Ніхто не здатний підкорити вільних

Ранок 24 лютого 2022 року став найбільшою трагедією мільйонів українців. Мало хто припускав, що маразматичний шантаж бункерного повелителя перейде в таке жорстоке, нічим не спровоковане вторгнення на нашу землю.

 

    Уже наступного світанку уламками ворожої ракети був зруйнований відомий тепер на весь світ столичний житловий будинок на вулиці Олександра Кошиця – за кількасот метрів від нашого під’їзду. Ми ж із сусідками шукали прихисток у непідготовлених підвалах раніше надійної багатоповерхівки, «вираховували», як швидше добігти до найближчої станції метро «Позняки»… А в цей час черги вишиковувалися до військових комісаріатів, формувалися команди самооборони. Чоловіки чергували біля під’їздів – вистежували підозрілих незнайомців, запобігали появі ворожих диверсійно-розвідувальних груп. З елементарної допомоги сусідам зароджувався волонтерський рух…

 

Тоді ж на сайті фонду «Журналістська ініціатива» після звернення НСЖУ «Ми – солдати правди» вийшло перше фотоповідомлення віцепрезидентки фонду Олени Мех про реакцію світу на рашистське вторгнення: «Підтримка України з Фінляндії» (27.02.2022). Далі – «Японія переживає за українських дітей: війна пройшла через Чорнобиль» (Джунічі Ковака.Токіо. 28.02), «Україно, зупини вбивць! Ти зможеш» (Юрій Сєров. Торонто. Канада. 02.03). До речі, за тиждень на сайті була й інформація «Профспілкові вісті» в строю!» з посиланням на відновлений випуск газети.

 

Ми, старше покоління активу фонду, розуміли, що наш фронт – інформаційний. І він мав робити своє та бути ефективним.

 

Велике серце найменшої балканської країни

 

    Усе це згадалося нині, коли минув рік після шоку від широкомасштабної війни ненависного «старшого брата», який дотепер нищить міста й села України. Згадалося за тисячі кілометрів від рідного дому – серед вулиць і будівель Приштини, прикрашених такими дорогими серцю синьо-жовтими прапорами. Саме тут, у столиці Республіки Косово, з ініціативи Європейського центру свободи преси та медіа у співпраці з Асоціацією журналістів Косова і Національною спілкою журналістів України за підтримки уряду молодої балканської країни успішно втілено програму професійного захисту медійників. Групі колег з різних регіонів нашої держави створено умови, щоб журналісти могли залишатись у професії, працювати на інформаційному фронті.

 

Програму «Journalists-in-Residence Kosovo» називають однією з найкращих у Європі у сфері професійної підтримки журналістів. Чітку позицію офіційних органів доповнює атмосфера щирості й доброзичливості в суспільстві. Дізнавшись, звідки ми, часто чуємо: «Слава Україні!» Хто-хто, а косовари знають ціну війни й наслідки геноциду. Сусідня Сербія наприкінці 1990-х розв’язала війну, яку погасили, залучивши миротворців, але й нині Белград не полишає політичних ігрищ навколо Косова, час від часу виникає напруга у відносинах двох країн...

 

  У Приштині 24 лютого 2023 року біля будинку уряду нарівні з двома національними прапорами на флагштоках майоріли два прапори України. Того дня представники вищих органів влади республіки вручили листи подяки учасникам програми, які тимчасово працюють у Косові. Листи за трьома підписами (перших осіб держави, уряду та парламенту) особисто вручили українським медійникам президентка Вйоса Османі, прем’єр-міністр Альбін Курті та спікер Асамблеї Косова Глаук Конюфца. Вони виголосили промови, лейтмотив яких – солідарність з українським народом, непохитним у своїй рішучості захищати суверенітет і територіальну цілісність держави. Косовари поділяють біль нашого народу за втрачені людські життя...

 

Від 23 лютого протягом п’яти днів центральні вулиці й столичні майдани Приштини прикрашали стилізовані синьо-жовті прапори. А багатометровий банер «Free Ukraine», розміщений на стіні висотного готелю в середмісті, й нині відображає щире бажання як влади, так і пересічних громадян підтримати наш мужній народ у його боротьбі за свободу й демократію.

