«Розстріляне відродження», антиукраїнські операції кремлівського режиму, злочини геноциду – це війна, що триває донині.

 

У збірнику наукових праць «Сучасні дослідження з німецької історії» вчений Альберт Венгер (м. Дніпро) опублікував статтю «Штрихи до портрета дніпропетровських «всесвітників»: М. О. Юр’єв у прокрустовому ложі сталінських репресій». Йдеться про викладача всесвітньої історії, якого арештували як «троцькіста», позбавили волі на 5 років, а в місцях ув’язнення додали ще один «вирок» – найвищу кару... Втім, читачеві, обізнаному з темою соловецької трагедії доби Великого терору, впаде в око й дещо недосказане про трагічний фінал життя Максима Юр’єва.

 

У науковій публікації А. Венгера не йдеться про Соловки, де відбував строк освітянин, і не згадано карельське урочище Сандармох, де розстріляно не лише «всесвітника», а й сотні інших невільників, чиї долі тісно пов’язані з Україною.

 

За документами, що зберігаються в обласному державному архіві в Дніпрі, А. Венгер описав життєвий шлях професора, вказавши день страти – 2 листопада. Це так, але з інших джерел відомо також, що розстріли були масовими, а серед страчених – представники інтелектуальної еліти України: Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Степан Рудницький... Розстрілювали соловчан 27 жовтня й 1–4 листопада 1937-го.

 

Матеріали справи дніпровський дослідник назвав єдиним джерелом для вивчення біографії Юр’єва і зазначив, що в’язень «відбував покарання у Ленінградській області». Але ж Соловки належали до колишньої Північної області. Та й найвищу кару, будьмо точними, призначив в’язням не «суд», а позасудовий орган – трійка.

 

Страта за Медвежою Горою

 

  Максим Олександрович Юр’єв, 1895 року народження, з’явився на світ у Кишиневі (тепер столиця Молдови) в родині офіцера царської армії. Служба привела сім’ю військовика до України, де Максим навчався, працював, а далі потрапив у жорна політичного терору.

 

У Соловецькій тюрмі 1937 року, коли чекісти сфабрикували «справи» на виконання наказу НКВД СССР № 00447, в’язні не побачили дій за правовими принципами судочинства. У протоколі № 82 засідання окремої трійки йдеться «про повторне засудження» осіб, обвинувачених за поданням оперчастини Соловецької тюрми 9 жовтня 1937 року. А та справа № 103007/37 (серед її фігурантів – Юр’єв) «на 182 особи, засуджені на різні строки за контрреволюційну троцькістську терористично-шпигунську діяльність». Трійка Управління НКВД СССР по Ленінградській області постановила розстріляти в’язнів, які нібито «залишаючись на колишніх контрреволюційних позиціях, і далі ведуть серед засуджених контрреволюційну троцькістську роботу й висловлюють терористичні наміри».

 

У жовтні великий тюремний етап вивезли з островів на Карельський берег. Процедуру розстрілів кати «вдосконалили». Щоб запобігти втечам в’язнів, члени опербригади «глушили кадрів» на території ізолятора в Медвежій Горі. Жертву заводили до барака, як для «медичного огляду», наказували роздягнутися до білизни, а далі били по голові березовою «колотушкою». Після того не всіх довозили живими до місця страти... Хтось помирав просто в ізоляторі, хтось – у кузові вантажівки, якою «ледь тепленьких» (жаргон садистів) вивозили за межі селища... А там капітан держбезпеки Матвєєв «виконував вирок» – стріляв у тіла, які скидали до ями. Допомагали катові кілька помічників.

 

Так у глухому закутку Карелії впродовж п’яти ночей чекісти заховали (не назву це «похованням») 1111 «етапників». Цифра відома з документів, які підписав Матвєєв. У лісі майже за два десятки кілометрів від станції пошуковці влітку 1997-го виявили силу-силенну ям, закиданих землею (у кожній «штабелями» – трупи з кульовими отворами в черепах). Історик А. Венгер написав, що Медвежа Гора лежить «неподалік від Ленінграда», хоч насправді вона майже за 400 кілометрів від міста на Неві. За часів президентства Бориса Єльцина, з ініціативи громадськості, частину лісової території перетворили на меморіал, названий за топонімом місцевого урочища «Сандармох».

