Коли 24 лютого 2022 року в Україні розпочалася повномасштабна війна, життя мільйонів українців змінилося назавжди. Так сталося і з авторкою цих рядків. Ми з моєю донькою-старшокласницею Анею мусили покинути дім і вирушити в невідомість. У Києві залишилося все, що було рідним і близьким серцю...

Евакуаційним автобусом дісталися Бухареста. Перші дні, тижні та навіть місяці були нескінченною розгубленістю й відчаєм. Ми не могли сприйняти нову реальність, усі думки були з Україною, яка щодня зазнавала обстрілів і бомбардувань.

На щастя, невдовзі ми дізналися, що в Бухаресті є Асоціація ANAIS, яка й створена для того, аби допомагати жінкам, які опинилися в ситуації, подібній до нашої. Вже під час ознайомчого візиту туди ми зрозуміли, що це і є наш крок до відновлення впевненості, якої так бракувало! Особливо важливо це було для моєї доньки, адже зрозуміло, що діти значно важче, ніж дорослі, переживають життєві катаклізми.

       «ANAIS стала для мене справжньою точкою опори, – розповідає Анна. – Коли ми з мамою евакуювалися до Бухареста, я була зовсім розгублена, не розуміла, як жити далі в новій країні. На психологічний тренінг для підлітків від ANAIS я потрапила випадково, але саме це стало початком великих змін у моєму житті.

Потім було багато інших заходів, у яких я брала участь уже як співробітниця асоціації. Це була моя перша офіційна робота в житті. Працювала я там перекладачкою з англійської на тренінгах для підлітків. Усе це дало своєрідний фундамент, на якому я змогла побудувати те, що називається впевненістю в собі, самостійністю в судженнях і вчинках тощо. А ще – знання про те, як протидіяти насильству в загальному розумінні цього явища та – що особливо актуально для підлітків – протистояти насильству в соціальних мережах зокрема. Адже останніми роками побільшало випадків, коли тинейджери навіть заподіювали собі смерть під впливом так званих груп смерті в соцмережах.

Нині я маю можливості й ресурси, щоб допомагати й підтримувати інших жінок. Саме тому я брала участь, зокрема, в національному марші «Разом за безпеку жінок». Тримала плакат з надписом «Protect your daughters, educate your sons» – «Захищайте своїх доньок, виховуйте своїх синів».

  «З початку війни в Україні ми взяли на себе особливу місію – підтримувати жінок і дітей, які шукають порятунку від насильства та жахів війни, – каже президентка Асоціації ANAIS адвокатка Кармен Немеш. – У квітні 2022 року ми відкрили «Громадський центр для жінок та дівчат», де українським біженцям надають соціальну, психологічну та юридичну допомогу, індивідуальні та групові консультації, можливість спілкування. Щодня ми зустрічаємо людей, які пережили великі втрати й біль. Наше завдання – допомогти їм повернути віру в життя, надати емоційну опору. Ми працюємо з жінками, підлітками та дітьми, які потребують такої уваги й турботи.

Дехто з них зазнав навіть експлуатації та насильства. Одна з таких сумних історій – про українку, яка разом із трьома дітьми та чоловіком, громадянином іншої країни, втекла від війни до Бухареста й мешкала в тимчасовому притулку. Під час спроби оформити документи для виїзду всупереч волі жінки з Румунії до рідної країни чоловіка, між ними виник конфлікт. Ми надали юридичну консультацію та допомогли отримати захисний ордер для неї та її дітей. А переконати суддів нам було непросто, оскільки наші клієнти виїхали разом.

Інша жінка стала жертвою сексуального насильства у ліфті багатоквартирного будинку. Ми надали їй юридичну підтримку в оскарженні дій насильника та психологічну допомогу.

Були випадки, коли українки ставали жертвами домашнього насильства, що вчиняли громадяни Румунії, з якими вони перебували у стосунках. Так, один румун упродовж тижнів силоміць тримав у своїй квартирі українку. Жінка змогла звернутися по допомогу до поліції. У цьому випадку ми надали українці підтримку в отриманні захисного припису та забезпечили всебічну психологічну допомогу.

Чимало сумних історій пов’язано з примусовим залученням українських біженок та їхніх дітей до жебракування. Виявивши такі випадки, ми повідомляли про них відповідні служби й допомагали жінкам повернутися до нормального життя».