 

У переддень трагічних роковин початку війни українські журналісти на відкритті засідання Асамблеї Косова спільно з депутатами вшанували хвилиною мовчання пам'ять полеглих українців. А надвечір було спілкування з французькими дипломатами в резиденції Надзвичайного і Повноважного посла цієї країни Олів'є Геро (Olivier Guérot).

 

    У муніципалітеті Приштини 24 лютого з українськими журналістами зустрівся мер Перпарім Рама. Там дістали несподіваний, але такий дорогий подарунок – шалики в кольорах нашого національного прапора. Після спілкування з керівником громади (як тут кажуть – комуни) зайшли до зали, що приємно здивувала: усі присутні мали синьо-жовту символіку. Та й промовці – керівники дипломатичних місій із США, Німеччини, ЄС – таким чином виявили свою повагу й солідарність з нашим народом.

 

Видовищними були й хвилини, коли біля входу до адмінбудівлі мерії діти випустили на волю білих голубів як побажання миру Україні. Разом з юними косоварами в цій символічній акції брала участь і шестирічна киянка Роксолана. Дівчинка перебуває в нашій команді разом з мамою Оленою Солодовніковою – тележурналісткою, авторкою й режисеркою документальних фільмів. До речі, інтерв’ю Олени з колишнім президентом Польщі Лехом Валенсою названо серед переможців творчого конкурсу НСЖУ «Інформаційна передова-2022» в номінації «Міжнародна солідарність».

 

    Перемогла в цьому конкурсі й ще одна учасниця програми проживання журналістів у Косові – Марина Животкова з Луганщини. Її стаття «Як спідниці косоварок, що зазнали насильства під час війни, допомагають долати гендерні стереотипи», вміщена в четвертому спецвипуску газети «Ми з України!», очікувано мала резонанс і серед наших київських колег. Тема – дуже чутлива. Адже рашисти не мають нічого святого, про що свідчать і оприлюднені факти зґвалтування жінок та неповнолітніх на тимчасово окупованих теренах України.

 

Спецвідзнаку в конкурсі (номінація «Краща журналістська робота») отримала кореспондентка УНІАН Ірина Синельник з Чернігівщини. Саме вона запропонувала в нашу насичену програму 24 лютого внести ще одну акцію – вечірню ходу від пам’ятника національному героєві албанців Скандербегу бульваром Матері Терези до майдану Захіра Паязіті, а там запалити свічки і хвилиною мовчання вшанувати українців, які пішли із життя за цей страшний рік.

 

      Наші колеги власноруч виготовили плакати, а до ходи долучилися й українці, яких доля привела до цієї країни, і місцеві жителі, й громадяни інших держав. Світ тісний, а коли люди різних віросповідань, національностей мають схожі моральні принципи й непохитну віру в справедливість, тоді прагнення жити в цивілізованому світі робить однодумцями всіх, кому дорогі людські цінності. У цьому ми пересвідчилися, знайшовши нових друзів на проведеній акції. Разом з українськими журналістами запалював свічки й косовар у вишиванці. «Це сорочка зі Львова», – на запитання когось із присутніх з гордістю уточнив Роберт Фейзулаху. Він п’ять років працював у Києві – в Консультативній місії Євросоюзу. У серпні 2021 року повернувся з родиною до Приштини. А коли почув про початок війни, втратив спокій. Проте знайшов-таки вихід: почав використовувати свої міжнародні зв’язки, щоб залучати друзів України до волонтерства.

 

У вишиванці львівських майстринь Роберт ще зранку прийшов до муніципалітету Приштини підтримати державні заходи солідарності з боротьбою українців проти рашистських загарбників. Було приємно знову зустріти героя своєї публікації «У Косові з’явився волонтерський рух на підтримку України» в парламентській газеті «Голос України» за 6 червня 2022 року, де я порушила питання про потребу визнання Республіки Косово нашою державою. Біда, яка увірвалася в наш дім, змушує іншими очима подивитися на реалії, переосмислити, зрозуміти, хто справді в ці часи Україну підтримує…

 

Над майданом лунав Гімн України у виконанні нашої невеликої групи журналістів. Хвилина мовчання на пошанування тих, чиї життя забрала війна… Схилили голови в скорботі й друзі-косовари.

