Письменник з Київщини Олександр Драндар якось надіслав колезі-публіцисту, нині віцепрезидентові фонду «Журналістська ініціатива», текст, що згодом став частиною статті Олександра, вміщеної на сайті Укрінформу. Публікація актуальна й у нинішній воєнний час.

"Ми давно вже змирилися з тим, що Московія нині зветься Росією, хоча до 1713 року вона так не називалася. Ми не лише змирилися, ми й самі її так звемо.

Чомусь Німеччину і Грузію ми не називаємо так, як свої країни називають німці й грузини, тобто, відповідно – Дойчланд і Сакартвело, а Москву покірливо стали називати так, як її вирішив назвати московський цар Петро І.

Звичайно, цареві хотілося мати величну історію, а в московитів фактично не було нічого такого, чим можна було б пишатися. Лише боротьба за татарські "ярлики" на княжіння та міжусобні війни між князівствами, часто із залученням на свій бік татар чи інших тюркомовних союзників. Ті війни врешті-решт закінчилися перемогою Москви.

А ще раніше були походи владимиро-суздальців на Русь, теж у союзі з тюркомовними половцями. Юрієві Довгорукому з його сином Андрієм Боголюбським у 1155 році вдалося захопити й майже знищити столицю Руської держави – Київ, але чи дає цей факт підстави для Москви проголошувати себе спадкоємицею Русі й привласнювати її ім'я? З таким же успіхом і монголи могли б об'явити себе "русскіми", а німці "совєтськими" на підставі того, що свого часу завойовували відповідні території.

  *   *   *

Московити не мають жодних підстав називати свою державу спадкоємицею Русі тому, що з історії добре відомо, які саме землі входили до складу Київської держави. Відомо, що в час найбільшого розквіту Русі князь Ярослав Мудрий, помираючи, розділив країну між п’ятьма своїми синами. Які ж саме князівства дісталися синам Ярослава? А дісталися їм Київське, Чернігівське, Переяславське, Володимир-Волинське та Смоленське князівства, а не Суздаль, не Владимир на Клязьмі, не Твер. Москви ж тоді взагалі ще не існувало. Вона з’явилася на століття пізніше і от у 1713 році це вже царство Петро І самочинно назвав Росією.

Дехто може зауважити: а чого так уже перейматися назвою сусідньої держави? Нехай собі звуться, як хочуть! Нас це не повинно хвилювати.

Нас би це не хвилювало, якби ми мали справу з мирною, цивілізованою країною. Італійців же не хвилює, що колишня Дакія внаслідок захоплення її стародавніми римлянами нині зветься Румунією, тобто "Римською". Тому що румунам не приходить у голову об'являти свою країну спадкоємицею стародавнього Риму й починати "збирати румунські землі", а от Кремль у Московії про збирання якихось «русскіх зємєль» заявляє.

І ця маячна ідея, на жаль, знаходить підтримку серед певної частини населення Московії і навіть на півдні і сході нашої країни.

Ми не можемо вносити корективи у московські підручники історії, але нам треба вносити їх принаймні в підручники наші. Тоді їхній зміст рано чи пізно дійде й до московитів.

Московитам слід знати, що їхні предки не лише ніколи в історії не жили на древньоруських землях, як і те, що вони взагалі не є слов'янами.

   *   *   *

З літописних джерел відомо, що на береги Ростовського озера, Волги, Оки, Москви московити прийшли не від берегів Дніпра, як вважає дехто, а від берегів річки Вісла, тобто мають польське коріння. Тому московити мають деякі підстави називати себе "польськими" і це було б більш виправдано, ніж називатися "русскімі".

Але і польського в них залишилося небагато. Тому що прийшли стародавні поляки на Схід Європи не на безлюдне місце. На просторах Волзького басейну тоді мешкали численні угро-фінські племена: меря, ерзя, мурома, мордва та інші, й переселенці почали змішуватися з аборигенами. Навряд чи переселенців було більше, ніж місцевих жителів, тож генетично московити є більш нащадками угро-фінів, ніж слов'ян, що підтверджується і генетичними дослідженнями.

А як же бути тоді з мовою? Мова ж у московитів, безперечно, слов'янська! Та це дуже легко пояснити. Звичайно, врешті-решт перемогла мова народу, який стояв на більш високому рівні розвитку, тому нащадки угро-фінського племені меря заговорили древньопольською мовою, яка пізніше під впливом мови української значно відійшла від польської. Але розмовляти однією зі слов'янських мов – ще не значить бути слов'янами.

Наприклад, афроамериканці нині розмовляють не вже забутими ними мовами банту чи балуба, а сучасною англійською, хоча й не можуть вважатися англійцями з походження.

Таким чином, московити мають усі підстави вважатися спадкоємцями численного колись племені меря і використовувати їхню назву за тою ж таки петровською схемою, назвавши себе "мерськими".

Правда, ця назва співзвучна з не дуже приємним московським же словом «мерзкий», яке походить від тих же «меря». Неприємний зміст цього слова пов’язаний з тим, що в ті часи, коли поляки прийшли на Волгу, племена меря були насправді канібалами. Вони ритуально поїдали трупи своїх батьків, пояснюючи, що таким чином до них перейдуть мудрість і досвід померлих. У голодні ж періоди ці меря без особливих вагань поїдали і своїх жінок. Звичайно, поляки-переселенці не могли схвалювати тих звичаїв, тому й народився вислів "мерські порядки", який і дав життя московському слову "мерзкий".

