Фестиваль документального й короткометражного кіно DokuFest, який днями розпочався у Призрені (Республіка Косово), поєднав мистецтво і суворі реалії війни – на це звертають увагу іноземні медіа, які висвітлюють новини культурного життя на Балканах. Як інформує RKS News, у яскравій атмосфері фестивалю не залишається забутою війна в Україні: однією з помітних подій став тут показ фільму Володимира Сидька «Місія 200».

 

Український кінорежисер і сценарист Володимир Сидько ще студентом працював на телебаченні. Робив документальні програми й має десятирічний досвід у журналістиці – повідомляє docudays.ua. Перший великий фільм цього митця «Ціна конфлікту» (2021) – про те, як росія обдурила шахтарів Донбасу. Стрічка здобула визнання й номінувалася на премію ABCNews VideoSource. Від лютого 2022 року режисер створив чотири документальні проєкти про реалії війни і злочини окупантів. Стрічки побачили в Європі й за океаном. Серед інших робіт митця – «Да Вінчі» (2024), «Берегині на війні» (2022), «Ціна конфлікту» (2020–2021).

 

Героїня фільму, знятого 2023 року, «Місія 200» – українка, яка в час повномасштабного рашистського вторгнення поставила на паузу діяльність свого туристичного бізнесу й почала транспортувати тіла вояків, полеглих на війні. Про це пише сайт docudays.ua: «Як міфологічний Харон, який переправляє душі на той бік ріки Стікс, вона перевозить тіла загиблих солдатів. Долаючи тисячі кілометрів без зупинок чи сну, вона везе тих, хто вже закінчив боротися в цьому світі й перебуває у своїй останній подорожі». Продюсували цей фільм Наталія Яковлева й Тетяна Тімшина, операторська робота – Олега Авілова, за звук відповідав Андрій Борисенко.

 

  У Призрені 5–7 серпня 2024 року журналісти, зокрема й українські учасники міжнародної програми «Journalists-in-Residence Kosovo», мали змогу зустрітися з героїнею фільму «Місія 200» волинянкою Тетяною Потоцькою-Євчук і волонтеркою Ніною Гапич, які приїхали на DokuFest у вишитому вбранні й за цим «кодом» виглядали краян. Дорогою до Косова, розповіли жінки, вони ночували на території Сербії. А там їхню автівку з українськими номерами хтось із «доброзичливців» спаплюжив написом «Слава Росії». Це факт із нинішніх реалій у європейській країні, яку московська «федерація» воліє називати братньою і бачить Сербію своїм сателітом.

 

Втім, є і безліч фактів прихильного, справді братерського ставлення європейців до України й українців – зокрема в Косові, жителі якого пережили страхіття війни наприкінці 1990-х. Тут люди знають ціну захисту своєї землі. Тому-то третій рік поспіль влада Косова (незалежність якого, нагадаємо, досі не визнав офіційний Київ) всіляко підтримує героїчну оборону України. У Приштини є чітке розуміння того, хто агресор і хто нині захищає не лише себе, а й усю Європу, стримуючи навалу московитів.

 

    «Цей фільм, який ми привезли, далі поїде у Францію, Велику Британію, в інші країни, – розповіла у Призрені Ніна Гапич. – Це дуже важливо – фільм показати всім». Вона додала, що організація, яку представляє, не один рік допомагає ЗСУ: доставили вже 212 автомобілів – це офіційно, з підтвердженнями від військових частин. Машини купують за волонтерські гроші переважно в Нідерландах. Водночас гостя не приховує гіркоти, коли каже про корупцію в Україні, з її слів, у час війни «роблять бізнес на всьому» – і це її обурює. Не можна підривати довіри партнерів, адже для виживання держави дуже потрібна допомога з-за кордону. І також важливо доносити світові правду про вчинені окупантами злочини.

 

    ЗМІ в Косові, пишучи про DokuFest, згадують і експоновану в межах фестивалю фотовиставку «Focus Ukraine». Вона показує спустошення, спричинені російською агресією в таких містах, як Харків, Ірпінь, Бородянка, Чернігів (автор світлин – Михайло Палінчак). Своє захоплення талантом українського фотохудожника висловив у розмові з автором цих рядків і голова правління Асоціації журналістів Косова Джемайль Реджа. Він, до речі, вперше відвідав Київ у лютому 2023 року – робив репортажі з України на Балкани.

 

  На одному з експонованих у Призрені знімків я з першого погляду впізнав житловий будинок на столичних Позняках – його зруйновані балкони, вибиті вікна... Це фрагмент стіни саме тієї багатоповерхівки, поблизу якої була й моя неспокійна ніч... Тоді спливала перша доба атак ворога на Київ. А нині перед світлиною пригадалося бачене й особисто пережите, коли прилетіла рашистська ракета з темного неба 25 лютого 2022-го. ...Тоді приблизно о 04:20 ранку кімнату освітив дивовижний спалах на все небо... З-поза сусідніх споруд долетіла звукова хвиля – немов різкий, оглушливий грім. Враз у дворі «заголосили» автомобільні сигналізації. З вікна я ще кілька секунд спостерігав, як над спальним районом Лівого берега столиці поволі згасає заграва від гігантської червоно-помаранчевої кулі, утвореної вибухом. Що то було – спробував дізнатися з Інтернету, який «підказав» версію: протиповітряна оборона збила крилату ракету «Калібр». Виходить – це її уламки впали на вулиці Кошиця (за якихось дві сотні метрів від Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації) і найбільших руйнувань зазнав житловий будинок № 7-а.

 

Більш як 120 сімей довелося відселити, повідомила того дня українська преса. У знятому вранці телерепортажі кореспондент ТСН сказав, що «одна з ракет, імовірно, оминула нашу оборону й прилетіла просто під будинок». «Силу вибуху можна оцінити за масштабом вирви, діаметром вона метрів 7–10 і глибиною в людський зріст, – показав місце «прильоту» репортер. – Від вибуху будівлю понівечило знизу до верху, кожен поверх. Замість балконів подекуди – величезні дірки. Частина речей побуту повилітала на землю. Але руйнування могли бути значно більшими. Від масштабної трагедії тут врятували якісь кілька метрів, ймовірно, ракета лягла просто впритул під будинок, якби півтора чи два метри ближче – було би пряме влучання» (tsn.ua).

 

      Згодом (восени 2022-го) я мав нагоду сфотографувати в Києві місце руйнувань у дворі будинку на вулиці Кошиця. Там уже тривала відбудова. Порівняв для наочності дві світлини – зимову і осінню. Найсвіжішу зробив на початку жовтня в Києві на Позняках. У дворі бавляться юні кияни... Поруйновану частину будинку активно відбудовують, про що свідчать нові кольори стін, засклені вікна. Є робітники на об’єкті. Щоправда, в сусідній багатоповерхівці ще були помітні сліди лютневих пожеж... 

 

Підсумок спогадів і роздумів, навіяних у Призрені творами документалістів і спілкуванням з волонтерками, такий: ціну оборони України й захисту цінностей демократії має знати світ.

 

Читайте також: У фокусі – Україна. Документальні світлини з війни світ бачить очима фотомитця Михайла Палінчака

 

Сергій Шевченко

 

Фото автора

 

08.08.2024