 

«Моє серце тут, з вами», – цю фразу ми почули від професора Приштинського університету Афріма Готі, який проводить у нас лекції-тренінги в межах інтеграційних курсів. На майдані він приєднався до нас – як і багато інших жителів столиці та передмістя. Приміром, немолодий чоловік, дізнавшись із повідомлень ЗМІ про акцію українських журналістів, спеціально сюди приїхав за майже сотню кілометрів. А зустрівши нас, Хамді долучився до ходи, запросив при нагоді приїхати до нього в гості, дав свою адресу. І це вже не дивина для нас, бо не раз за ці дев’ять місяців ми чули фразу – «Мій дім – ваш дім».

 

Косово – найменша країна на Балканах. Але серця її громадян чутливі до того, що відбувається за тисячу кілометрів – у нескореній Україні. Колись і вони зазнали війни з войовничим сусідом, а нині – вірять у Перемогу України. Цивілізований світ не може існувати по-іншому.

 

«Ми з Поділля»

 

  Перед початком мітингу нашу увагу привернув синьо-жовтий прапор із зображенням Богородиці, на правому плечі якої лежить переносний протитанковий ракетний комплекс «Джавелін». Красномовна символіка. А тримає прапор – симпатична жіночка невисокого зросту. При цьому не застібає курточку, тож присутні бачать на ній футболку зеленого кольору з яскравим написом-побажанням російському воєнному кораблю іти, м’яко кажучи, якомога далі...

 

– Це батьки з Вінниччини передали, – каже Мар’яна Френк. – Живуть вони в Крижопільському районі. Любов Мазур і Володимир Мазур. Живі-здорові, слава Богу. Вчителюють, а у вільний час разом з друзями ліплять вареники, печуть печиво – хлопцям на фронт. Волонтерять, як і більшість земляків. А брат мій служить у війську…

 

– Як ви опинились у Приштині? – цікавлюсь у пані Мар’яни.

 

І тут чую розповідь: Мар’яна, як і батьки, працювала вчителькою. Викладала в молодших класах, коли 2002 року в їхній колектив приїхав іноземець. Волонтер від Корпусу миру почав навчати англійської мови учнів 5–8 класів. Браян Френк, який у США працював у музеї за напрямом української тематики, попросився саме в невеликий населений пункт, на Поділля. Хотів побачити реальне життя українців, їхній побут, народні звичаї. А зрештою 17 років тому повернувся додому в США вже з дружиною. Зараз у них підростає 10-річна донька, яка дуже зраділа, коли батькові запропонували тривале відрядження до Європи – там же недалеко до України.

 

  Тоді, 2021 року, в родині вирішили: щоліта Гречен житиме в бабусі й дідуся, удосконалюватиме мову, а на осінь повертатиметься до школи в Приштину. На жаль, війна перекреслила плани поїздок, але не відбила в дівчинки бажання розмовляти або співати українською мовою. «Ой у лузі червона калина…» – одна з найулюбленіших пісень Гречен, яка й на цей захід прийшла в колоритному віночку…

 

– Справді? То може зараз і заспіваємо разом? – пропоную.

 

Дівчинка з радістю реагує на мою пропозицію. І вже за мить над площею линуть слова першого куплету пісні, яка протягом останнього року стала своєрідним ідентифікатором українців…

 

Не втримуюсь, щоб не розповісти Мар’яні про своїх колег з Вінниці. Ветеран журналістики Тетяна Скомаровська 13 грудня надіслала мені кілька фото, де вона з гітарою: у вишиванці виступає на концерті перед волонтерами, а наступного дня – у грубому светрі, в якому на попередньому знімку разом з іншими жінками плете маскувальні сітки. А вже 20 грудня жаліється на брак часу: і доньці, яка працює лікарем у військовому шпиталі, треба підсобити – зі внуками побути, і сітки допомогти «у другу зміну, з 16 години» плести, і організувати прямий ефір для активістів волонтерського руху. «Про таких людей, що згуртувалися 25 лютого, мають знати. Роботи ж багато, а рук не вистачає. Хтось почує – неодмінно долучиться», – впевнена Тетяна й дякує за розуміння колишнім колегам-журналістам.

