Коли в серпні 2001 року в Міністерстві юстиції України отримала свідоцтво про державну реєстрацію ВБФ «Журналістська ініціатива», я подумала: це знак долі – повідомити чудову новину колегам, вітаючи їх із прийдешнім Днем незалежності України. А ще було відчуття, що цей щасливий збіг – неабияка відповідальність нашої команди, яка майже тим самим складом працювала разом ще від часу державної реєстрації 1999 року Всеукраїнського автомобільного клубу журналістів.

 

Багато міжнародних і всеукраїнських патріотичних заходів за плечима нашого злагодженого і професійного колективу – благодійних акцій, ініціаторами і креативними виконавцями яких були самі ж медійники. Часом я з приємним здивуванням констатувала: роки не змінюють нашого бажання залишатись у професії, навіть коли офіційно ти вже маєш право на законний відпочинок.

 

Коли ж мирне життя українців перервав агресивний сусід, а надто після широкомасштабного вторгнення рашистів, команда «Журналістської ініціативи» як програму дій сприйняла звернення керівництва НСЖУ «Ми – солдати правди». Та і як може бути інакше! У керівних органах найчисленнішої творчої організації країни десятки активістів нашого фонду, що лише посилює партнерську співпрацю обох журналістських об’єднань.

 

    Рік тому з нагоди Дня незалежності України я писала про те, як війна додала нових і незвичних обов’язків до звичної інформаційної діяльності наших колег. Хтось, як колишній очільник Дніпропетровської обласної телерадіокомпанії Віктор Ожогін, «скоригувавши» свій вік, вирушив на фронт. На захист держави став Олег Зонтов – засновник кількох ЗМІ у Слов’янську, а потім директор телекомпанії у Полтаві. До лав тероборони з перших днів війни став і Юрій Вареник – директор телекомпанії «Авіс» з Макарова на Київщині…

 

Упродовж року волонтерство набрало ще більшого розмаху серед активістів фонду, додавши актуальних підходів до наших традиційних благодійних проєктів.

 

Щодня на мій вайбер надходять повідомлення з різних регіонів України. І хоча я учасниця програми професійного захисту медійників «Journalists-in-Residence Kosovo» та перебуваю далеко від рідного дому – це не перепона для дистанційної роботи. Оперативно вирішуємо питання нашою надійною командою, стосунки в якій утвердилися на основі взаєморозуміння, взаємоповаги та взаємної підтримки.

 

  Публікація очільниці представництва фонду у Вінницькій області Марини Тепленко «Прихилити небо – долучитися може кожний» (23 червня) на нашому сайті стала своєрідним запрошенням активу фонду долучитися до підтримки волонтерських пунктів, що виготовляють маскувальні сітки для наших захисників на передовій. І хоча й сама Марина усно розповідала про роботу волонтерок у воєнний час, і наш «Золотий голос автопробігів» (так жартома поважно називаємо ветерана радіожурналістики Тетяну Скомаровську) повідомляла, що організує власні концерти бардівської пісні та виступає перед земляками – чим допомагає збирати кошти для закупівлі матеріалів. Але все-таки була й новинка в публікації Марини: наприкінці фоторозповіді авторка додала реквізити банківської картки невідомого нам волонтера.

 

Для віцепрезидента фонду, секретаря НСЖУ Сергія Шевченка це стало мотивацією погодитися мало не вперше (бо ж редагує тексти не для заробітку) на запропоновану грошову винагороду за професійну допомогу в редагуванні лонгрідів. І коли київська колежанка запитала номер його банківської картки, він надіслав їй посилання на публікацію Марини Тепленко з відповідними реквізитами волонтерів. Рішення Сергія підтримали грошовими переказами й ми з Мариною Животковою – відомою журналісткою з тимчасово окупованої території Луганщини (нині ми обидві працюємо в програмі «Journalists-in-Residence Kosovo»).

 

    На свято Яблуневого Спаса Тетяна Скомаровська надіслала нам своєрідний відеоподарунок – вояк дякує волонтеркам і показує, як на практиці використовуються накриття для техніки, розташованої в лісі. Правду кажучи, не втрималася – тричі прослухала приємний молодий голос: «Дівчата, дякуємо! Навіть не скажеш, що тут хтось або щось стоїть. Слава Україні!». А Тетяна додала: «Це нам надіслали наші захисники. Заради тільки цих слів подяки хочеться ще більше віддавати своїх сил…»

 

У кожного з моїх колег своя історія і свої підходи до підтримки воїнів Сил оборони.

