«У нас д-у-у-же багато замовлень на сітки й «кікімори». Хлопці на фронті цінують нашу якість виготовлення цих захисних засобів. Їх треба багато й зараз. А з грішми – проблема... Тому довелося згадати молодість і освіжити власний проєкт «В обіймах українського романсу», – поділилася зі мною новиною Тетяна Скомаровська.

 

Наша колега проїхалася селами Брацлавщини з благодійними концертами. За тиждень – дев’ять виступів. Зібрали 20,5 тисячі гривень. На Вінниччині Тетяна – людина відома своєю активною життєвою позицією. Тепер же, в час війни, ветеран радіожурналістики всіляко допомагає місцевим волонтерам: передавши «зміну» догляду внуків доньці (вона лікарка військового шпиталю), поспішає вже на свою зміну – у волонтерський центр, де спільно з іншими небайдужими жінками виготовляє такі потрібні для наших вояків засоби захисту, колір яких змінюється залежно від пори року.

 

  У святкові дні на такі чергування Тетяна бере й гітару. І тоді «Золотий голос» багатьох всеукраїнських і міжнародних акцій фонду «Журналістська ініціатива» та автоклубу журналістів (ВАКЖ) на якийсь час знімає напругу й підіймає настрій, додає краянкам наснаги не припиняти свою благородну справу.

 

Цими днями надійшли нові фото й відеозаписи від Тетяни. Доброчинний концерт з нагоди Дня матері у храмі Покрова Пресвятої Богородиці Української греко-католицької церкви. А ще поділилася планами поїхати на Київщину, до Макарова, жителі якого в перший же тиждень масштабного вторгнення рашистів відчули на собі звірячу жорстокість «братьєв»…

 

Своєю чергою я надіслала в столичний регіон відео з концертів двом своїм надійним колегам: Євгенові Букету – членові правління нашого фонду, нині кореспондентові агенції «АрміяInform» і Юрію Варенику – директорові телекомпанії «Авіс» (він з перших днів великої війни – в теробороні). Обидва, попри зайнятість, пообіцяли переговорити з небайдужими земляками, які, сподіваємося, допоможуть залучити людей для підтримки доброї справи.

 

    Побачивши відео з благодійних концертів Тетяни Скомаровської, керівниця представництва фонду в Черкаській області, очільниця телерадіокомпанії «Ільдана» Валентина Душок негайно зреагувала двома світлинами. На обох вона в лікарняній палаті місцевого медичного закладу. Коментар короткий:

 

«Вчора провідали хлопців, які лікуються в хірургічному відділенні. Родом зі Франківщини, з Харківщини... Не наїздиться рідня. Та й не всі захисники повідомляють рідним про поранення, щоб зайве не тривожити».

 

    А далі ще два фото й короткий коментар до них: «Переселенці з Костянтинівки на Донеччині привезли 80 котів і шість собак... Підібраних, травмованих... Такі гарні люди, хотілося допомогти. Увечері завезли трохи корму».

 

Я вже знаю цей стиль черкаських колег: для них нічого немає другорядного, оцінять ситуацію й належно зреагують. Волонтерство для них і їхніх друзів – справа звична. Тому-то з перших днів всіляко допомагають людям, що відправляють гуманітарну допомогу оборонцям на фронт. А насправді не лише їм – українці не звикли «ділитися» на своїх і чужих.

 

  Прочитавши на сайті фонду публікацію Миколи Ратушного «Тримати мистецький фронт!» про унікальну виставку трирічної художниці з Уманського району, яка спільно з мамою збирає гроші для ЗСУ, член правління киянка Наталя Черешинська повідомила: «А до речі, моя подружка Світлана Ліпінська, яка служить зараз у ТРО, теж виставку вчора презентувала. Нові її ікони виставлені в Музеї гетьманства. Я допомагала організовувати й стала «дизайнером». Так намагаємося не стресувати».