 

Свого часу я збирав матеріал для книжок публіцистики «Наган-країна» (2019) й «Імперія терору» (2021), які видав у Києві. Тоді ознайомитися зі справою в місті на Дніпрі й написати статтю про долю Юр’єва, на жаль, не судилося: завадила пандемія COVID-19, а потім повномасштабна війна...

 

Пошук «загублених» імен

 

Учасники української експедиційної групи з трьох осіб (серед них і автор цих рядків) 1997 року ознайомилися з майже сотнею справ архівного фонду російської спецслужби в Архангельську. Доступ до розсекреченої спадщини ВЧК–ОГПУ–НКВД тоді ще був можливий. З Біломор’я привезли стоси ксерокопій документів, а потім і з Петрозаводська, до якого їздив уже самостійно. Усе здобуте здали в Галузевий державний архів Служби безпеки України. Але за кордоном тоді не шукали документів щодо Юр’єва... Його прізвища немає в тій справі, в якій покарано «українських націоналістів» і яка, природно, в першу чергу цікавила київських дослідників.

 

  Отже, Максим Юр’єв як «соловчанин» відомий уже чверть століття. У науково-документальному виданні «Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії» (Київ, 1997) бачимо такі дані про нього: «уродженець м. Кишинева (Бессарабія), син офіцера, росіянин»... Певно, через це тривалий час його не ідентифікували як людину з України. Доповнений життєпис Юр’єва я вперше вмістив у публікації «Український список Сандармоху (оновлений)» – у спецпроєкті «Рік жертв Великого терору». Відтоді список, що налічує 287 біографічних довідок, є на сайті інформагенції «Вектор ньюз», а з 2017-го – у Вікіпедії.

 

Ще з весни 2014-го в публікаціях на «соловецьку» тему я проводив паралелі між давніми і сьогочасними злочинами кремля. Розповів у пресі про розстріляного літератора Григорія Вакара, тоді ще відсутнього у складеному істориками «Списку Сандармоху» (прізвище в’язня чекісти писали з помилками – «Вокор»). Намагався розкрити й таємницю страти в Києві у грудні 1934-го Олекси Влизька – поета вбито, можливо, ще до офіційно оголошеного вироку. Згодом ще додав штрихи до портретів в’язнів Соловків, серед них філософ Петро Демчук, письменники Павло Филипович, Михайло Яловий, художник Борис Пилипенко, священник Володимир Хуторянський...

 

З архівних джерел видно, що у формально мирний час – від початку 1930-х – кремлівський режим воював за виживання. Війна була кривава: мільйони українців виморили голодом... Поплічники диктатора закликали винищити «куркулів»: «Це війна – або ми їх, або вони нас!» (цитату з настанови другого секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича навів у статті в «Kyiv Post» 25.11.2023 доктор історичних наук Юрій Шаповал). «Не бійтеся вдаватися до крайніх заходів, – вимагав Хатаєвич. – Це боротьба не на життя, а на смерть...». «Аналізуючи події початку 1930-х років, французький дослідник Ален Безансон дійшов висновку, що мета більшовиків полягала не в бажанні зламати опір селянства, оскільки колективізація зламала його, а в намаганні покласти край національному існуванню українського народу» (цитата зі згаданої вище статті історика, курсив мій. – Авт.).

 

Життєпис зі справи

 

Завдяки віднайденому в Україні архівному джерелу й науковій статті А Венгера «Штрихи до портрета...» (2018) підготовлено цю публіцистичну розповідь про соловчанина з берегів Дніпра.

 

До Української революції 1917–1921 років Максим Юр’єв закінчив кадетський корпус у Києві. Потім здобув фах юриста в університеті в Одесі (1918). Матір і брати, як пише вчений, «емігрували до Європи». Майбутній педагог був членом компартії від 1917 року, хоча згодом, за словами його дружини, внаслідок партійної чистки виключений як «сумнівний» і залишався таким до 1927-го. Створив сім’ю з Єною Мойсеївною Герцкіс (1925) і за два роки в них народилася донька. Батьки дали їй рідкісне в наш час ім’я, що в написанні українською зустрічається як Карманьола (у статті А. Венгера – Карманєла).

 

Місця роботи Юр’єва з 1930 року перелічено у справі: комуністична вища школа, Інститут профосвіти, Дніпропетровський історичний музей, державний університет. У колективі музею, яким до середини 1933-го керував відомий вчений, знавець козацької минувшини Дмитро Яворницький, не всі вважали Юр’єва фахівцем, здатним поліпшити роботу культурно-освітнього й науково-дослідного закладу (все-таки освіту мав іншу, хоч і викладав «історію Заходу», ретельно готуючись до лекцій).