 

Набираю телефоном Марину Тепленко – керівницю представництва нашого фонду у Вінницькій області. Жінки жваво обмінюються інформацією. Це ж треба: Марина напередодні повернулася зі службового відрядження саме з Крижопільщини!

 

Вкотре переконуєшся: нашого цвіту – по всьому світу. І добре, коли люди, виїхавши за межі Батьківщини, й далі відчувають її, а в лиху годину й допомагають їй.

 

«Правда за вами, вільна Україно!»

 

  «Вітаю, Людмило Григорівно! Поспішаю поділитися з Вами гарною новиною. Ми довго до цього прагнули й нарешті запустили цей проєкт. В Оулу офіційно зареєстроване Товариство українців Північної Остроботнії. Голова товариства Анастасія Каховська, співзасновники Тарас Палійчук, Вєра Карам, Регіна Яроцька, Яніна Посохова, Жанна Пеннанен і ваша покірна слуга Віра Дядченко.

 

Готуємо масштабний захід до роковин війни. На 26 лютого, в неділю, щоб зібрати більше людей. Виступатиме фінський співак, який написав пісню про Україну, я вам зараз скину переклад тексту, просто за душу бере», – це повідомлення я отримала 8 лютого від харків’янки Віри Дядченко.

 

Доля звела нас з Вірою у тяжкий час і за нерадісних обставин. У другій половині березня торік одне з найбільших міст на півночі Фінляндії прийняло сотні українських родин. Переважно – мами з дітками, багатодітні сім’ї. Пам’ятаю квартиру своєї доньки в ті дні: крім батьків, Олена розмістила до оформлення в центр біженців то маму з чотирма дітками з Вінниччини, то доньку знайомого її подруги з Харкова…

 

Напруга в центрі біженців (за кілька кілометрів від середмістя) була ще та... Навіть завжди врівноваженим і витриманим фінам нелегко було швидко розв’язувати проблеми людей, які з мінімумом речей виїздили евакуаційним транспортом з України. А ще ж мовний бар’єр…

 

Ось тоді небайдужі люди й об’єдналися в команду. Приклад подали місцеві українці: Анастасія Каховська та її чоловік Тарас Палійчук запропонували прибулим небайдужим землякам організуватися, щоб надалі спільно координувати питання з місцевою владою. А таких відповідальних і небайдужих, як Віра Дядченко з Харкова, Ніна Бокало з Житомирщини, Анна Ісаєва із Запоріжжя, Марія Майдікова з Одеси та їхніх нових подруг і агітувати довго не потрібно. Взяли на себе відповідальність на чітку роботу центру допомоги, справедливий розподіл гуманітарки, організацію культурних заходів для діток. А щонеділі традиційними зробили проведення мітингів на підтримку України. Робили це спільно з місцевими активістами, запросивши до участі всіх охочих.

 

Серйозне ставлення до організації всього, до чого брались українські активісти, позитивно позначилось і на відносинах з органами влади, і на іміджі українців серед місцевих жителів. Традиційними стали спільні вечори української чи фінської кухні, культурні заходи. Пам’ятаю, як наприкінці квітня реагували наші переселенці й жителі Оулу на експозицію художниці з Волині Ірини Демчук. Свої картини майстриня написала вже після 24 лютого 2022-го, тож і дивитися на них спокійно неможливо… «Картини з емоцій війни» – так я тоді назвала свою публікацію для газети «Голос України».

 

    Але повернімось до повідомлення Віри Дядченко про мітинг українців цьогорічного 26 лютого в Оулу. Ось його короткий зміст: «Меморіальний захід розпочався о 14:00 на сцені центральної площі Ротуаарі з Державного Гімну України та хвилини мовчання. Промовляли секретар адміністрації міста Оулу Юха Хяннінен, голова Товариства українців Північної Остроботнії Анастасія Каховська, заступники голови Вєра Карам і Жанна Пеннанен. Співак і музикант Мікко Коскела презентував авторську пісню написану ним у співавторстві з Пяйві Тууліккі Коскела. Ось переклад українською кількох рядків з «Пісні Україні».

