голодування, допоки не дістане роботи.

«Спасибі органам»?

На жаль, немає в архівному томі згадок, чи голодував Хижняк, чи ні. Лише відомо, що 22 лютого 1935 року він склав нового листа (тепер уже без позначок «таємно»). Назвав це проханням і адресував Михайлові Калініну, а також Григорію Петровському – «всеукраїнському старості», в минулому, до речі, одному з організаторів ВЧК. Жодним словом Хижняк не згадав свою колишню співпрацю з ГПУ – лише арешт і слідство («ОГПУ я боялся – был уверен, что меня будут «мучить», не кормить и т. д.»).

В’язень знову мріяв працювати за фахом і просив переглянути справу. Утім, додав у листі й дещо нове: «...при аресте, чувствуя себя «невинным», я был уверен, что меня выпустят из ОГПУ, и хорошо не подумал, в чем дело? Теперь мне ясно, что этот шовинизм, это мещанское представление о следственных органах ОГПУ, эта боязнь «чего-то» мне неизвестного не дала возможность толком рассказать и опровергнуть все, в чем меня подозревали следственные органы НКВД...

Вполне правильно, что меня нужно было арестовать и что для меня условий лагеря было мало, чтобы я хорошо обдумал, куда бы я мог прийти... Теперь мне ясно, что такого индивидуалиста, оторванного от советского пролетарского общества, можно было повернуть куда угодно и только арест мог меня исправить. Открылись мои глаза и на общество этой гнилой мелкой буржуазии всех национальностей, в том числе и украинской. Я с ними, сволочами, либеральничал. Вот эта терпимость и привела меня к о. Соловкам. Хорошо, спасибо органам ОГПУ–НКВД–ВЧ[К], что мне вовремя дали возможность подумать и арестовали меня».

Чи щирий був у своїх листах Михайло Хижняк, коли в соловецькій неволі посипав голову попелом жалоби? Почитаймо витяг з оперативного донесення від 10 листопада 1934-го (тобто за день до того, як побачив світ згаданий лист Ягоді). «Читали мы воспоминания Короленко, где жандарм-полковник сам останавливал напуганного арестованного юношу, чтобы он показаниями не втянул напрасно других, – інформував чекістів якийсь соловчанин, підписаний чеським прізвищем А. Водседялек. – Хижняк: «А сегодня было бы это разве возможным в ГПУ? Там тебя наоборот...».

Якщо вірити тому, як характеризував співтабірника в’язень Водседялек, Хижняк – особа неврівноважена, демагогічна, непослідовна у вчинках і заявах. «Он считает систему заключения в изоляторе невозможной для СССР... Он говорит: «Что я видел в лагерях? То же шкурничество, одни и те же репрессии». Водночас Хижняк вважав, що «в политике не рассуждают, в политике действуют насилием», – цитує слова українця інформатор. – Если хотите быть политиком, заниматься политикой, вы должны стать в 10 раз больше жуликом, чем были раньше». «Он рассказывает (верно) о великорусских шовинистах в Москве... и реагирует националистическим раздражением». У Хижняка «остается настроение современного обиженного украинца... Также он подчеркивает историческое различие между русскими и укр[аинскими] рабочими, мол, последний был культурнее, хозяин».

Ворог терористичної влади

У характеристиці Хижняка, яку складуть з грифом «цілком таємно» й підпишуть начальник 8-го Соловецького відділення ББК НКВД Агапов та начальник 3-ї частини Монахов, 28 липня 1936-го зазначать таке: «Прибыл в лагерь 24/III-34 года... За время нахождения в лагере к труду не привлекался. Содержится в изоляторе. Поведение удовлетворительное. Дисциплинирован». Мине місяць і 23 серпня 1936-го ізольований напише ще одного листа – тепер уже «Великому Вождю всего мира и народов СССР». Знову проситиме про роботу. Проте соловчани згодом зазнають незмірно гірших змін у житті…

Установу «виправно-трудову» переведуть на тюремний режим, а багатьом в’язням додадуть строки. Насувався більшовицький Великий терор… У довідці, складеній восени 1937-го, тюремне начальство в особі Івана Апетера й Петра Раєвського підпишеться під словами, що формально обґрунтують найвищу кару Михайлові Хижняку: «продолжает оставаться активным врагом советской власти».

  Вердикт ленінградської окремої трійки – розстріляти – виконають 3 листопада 1937 року в карельському урочищі Сандармох. Колишнього помічника чекістів стратять у груповій справі «на українських буржуазних націоналістів», яку сфабрикує оперативна частина Соловецької тюрми... Хижняк буде одним із 1111 розстріляних в’язнів, яких масово знищили впродовж п’яти ночей за озером Онего.

Реабілітують уродженця Полтави лише 1989-го – коли комуністична імперія, в яку він вірив і в якій зневірився, доживала останні роки своєї кривавої історії...

А нині бачимо, як ганебно й безславно доживає останні роки свого існування авторитарна спадкоємиця «страни совєтов» – «рашистська федерація». Гідне місце її ідеологам та пропагандистам навіть не на смітникові, де зотліло падло гітлерівського нацизму, а на скотомогильнику.

На московський пережиток тюрми народів цього разу чекає неминуча поразка у війні проти України. А відтак природний процес дезінтеграції вотчини чекістського самодержавства прогнозовано довершить те, на що приречене будь-яке агресивне історико-політичне утворення, небезпечне для всього цивілізованого світу.

Хай яким небезкровним, болісним, тривалим та, вибачте на слові, смердючим буде процес розкладання цього вселенського зла, засуджений людством і покараний рашизм ніколи не повинен перетворитися на зомбі.

Сергій Шевченко

Фото автора

Джерело: МІА «Вектор ньюз»