Ми перетнулися випадково, повертаючись з роботи. Знайомі ми давно – від початку агресії московії проти України. Олексій Логачьов, афганець, одразу став на захист своєї рідної, його пращурів та нащадків, землі. Були ротації – через поранення. Після відновлення – знову фронт, допоки 2016-го не списали як обмежено придатного. І далі, як і до війни, займався своєю видавничою справою та доповнив її ще волонтерською допомогою.

 

Олексій важко ступав, змарнілий, змучений болем. Відчувалося, йому не те що пересуватися складно – навіть підвести погляд боляче. Поруч, як і завжди, йшла вірним бойовим крилом, підтримуючи, дружина Наталя.

 

…Двадцять четверте лютого 2022-го не заскочило його зненацька. Як і більшість – знав, що війна буде, невідома лише дата широкомасштабного вторгнення рашистських нелюдів.

 

– Дії мої були прості, – каже Олексій. – Зателефонував своїм з 25-ки – нас зібралася чимала вже група на той час – і одразу взяли в ЗСУ. Двадцять четвертого приблизно о 23:00 ми вже були у Звягелі в «Тридцятці». Зранку нас оформили, впродовж кількох годин видали все належне і вже 26 лютого ми були в Новолуганську (Світлодарська міська громада Бахмутського району Донецької області, – авт.) – і почали воювати.

 

Так я дізналася, що після чергового важкого поранення й контузії Олексія остаточно списали з лав ЗСУ. Чи ж спроможне слово передати лють, біль і розпач, які сповнювали його через те, що наразі він не в змозі пліч-о-пліч стояти з побратимами й допомагати боронити Україну?!

 

Певно, моє наступне запитання – що плануєш робити далі? – було «трохи недоречним» в той психологічний момент, але подіяло дивовижно:

 

– Мізки ще трохи гальмують, але пишу грант – треба ж допомагати нашим. А ще хочу навчити тут хлопців того, що вмію сам. Щоби там, на фронті, були всебічно підготовлені.

 

І це вже говорив той Олексій, якого я майже десятиліття знала – загартований життям, запеклими боями у війнах з підступним, безжальним ворогом – ВОЇН-ЗАХИСНИК.

 

    За кілька місяців наші стежки з ним знову перетнулися. Грант Олексій таки здобув. Він показував, щиро радіючи, нове обладнання, яке саме завдяки гранту тепер доотримує і встановлює. Тішиться, що спроможності його видавничої поліграфічної діяльності зростають, отож він зможе більше допомагати, підтримувати. Допоки був у лавах ЗСУ – додаткова доплата частково йшла на оплату потреб його підрозділу (скидалися разом з побратимами), плюс видавництва (зокрема зарплати працівникам, які залишились, адже ковідний карантин добряче підкосив його підприємство). Зараз же він бере на роботу ще двох працівників. Отже, життя триває.

 

      Мимоволі мій погляд зупинився на зображеннях на екрані комп’ютера. І одразу пригадала подібні значки на грудях у багатьох в той час, коли сотні рук розгортали наш синьо-жовтий стяг у День пам’яті захисників України… Олексій пояснив:

 

– Мета в мене одна в цьому проєкті – мають пам’ятати і шанувати! Ціна, яку платимо – надзвичайно висока: життя. Слово це, з огляду на сьогодення, б’є аж під дих – «ідентифікація». Але вона має бути! Навіть коли на якісь пам’ятні, визначні дати збирається багато нашого люду – ви ж, якщо не знайомі хоча б поверхово, чи впізнаєте серед присутніх тих, хто втратив найдорожчих, близьких?! Військовиків, ветеранів ще можна впізнати – за формою одягу, нашивками, нагородами, відзнаками… – гірчить полинний біль у голосі ветерана…

 

  Притлумити цей біль втрати неможливо – лише їм та Богові відомо, як живеться без доньки чи сина, онука чи онучки, брата, сестри, племінників, чоловіка, батька, мами, дружини… І ми маємо шанувати цей біль тих, хто поряд з нами. І ці люди, звичайно, за власним бажанням, можуть замовити через ГО «Єдина родина Вінниччини» подібний значок із фото та іменем дорогої їм людини, яка віддала життя в бою за нас, за можливість для нас дихати, працювати, жити. Завдяки такому значку, ми зможемо ідентифікувати людину, родину, які втратили близьких. І щоби не було так, безіменно. Бо ми маємо пам’ятати, якою страшною ціною відвойовуються життя, майбуття наше.

 

М’яко кажучи, непроста розмова з Олексієм Логачьовим. Таких значків з фото полеглих, з їхніми іменами та прізвищами він виготовив уже близько тисячі. Звертаються до нього по значки з усієї області через «Єдину родину Вінниччини». Але він вважає, що це має бути вирішено централізовано, можливо, в кожній області зі своїми напрацюваннями в зображеннях – з прив’язкою, символами місцевості, звідки родом полеглий Герой, чи його захопленнями до війни...

 

Надія Бессараб, через яку, власне, в «Єдиній родині…» створюють значки – ідентифікатори пам’яті, була однією з перших замовниць такої пам’ятки. Вона каже, що бачила в інших регіонах подібні, й коли у Вінниці з’явилася людина, яка взялася тим опікуватись, одразу звернулася. Пані Надія відтепер носить значок із зображенням свого сина і відчуває, що її Янгол завжди поруч. Каже, що не всі зі своєрідного братства тих, хто втратив на війні найрідніших, погоджуються на значок, навіть попри те, що виготовляється він завдяки Олексію та Наталі Логачьовим, безплатно – лише треба надати фото полеглого за Україну та його ім’я. Усе індивідуально: є й такі, які прагнуть усамітнення в своїй втраті.

 

Інші, до прикладу: одна мама в день народження свого сина одягає значок з його зображенням, відчуває ніби він поряд і, коли до неї звертаються із запитаннями, хто на значку і що то означає – вона пояснює, і у відповідь, зрозуміло, дістає емоційну підтримку, повагу та шану пам’яті полеглого Героя.

 

  Коли ж збираються люди на честь визначних дат історії України – ці значки як символи особливого єднання. І присутність представників такого своєрідного братства мимоволі додає сил, як і шана до пам’яті полеглих патріотів за наше сьогодення, за уможливлення нашого майбуття. Тамуючи біль, пані Надія додає:

 

– Знаєте, вчора ми в «Єдиній родині Вінниччини» якраз роздавали такі значки… це було до сліз непросто… Але ті, хто отримував їх, були зворушені до глибин сердець, що така частка уваги до пам’яті полеглих, до їхніх родин – є і що робиться Логачьовими – родиною ветерана цієї війни власним коштом.

 

– Волонтериш і далі? – питаю ветерана. А Олексій каже, що не вважає себе волонтером, бо він просто робить усе, що може, аби допомогти вижити нашій Україні в такий надскладний час, і Силам оборони – здолати рашистів, оскаженілих від власної злоби, підступності та безкарності за злочини проти людства. Перемогти ворогів, звироднілих у шизофренічній манії світового панування зі знищенням усього цивілізованого й живого в їхній дикунській тактиці випаленої землі.

 

Марина Тепленко, заслужений журналіст України,

керівниця представництва ВБФ «Журналістська ініціатива» у Вінницькій області

 

м. Вінниця

 

Фото надала авторка