 

Наукових праць на той час Юр’єв не мав, зазначає автор «Штрихів до портрета...». За посадами був професором, очолював істфак і кафедру загальної історії. Його колега, завкафедри зарубіжної літератури (колишній студент університету), свідчив 1959 року, що лекції Юр’єва були цікаві та змістовні. Відгуки про педагога загалом схвальні – людина чуйна, у студентів мав авторитет. Водночас ідеї соцзмагання він не підтримував – вважав, що для людей, які свідомо ставляться до своєї роботи, такі заходи малозначущі й неефективні. За це його критикували партійці. Тож коли наприкінці 1934-го розпочалася чергова чистка більшовицьких лав, вільнодумця виключили з ВКП(б) як «дворушника», «фракціонера» та «пособника троцькістсько-націоналістичних елементів».

 

Опального педагога звільнили з роботи. Далі – слідство. Попервах він заперечував, що належить до контрреволюційної організації, але згодом «визнав». У Юр’єва вдома провели обшук і знайшли «докази» – 21 книжку авторства «контрреволюціонерів», таких як Троцький, Зінов’єв, Каменєв та інші. У листопаді 1935-го окрема нарада при НКВД СССР визначила покарання – п’ять років ув’язнення. З Соловків він надсилав звістки про себе Єні Герцкіс, але їхнє листування тривало до 1937-го, потім припинилося...

 

Реабілітований посмертно 21 жовтня 1959-го. Запит подала колишня дружина, яка просила вивести кінці зі справи Юр’єва, щоб «зняти з себе й доньки ганебне звання ворогів народу» (з листа Герцкіс до генерального прокурора СССР, 1958 рік). Жінка намагалася послабити моральні страждання сім’ї та вберегти доньку від «цієї плями» – тому свого часу оформила розлучення з чоловіком як «ворогом народу».

 

Фотопортрет Максима Юр’єва з публікації А Венгера, вірю, знадобиться організаторам днів пам’яті в карельському урочищі Сандармох і на Соловках. Туди щороку приїздять родичі жертв репресій, активісти, серед яких є охочі візуалізувати історичну пам’ять, зберігати й поширювати її. Суспільству, в якому панує пропаганда, правда історії – як щеплення проти тоталітаризму. У країні, де хазяйнують чекісти, влада підміняє історичні факти міфами. Отож і перспектива повторень зла висить над «федерацією» дамокловим мечем, допоки в неї залишається імперська основа, що продукує ідеологію рашизму.

 

  На меморіалі «Сандармох», де майже два десятиліття тому українці звели пам’ятник – гранітний Козацький хрест, відвідувачі в серпні 2023-го за традицією згадували жертв терору. На місці страт вшанували й соловчан читанням імен. І заявили про свою підтримку ув’язненому в Карелії 67-річному дослідникові Юрію Дмитрієву, якого влада воліє тримати за ґратами 15 років! Цей вищир державного терору – показове залякування суспільства. Серед жертв новочасних репресій опинився, нагадаю, і соратник Дмитрієва, директор музею в Медвеж’єгорську Сергій Колтирін. Історик помер 2020 року в тюремній лікарні: вирок пацієнтові немолодого віку – 9 років ув’язнення – прискорив кончину людини з онкологічним діагнозом...

 

А соловецька доля професора з України Максима Юр’єва хай ще раз нагадає і про історичні часи беззаконня, і про історичні паралелі: злочинці з кремлівської влади сіяли й сіють смерть, яку пожинати доводиться смертним...

 

Як зазначив наш сучасник Юрій Шаповал у роздумах про Голодомор-геноцид і Революцію гідності, обидві події єднає коротке слово – «війна», а зухвалість і зарозумілість штовхають росіян до теперішніх антиукраїнських «звитяг»... Цю правду людство бачить у загравах нової війни, розпаленої мешканцями смітника історії. Але кара воєнним злочинцям буде – про це подбає народ України за підтримки цивілізованого світу.

 

Сергій Шевченко

 

Фото автора. Архівна світлина з публікації А. Венгера.

 

Джерело: Дзеркало тижня. Україна

Передруковано: ukraineartnews.com

aifua.com.ua