 

  Секретар НСЖУ, очільниця нашого представництва на Черкащині Валентина Душок не вперше надсилає фото з волонтерського центру. «Сьогодні в свою обідню перерву ходила до дівчат, які плетуть кавери й кікімори. Трішки їм допомогли...» – написала директорка телекомпанії «Ільдана» 13 липня. А розповівши про черговий трудовий десант (спільний з колегами), вже 19 серпня Валентина Іванівна додала: «Або воюєш, або допомагаєш тим, хто воює. Іншого шляху до Перемоги немає. Шкода, що не всі це розуміють…»

 

Валентина Саєнко – керівниця представництва Фонду на Кіровоградщині – так само поділилась останніми новинами: «Донатимо на ремонт автівок, долучаємося до придбання шоломів, прицілів нічного бачення, а ще допомагаємо відправляти будматеріали для відбудови житла в Білозерському районі Херсонщини. Усі разом, хто чим може, допомагаємо. Ви ж пам’ятаєте Вікторію Атамась? Ми з нею свого часу в телекомпанії «Веселка» працювали. Чоловік з перших днів війни добровольцем на фронт пішов, а ми тут однією командою працюємо: і тележурналістка Юлія Булаєнко, і колишня редакторка газети «Сільський вісник» з Олександрії Ірина Балашова, що тепер стала відомою серед земляків волонтеркою…».

 

    Член правління фонду, засновниця журналу, а тепер і сайту «Аграрний тиждень. Україна» Наталя Черешинська спільно з головним редактором всеукраїнської газети «Профспілкові вісті» Олексієм Плаксіним (першим заступником голови наглядової ради «Журналістської ініціативи») по суті взяли на себе розподіл надісланих міжнародною поштою гуманітарних відправлень для підтримки журналістів. Бандеролі з подаруночками не лише для працівників преси, а переважно для «чорнобильців» – школярів і освітян, які живуть на Житомирщині поблизу зони відчуження ЧАЕС – прилітають з далекої Японії від нашого великого друга Джунічі Коваки, головного редактора журналу, що пише про безпеку харчових продуктів. Нагадаємо, пан Ковака цьогоріч з подання ВБФ "Журналістська ініціатива" здобув перемогу в Національному конкурсі "Благодійна Україна – 2022".

 

      Вряди-годи Наталя все ж виривається від звичних справ у село Мала Макарівка Іванківського району на Київщині. Там нині живе її давня подруга, учасниця багатьох акцій Всеукраїнського автомобільного клубу журналістів Любов Орещенко-Прижибитко. Не тільки в селі, а й у районі знають цю ініціативну жінку. Вона долучилася до народного ансамблю «Свашки», що не один рік радував людей українською піснею. А тепер «Свашки» – це колектив, який виготовляє маскувальні засоби для наших воїнів. Після визволення села від окупантів Любов згуртувала колектив навколо ідеї створення в'язаних сіток для фронту. Гроші збирають серед друзів, знайомих та через соцмережі.

 

«Уявляєш? 186 сіток різного розміру й різних кольорів (залежно від пори року) вже дали на фронт, – розповідає мені Наталя Черешинська. – І я щомісяця зі своєї пенсії теж їх підтримую». Щоразу для неї це не просто поїздка за межі неспокійної в нинішні часи столичної Оболоні, а й нагода долучитись до благородної справи: теж своїми руками й позитивними побажаннями виготовити захисну сітку для чийогось батька чи сина… А «Свашки» як особливу відзнаку демонструють подяку благодійного фонду «Розум» (як зазначено на його печатці, «Рух об’єднань за українське майбутнє»). Кожній з тих, хто долучився до благородної справи, гріють душу слова: «Ми щиро захоплюємося вашими відкритими, щирими й чуйними серцями, вашою небайдужістю й наполегливою працею... Ми високо цінуємо вашу активну громадянську позицію, дієвий патріотизм та відданість Україні, який є запорукою наближення нашої Перемоги».