 

Я добре знаю Наталю: відповідальна й надійна, а ще – ініціативна. Тож не дивно: майже рік, відколи я за програмою європейських партнерів-журналістів спільно з 11 українськими колегами перебуваю в Косові, нагальні питання фонду прошу оперативно вирішувати в Києві двох заслужених журналістів України – Наталію Черешинську та Олексія Плаксіна.

 

«Завтра вирушаю до Львова на конференцію з питань місцевого самоврядування», – написала мені у вайбер 8 травня редакторка Горностаївської районної газети «Сільські вісті» на Херсонщині Любов Рудя. А ось нове повідомлення: «24 травня їду до Житомира. Використовую можливості аби не сидіти склавши руки. Так і час швидше плине. Уже 10 місяців, як ми не вдома…». «Дуже правильна позиція, – пишу відповідь. – Залишайтесь у професії, в активній громадській діяльності. Так психологічно легше переживати страхіття війни. Але все буде гаразд. Україна ПЕРЕМОЖЕ!!!» «Дякую. Буде що читати вночі – після вибухів опівночі не сплю, – реагує Любов на моє посилання на публікацію «Божевілля війни...» з читацькими відгуками на статтю Сергія Шевченка «Капут рашизму – прийдешній факт і майбутня книжка».

 

  День підсумувала публікація, яку із своєї сторінки в соцмережі надіслала керівниця Вінницького представництва фонду Марина Тепленко «Про майстра душ музичних інструментів». Інтерв’ю з унікальним майстром, який відновлював музичні інструменти навіть тоді, коли інші просто їх збиралися викидати, починалось із запитання до читачів: «Щоб ви робили, якби дано було дожити до 95 з половиною років?»

 

Ось уривки з цього інтерв’ю.

 

«На моє запитання, чи підраховував він, скільки загалом відновив інструментів, Михайло Сергійович відповів коротко:

 

– Вагон!

– У сенсі?

 

І доволі немолодий чоловік, по-молодечому сяйнувши блакитними розумними очима, пояснив:

 

– А ви знаєте скільки було оркестрів тоді, зокрема на Вінниччині? Сто сорок шість! Бо майже на кожному підприємстві, в структурі був свій оркестр! Ось один із зошитів зберігся, де я записував замовлення, – показав мені невеличкий блокнотик, у якому дрібним почерком щільно заповнено всі сторінки.

 

– А чому порівняння, асоціація з вагоном у вас виникла?

 

– Бо друга моя робота була – на залізниці. Після визволення від фашистської окупації (я ще підлітком тоді був) усі ж чоловіки – на фронті, то доводилося в колгоспі спільно з жінками все робити, орати, сіяти, серпами жати… Усе для фронту. Така моя перша робота була... Згодом кочегаром працював на залізниці. На пасажирських поїздах Київ – Львів, Жмеринка – Підволочиськ. Ох і тяжко тоді було! Морози страшенні! Замерзали люди на платформах… Голод був, я два голодомори пережив…

 

…Спогади випробувань юності неабияк засмутили мого візаві. Я не встигла перевести розмову на іншу тему, як Михайло Сергійович, тяжко зітхнувши, сказав: «Нині горе ще тяжче. Щодень молюсь, щоб якомога швидше закінчилася ця війна! Нашу Україну зараз відновити буде дуже важко. Погляньте, скільки вони, ці нелюди рашистські, зруйнували житла, будівель, землі нашої плодючої!»

 

Замовлень Михайло Брік зараз не бере, бо вже, каже, «сил не стає». Донька Наталя його доглядає. Але не втримався, коли попросили спробувати відновити давній музичний інструмент, за який ніхто більше не взявся… «Він же як жива душа», – сказав Майстер, і своє діло цей умілець-ветеран усе-таки робить.

 

Отакі ми, українці!

 

Людмила Мех

 

Фото надали колеги з ВБФ «Журналістська ініціатива»