    Один з останніх проєктів ANAIS здійснено у співпраці з благодійним фондом «Hope for Ukraine», який заснувала киянка Олена Лазарєва. Чоловік Олени добровольцем пішов на фронт, а вона, приїхавши до Бухареста з маленьким сином, тут допомагає українцям.

«Наш проєкт охоплює кілька напрямів – психологічну, фізичну та освітню підтримку як для дорослих, так і для дітей та підлітків, – розповідає Олена. – Ми також проводили лекції про онлайнове насильство в освітніх хабах для українських дітей, а тренінги із самозахисту – у притулках для біженців».

  Ще одна киянка – Алла Денисова-Путь – відповідала за фізичний напрям в інтеграційному проєкті. До Бухареста вона приїхала з двома дітьми. Її чоловік Андрій до війни займався меблевим бізнесом, а з початком повномасштабного вторгнення пішов на фронт добровольцем і став снайпером. На Бахмутському напрямку під час одного з численних запеклих боїв він зі своїми побратимами потрапив під ворожий артилерійський вогонь і був важко поранений. Алла зізнається, що якби не підтримка ANAIS і можливість працювати, вона б через постійну тривогу за чоловіка й відчуття безвиході психологічно не змогла б витримати.

«Коли допомагаєш своїм співвітчизникам – тим, хто відчуває те саме, що й ти, легше стає самому, – каже Алла. – Я проводила танцювальні майстер-класи з бачати, робила все можливе, щоб наші жінки, у багатьох з яких теж чоловіки на війні, хоча б на деякий час могли відволіктися від важких думок. Коли опиняєшся в чужій країні й не знаєш, куди звернутися, особливо якщо це стосується не побутових питань, а юридичних, важливо не опинитися наодинці зі своїми проблемами.

Траплялися ситуації, коли румунські чоловіки ображали українок, вчиняли домагання, або коли господарі квартир безпідставно виселяли біженок з оселі, – розповідає далі Алла. – Ми були абсолютно безпорадні й не могли розв’язати цих проблем самотужки. Але коли до справи долучалася асоціація, всі питання швидко вирішувалися».

    Ірина Білоус – також киянка – лікар-психолог і викладачка йоги. У межах проєкту вона не лише вела групи психологічної підтримки, де жінки могли відверто говорити про свої емоційні переживання, а й організовувала заняття з йоги. Цей вид фізичної активності став для багатьох мало не єдиним способом підтримати свій стан здоров’я, навчитися контролювати стрес, розслаблятися та знаходити внутрішню рівновагу.

«Коли ми тільки починали, багато хто з наших жінок перебували у відчаї, – згадує Ірина. – Адже в багатьох з них чоловіки на фронті. За цих умов життєво важливо зберегти ментальне здоров'я. Моє завдання полягало в тому, щоб допомогти їм хоча б трохи заспокоїтися, встановити, так би мовити, зв’язок зі своїм тілом, адже емоційні потрясіння залишають слід на фізичному рівні й можуть серйозно впливати на стан здоров'я.

    Нам вдалося створити українську спільноту, в якій кожна жінка могла відверто говорити про свій біль і свої страхи, не боятися осуду. Приміром, я не раз стикалася з таким явищем, як булінг на дорогах. Деякі місцеві жителі, варто було їм побачити машину з українськими номерами, а тим більше – жінку в тому автомобілі, намагалися образити непристойним жестом чи вигуком, а то й створити аварійну ситуацію. Але разом ми вчилися, як захищатися, як протистояти агресії в будь-якому її прояві. Це було, образно кажучи, своєрідне колективне зцілення».

«Ми розуміємо, що війна в Україні – це справжня трагедія, – каже Кармен Немеш. – Тому наша місія – зробити так, щоб кожна українка і кожна українська дитина почувалися в безпеці, мали підтримку і знали, що вони в нашій країні не самотні. Ми будемо допомагати українським біженцям стільки, скільки це буде потрібно. Коли ти бачиш, як діти, що пережили страхіття війни, знову починають сміятися і мріяти, то розумієш, що робиш корисну й важливу справу».

Юлія Семененко

Світлини з Румунії надала авторка

Матеріал створено за участю CFI, Agence française de développement médias як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.