 

«Ви належите до Європи –

Нація серед націй, ви вільна країна.

Війну засуджує весь світ.

Правда за вами, вільна Україно!

Україно – будь сміливою!

Україно – залишайся вільною!»

 

Ірина Демчук, Лілія Волочнюк та аматорський хор «Соловейки» співали українські пісні. І, звичайно ж, усі підтримували нашу традиційну «Ой у лузі червона калина…».

 

В Оулу кілька днів проходили жалобні заходи. Про них сповіщали дзвони Кафедрального собору 24 лютого опівдні. О 16:30 у Православній церкві молилися за полеглими у війні. Три доби синьо-жовтим були підсвічені будівлі в середмісті. У неділю 26 лютого о 12:00 Товариство українців Північної Остроботнії презентувало показ стрічки «Соловей співає» в місцевому кіноцентрі в будинку культури «Valve».

 

Згодом відбулась акція «Запали свічку пам’яті» на центральній площі міста. Сотні людей демонстрували підтримку Україні».

 

Звернення до керівництва ООН

 

  А тепер подумки перенесемося до Італії. Численні світлини, свічки, біль від втрати близьких і друзів, сльози в очах багатьох присутніх – українська громада хвилиною мовчання вшанувала пам'ять полеглих. Незалежно, де перебувають нині українці, біль один на всіх... Пісні й музика у виконанні українців – скрипаля Романа Якушевича, студентки консерваторії Дарини Бондарець, Валерії Кіхтенко, Вероніки Закревської супроводжували мітинг в італійському місті Віченца, наповнюючи площу чудовими українськими мелодіями і голосами.

 

Наші краяни 26 лютого організували мітинг, на якому в підтримку українського народу промовляли високопосадовці таких міст, як Віченца та Гризіньяно-ді-Цокко, що в регіоні Венето, жителі Арциньяно та Скіо. Разом з мерами міст, лідерами політичних партій та рухів, керівниками асоціацій, що надають гуманітарну допомогу українцям, до присутніх зверталися й рядові громадяни цієї країни. Приміром, робітниця фабрики з міста Скіо Олександра Онето розповіла про свої враження, коли самостійно поїхала до україно-польського кордону, щоб долучитися до гурту волонтерів і допомагати біженцям у ті перші дні війни. Або пожежник Франческо Боарія з Віченци, який шість разів їздив до Чернівців: відвозив гуманітарну допомогу й забирав тимчасових переселенців…

 

Промовляли і наші краянки – Вікторія Сидорчук, Яна Татченко, Олена Мяснікова, Ксенія Константиненко, Марія Галуппо, Тетяна Шевчук, Тетяна Закревська...

 

    На мітингу, як повідомила нам Олена Мяснікова, зібрано 160 підписів під листом в Організацію Об’єднаних Націй. У зверненні громадськості йдеться, зокрема, про потребу реформувати ООН. «Вважаємо що домінування Ради Безпеки й п’яти країн-фундаторів, з яких однієї (СРСР) уже не існує, архаїчне й дискримінаційне до рівних прав інших країн – членів ООН, – зазначено в листі. – Рада Безпеки повинна стати органом оперативного реагування, а не домінування, верховне право має бути визнано за Генеральною Асамблеєю ООН і рішеннями, ухваленими більшістю голосів (2/3, як записано в Статуті ООН)».

 

Громадськість вимагає також скасувати «право вето» – воно паралізує діяльність Ради Безпеки. Серед інших вимог – виключити російську федерацію з Ради Безпеки й розглянути питання про виключення з ООН за систематичні порушення людських прав і свобод, військову агресію, тероризм, підривну діяльність, дестабілізацію миру, систематичне порушення міжнародних угод і зобов’язань, ядерний шантаж тощо.

 

Для нас, українців, сьогоднішній день – 9 березня – особливий. В день народження Великого Кобзаря знову спадають на думку його пророчі слова: «І на оновленій землі врага не буде…» Ми ж віримо в Збройні сили, в нашу Перемогу. Як і не сумнівається в цьому весь цивілізований світ.

 

Людмила Мех

 

Фото Сергія Шевченка, надані авторкою та з архіву ВБФ "Журналістська ініціатива"