 

У серпні Сергій Шевченко надіслав із власних заощаджень невеличкий грошовий переказ в Україну – подарунок на день народження другові, членові творчих спілок журналістів і письменників, який, знаємо, збирає гроші на підтримку вояків. За десять днів дістав від Анатолія Сахна відповідь, написану в його жартівливо-піднесеному стилі: «Вітаю вас катєгорічєскім путьом!!! На медрюкзаки зібрали з Ніколайцем 54 тис. грн. А сьогодні віддав вашу тисячу на позашляховик для фронту (Володя-сусід «на нулі» в Бахмуті). Дякую! Слава Україні!»

 

Відповідати на добро добром, бути вдячним своїм колегам навіть і через десятки років, як на мене – свідчення високого рівня культури й людської порядності. У нашій команді це досить поширена практика. І ось один з прикладів: член правління фонду, свого часу головний редактор всеукраїнського тижневика «Культура і життя», а нині спецкор інформаційної агенції Міністерства оборони України «АрміяINFORM» Євген Букет надіслав 1 липня посилання на публікацію в газеті «Макарівські вісті». Це інтерв’ю з ветераном преси, колишнім відповідальним секретарем редакції Миколою Селюхом з нагоди його 90-річчя. «Микола Андрійович колись дуже давно написав схвальний відгук на мою краєзнавчу книжку про Козичанку, – додав Євген Васильович. – Його оцінку, що «цей матеріал написано на високому літературному рівні», я запам’ятав на все життя». До речі, коріння роду колеги – з Макарівщини. Про неї і численні його публікації, краєзнавчі дослідження, що ввійшли до книжок Євгена Букета.

 

Розлоге інтерв’ю (газетний розворот з анонсом на першій шпальті) «До тебе прихиляюся, газето…» я прочитала на одному подиху. Із задоволенням відзначила, яка чудова пам'ять у Миколи Андрійовича! Учасницею низки подій, про які він розповідає, довелося бути й мені. Адже від серпня 1983 до 19 грудня 1990 року я працювала в цьому чудовому колективі. Як редактор навіть у найскладніших ситуаціях завжди відчувала розуміння й підтримку колег. І приємно, що й через більш як три десятиліття про цю атмосферу в колективі згадав Микола Андрійович – завжди стриманий, небагатослівний та не надто щедрий на похвалу.

 

  Дізнавшись про недавню солідну круглу дату в житті шановного колеги, я запропонувала директорові макарівської телекампанії «Авіс» Юрію Варенику допомогти нам зробити приємність ветеранові преси. До грошового переказу вирішили додати подяку від ВБФ «Журналістська ініціатива». Текст написали на Балканах, у Приштині, й надіслали на електронну адресу Юрія Олександровича. А він у Макарові належно довершив добру справу – пішов додому до Миколи Андрійовича й усі подарунки-відзнаки урочисто вручив ювілярові та сфотографував на згадку.

 

Подумки я вкотре повторила слова вдячності ініціаторам і організаторам програми професійного захисту «Journalists-in-Residence Kosovo». Ця програма – справді найкраща в Європі для медійників, які дистанційно працюють, підтримують зв’язки з українськими медіа та залишаються на інформаційному фронті далекої, але такої рідної кожному з нас Батьківщини. У нинішній непростий час, як і наші колеги тут, у Косові, відчуваємо себе самодостатніми учасниками інформаційного фронту протидії людиноненависницькій рашистській пропаганді.

 

Перебуваючи на зв’язку з колегами, знаю, що голова наглядової ради нашого фонду, киянин Олег Сташко з групою колег-телевізійників укотре долучився до збирання коштів для потреб наших воїнів. Львів’янка Марічка Веремчук у час канікул у виші, де вона передає знання й досвід телевізійниці нашим майбутнім колегам, знову повернулася до волонтерства. Насичені творчі будні моїх шановних колег Світлани Кирпи та Петра Хобти з Овруцької районки на Житомирщині, Марини Кривди й Лілії Курбатової з редакції газети «Голос України», Едуарда Бобровицького із Запоріжжя, Любові Руді, яка нині бере участь у багатьох заходах НСЖУ й вірить, що після деокупації рідної Херсонщини відновлюватиме свою газету, щоб нести правдиву інформацію землякам.

 

Ми всі віримо в Перемогу України. І повторюємо з хвилюванням та гордістю: Слава Україні та її Героям!

 

Людмила Мех

 

Фото надані фонду «Журналістська ініціатива»