До речі, і давньогрецький історик Геродот згадує про племена якихось андрофагів, тобто людожерів, що, за його описами, мешкали приблизно там же, де поляки-переселенці зустріли племена меря.

     *   *   *

У своїй цій статті я в жодному разі не хочу образити всіх людей, що живуть на північ і схід від наших кордонів. Чимало там зустрічається людей достойних, талановитих, порядних, але держава їхня вже не одне століття гнобить народи, що живуть навколо, у тому числі й нашу країну. Нині ж вона вдалась до прямої агресії, зброєю приєднавши до себе великий шмат нашої землі – спочатку нашу перлину, півострів Крим, і далі здійснює інтервенцію в іншому нашому регіоні, пробиває для себе суходільний коридор до півострова. Застосовує найсучаснішу зброю, вбиває наших громадян, одночасно заявляючи, що, нібито, на нашій території (мабуть, навіть і в Криму!) немає їхніх військовиків.

Історії такі випадки відомі. Наприклад, під час громадянської війни в Іспанії жодна країна світу не визнавала своєї участі в конфлікті, але хто в це вірив?

Так і сусідня з нами імперія намагається вдавати з себе мало не «миротворця», вчинивши агресію не лише проти нашої країни, а й убиваючи мирних жителів далекої від них Сирії. Ця мерська імперська країна є найнебезпечнішим загарбником у світі. Країна, яка від маленького князівства менш як за чотириста років захопила шосту частину земної кулі й досі не бажає відпускати від себе колишні й ще наявні колонії.

Але історія говорить про те, що всі імперії рано чи пізно розпадаються. Розпалась і червона імперія – Совєтський Союз. Без сумніву, така сама доля чекає і на його спадкоємицю, так звану Росію. Але поки вона розпадеться, не варто нам називати її так, як самочинно охрестив її їхній Петро І. Вони можуть називати самі себе так, як їм заманеться, але чому ми повинні їм підспівувати?

Варіанти є. Ми маємо підстави називати їх "мерськими", а країну їхню "Мерсією". Але для нас ідея зміни нами назви сусідньої держави не є примхою. Це засіб боротьби проти зазіхань на нашу справжню історію, проти зазіхань на нашу землю.

Можна було б називати московитів "польськими", але, думається, не слід ображати дружніх до нас поляків. Можна було б називати "суздальськими" – реально ж існувало таке князівство, яке історія пам’ятає насамперед його походами на Русь.

У нас в народі північно-східних сусідів часто називають москалями або кацапами. Звичайно, для офіційного вживання ці назви навряд чи годяться, бо нині сприймаються як лайливі. Слово "кацап" таким і є, але його московитам дали не ми, українці. Воно пішло від тюркського "кацабошка", "кацаб" і значить – "головоріз". Слово "москаль" – нормальне слово, але стилістично нині набуло лайливого відтінку. А от слово "московит" такого негативного відтінку не має, тому цілком могло б стати офіційно вживаним.

Думаю, наші правителі навряд чи насміляться офіційно називати нашого північного сусіда "Мерсією", а її жителів «мерськими». Хоча публіцисти могли б ці слова вживати. А що стосується офіційного вживання, то можна спокійно перейти спочатку до слова "Москва", маючи на увазі саме державу, а не лише її столицю (до речі, ця назва інколи звучить у наших ЗМІ як синекдоха і як неофіційна альтернатива "Російській Федерації"). І треба, щоби принаймні це слово повністю витіснило слово, вкрадене в нас. А потім і "Москву" можна буде поступово замінити на "Московію". Хоча я особисто нічого не маю і проти слова «Мерсія».

Годі вже підспівувати агресорові".

Олександр Драндар, письменник, член НСПУ

Про автора

Драндар Олександр Федорович народився 4 січня 1942 року в м. Ткуарчал в Абхазії (нині тимчасово непідконтрольна Грузії автономна республіка). За національністю болгарин (прізвище перекладається з болгарської як «Шаповал»).

У 16 років переїхав з батьками до України. Закінчив механічне відділення Одеського нафтового технікуму (1960–1962) за спеціальністю технік-механік з транспортування та збереження нафти й газу; факультет іноземних мов Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1966–1971) за спеціальністю викладач іспанської мови.

Служив у війську на Південному Уралі, працював кочегаром на Херсонському суднобудівному заводі; інженером Інституту електродинаміки АН УРСР та КБ «Головважмашбудмеханізації» і три десятиліття – інженером Трипільської ТЕС.

Був депутатом Обухівської районної ради, депутатом Української міської ради.

Член Національної спілки письменників України з 2015 року. Пише прозу й поезію. Автор поетичних книжок «Болгарський варіант» (1999), поеми «Дума про князя Ігоря» (2004), віршів для дітей «Пригоди кота Мурзика» (2010); повісті «Особа некавказької національності» («Київ», № 4–5 2004). Твори вмістив також «Український портал поезії».

Живе і творить у м. Українка.