Війна це страшно... Страшно і для хлопців, і страшно для дівчат, сказав цьогоріч краянам в етері Телестудії Лубни військовик і митець Віталій Мороз. По суті – це неприродна ситуація, коли люди повинні йти зі зброєю в руках і стріляти в інших людей. Але нині ситуація глибша... глобальніша, вважає український воїн.

Текст його звернення подаємо з незначними скороченнями – в розвиток теми травневого листування з Віталієм (опубліковане в замітці Сергія Шевченка «Звістка з фронту: «Дякую за допомогу»).

«Ми стоїмо на порозі втрати своєї держави, – сказав митець, який нині в лавах оборонців України. – Те саме було сто років тому, коли наші попередники – громадські діячі, державні службовці, [загалом] люди – створили першу Українську незалежну державу. Вони зіткнулися з тією самою проблемою – захист своєї Батьківщини. І два роки Україна (з 1918 по 1920-й) воювала, і в 1921-му вона втратила свою незалежність. І прийшов голод...

До чого я це все «прив’язую»? Я хотів би звернутися до тих, хто нині думає, що якось можна посидіти й воно само якось «розбереться». Ми просто віримо ЗСУ, даємо якусь копійку і воно само якось це все «купиться». Не купиться, друзі. Я хотів би вам сказати одну річ: ЗСУ – це не безсмертний якийсь герой чи щось таке... ЗСУ – це ми з вами. Так само, як колись був Майдан – і це були ми з вами. Треба було вставати і йти... Ось це – ми.

І на сьогоднішній день... я розумію, що всі ми втомилися. Так, два роки – одне й те саме... «топчемося». Але, друзі, іншого шляху в нас нема! Або ми знову скривимося й підемо сто років – через голодомори, через репресії, через соловки-гулаги... Європа буде, повірте, дуже-дуже «переживати». Але якщо ми самі в руки не візьмемо своє життя, якщо ми самі не візьмемо й не виженемо свого ворога – ніхто в нас в Україні порядку не наведе.

Я звертаюся до тих, хто нині боїться ТЦК... Друзі, не обов’язково іти в армію через ТЦК. Я пішов служити в 67-му бригаду – «Правий сектор». Просто прийшов і сказав: «Я вмію робити ось це». І дійсно знайшлася для мене ніша... Наскільки я можу, я роблю свою роботу. І повірте, це підрозділ для мене – найприємніший. Там люди мають нормальні дружні стосунки. Там нема якоїсь солдатчини, совєтчини, отого нафталіну радянського. Знаєте, це дуже приємно, коли дійсно бойовий підрозділ і там цінується життя. Цінуються стосунки – це основне. Тому, якщо ви боїтеся йти в той військкомат – нема питань. Не йдіть через військкомат – ідіть у бригаду.

Приходьте й кажіть: «Я маю ось такі можливості й знання, я витрачав на це час, на навчання, я маю практику. Візьміть. Я хороший водій ЗІЛа. Або – я хороший будівельник». Немає питань. Бухгалтер, юрист – це все треба нині в армії, друзі. Ми не тільки втрачаємо піхоту, ми втрачаємо й тих людей, які просто вже перейшли в інші підрозділи, виходять на інші рубежі. А в бойових підрозділах не вистачає навіть діловодів. Елементарні такі речі, як правильно скласти документ – ну, нема людей. Повірте, не все то війна й не все то воїни, які сидять в окопах... Треба сидіти іноді за столом і правильно робити документи. І повірте, як волонтер з 2014 року я дійсно знайшов свою нішу.

З 2014 по 2022-й я їздив як волонтер [до війська] і ми возили то шкарпетки, то цвяхи, то все... А виявляється – можна в ЗСУ просто сісти й правильно скласти документ – і це все буде зі складу привезене. І не обов’язково волонтерам їздити по селах. Тому звертаюся до всіх – і до хлопців, і до дівчат: допоможіть. Допоможіть нам перемогти. Вам. Всім. Перемогти. Тому що ми не можемо на цей час тими зусиллями, які в нас залишилися з 2022 року, просто поставити жирну велику крапку.

  Ми повинні трішечки набрати сили, повітря, а це повітря – це ви. Ви відпочили, ви знаєте все, ви чуєте, волонтерите, допомагаєте...

Влийте свіжої крові в наші ряди. Це не те, що вас одразу «поженуть» десь-кудись, щоб ви й додому не вернулися. Ні. Кожний має своє місце в лавах. І якщо, ви думаєте, вас обмине ось ця [українська військова] форма – то ви вдягнете російську форму. Якщо ми втратимо Україну – ви воювати будете. На Польщу [окупанти] поведуть у першому ряду тих, хто тут зрадив або «відсидівся». І таке вже було. Читайте історію.

Двадцяте століття – воно настільки близько! Ще є люди, які пам’ятають голодомори, які пам’ятають репресії – за українську мову, за вишиванку... Все це зараз іде сюди. Якщо ми сьогодні не поставимо крапку й від цієї крапки не відженемо повністю того загарбника – ми не матимемо своєї держави. Я звертаюся до вас, шановні друзі, заради наших цінностей, які ми зберігаємо, заради наших хлопців, які сидять в окопах, і тих, яких ми пам’ятаємо. Я звертаюся до всіх, хто має силу, має знання. І має своїх дітей. Подумайте – в якій державі ми будемо жити далі.

Слава Україні!»

Пресслужба ВБФ «Журналістська ініціатива»

Джерело: Фейсбук