1 жовтня, коли в Україні відзначали одразу кілька свят — Покрову Пресвятої Богородиці, День захисників і захисниць України, День українського козацтва, День ветерана та інші, — було дуже велелюдно у Володарці, що на Київщині.

Тут зібралися на віче місцеві мешканці, активісти, волонтери, громадські та культурні діячі, політики, військовики Збройних сил України, благодійники, аби вшанувати всіх, хто тримає над нами небо, а також відкрити історичне погруддя Тараса Григоровича Шевченка.

До слова, це вже 1385-й пам’ятник Шевченку в Україні і світі, що є найбільшою кількістю монументів одній особі, і розташовані вони в понад 40 країнах на різних континентах. В Україні пам’ятників нашому Пророкові —1258.

Ініціював захід колишній воїн ЗСУ Олександр Євгенович Ушинський. Він ще за часів тоталітарної комуністичної диктатури в далекому 1988 році, задовго до офіційного визнання геноциду українського народу, вшановував жертв Голодомору 1932—1933 років пам’ятниками, за що зазнав гонінь КДБ, а з 2014 року став на захист батьківщини від російського агресора.

Нині Олександр Євгенович, зважаючи на вік, не служить у ЗСУ, проте робить усе можливе в тилу для піднесення нашого патріотичного духу та наближення Перемоги. Колишній воїн щомісяця буває на передовій, доставляючи амуніцію, безпілотники, продукти та все необхідне.

  А поки що ми разом з уславленими «кіборгами» — Олександром Ушинським і його побратимом, Героєм України Ігорем Гордійчуком — прямуємо до музею. Його пан Олександр облаштував у приміщенні старої школи, де він колись навчався.

Її просторі класи тепер заповнені надзвичайно цінними артефактами. Звісно ж, є тут Музей Голодомору, де зібрано чимало експонатів сільського українського побуту, а також документів тієї страшної трагедії.

А далі йде інша історія — часів наших революцій і відновлення української державності, адже у всіх цих подіях пан Олександр брав безпосередню участь. Один з таких експонатів особливо привертає увагу.

Це мегафон, з яким Вячеслав Чорновіл і Левко Лук’яненко виходили до людей у буремні дні, коли вирішувалась доля України.

Привертає увагу й зала, присвячена Революції гідності. Тоді, на Майдані, Олександр Ушинський очолював одну з сотень, і саме тут він познайомився з нинішнім його гостем — Ігорем Гордійчуком.

А далі були тяжкі й героїчні дороги російсько-української війни з 2014 року. Тоді революціонери просто з Майдану вирушили на схід. З цієї війни в музеї мало не найбільше трофеїв.

Сам Олександр каже, що намагався збирати все, коли хлопці навіть підсміювалися, не розуміючи, навіщо йому це. А ще багато знімкував.

— Я дуже багато фотографував, хлопці інколи трохи злилися: «Ти тут для того, щоб воювати чи знімати?» Але тепер дуже вдячні, бо приходять у школи до учнів, розповідають, а показати щось документально раніше не мали.

Тоді виручає своєю фототекою Олександр, який документував іще скрупульозніше і з початком широкомасштабної війни. У перші її дні вони разом з побратимами вирушили на оборону Київщини. Таким експонатам відведено ще одну залу. Серед трофеїв — і всіляка зброя, і одяг та взуття російського окупанта.

До речі, одяг, скажу вам, точно не першої армії світу. Та й взуття, яким вони прийшли топтати нашу святу землю, — як з минулого століття. Зате у вибитих від ворога окопах було повно награбованого елітного спиртного, а точніше тари від нього.

Привертають увагу й валянки, які «доблєсний» російський солдат вкрав в української бабусі чи дідуся. У цих валянках його й наздогнала українська зброя. Є навіть унітази, пральні машини, інша побутова техніка, яку хлопці дістали із затрофеєних російських танків і БТРів. 

Але слід віддати належне, вдягали-взували їх так собі, каже Олександр, а от зброя була надсучасна. Проте перемогли наша зброя і наша мужність. Київщину визволено. Цю залу пан Олександр називає «Останнє пристанище російського окупанта».

«А це мої нагороди. Я їх не вдягаю, бо скажуть, що Леонід Ілліч якийсь», — жартує Олександр Євгенович, ведучи нас далі. Справді, нагород дуже багато, вони займають цілу величезну вітрину.

Є там і орден «Народний Герой України». Цю відзнаку йому вручили 4 грудня 2019 року в церкві Святого Духа на території Києво-Могилянської академії.

Проте зауважую, що серед нагород немає «Героя України», хоч пан Олександр на це цілком заслужив. На моє запитання каже, що п’ять разів його висували на цю найвищу державну відзнаку, але в якомусь із кабінетів прізвище Героя викреслювали.

До речі, до участі в урочистостях у Володарці Олександр Ушинський офіційно запрошував вище керівництво, профільні міністерства, Київську ОВА тощо, але ніхто з них ні словом, ні ділом не підтримав відважного воїна.

Та Олександр на те не зважає, а просто й далі робить свою справу. Так, для бойових побратимів він давно Герой, а кожен експонат його музею — це часточка життя, часточка його душі й невичерпної любові до України.

До речі, героям-односельцям у музеї теж присвячено кімнату. Тут їхні портрети й розповіді про кожного з 67 володарчан, хто віддав життя за нашу свободу й незалежність.

Віче розпочалося з Гімну України і вшанування пам’яті полеглих у російсько-українській війні.

Тим часом з пам’ятника знімають маскувальну сітку, і перед велелюдним зібранням на високому постаменті постає погруддя Тараса Григоровича (за проєктом, який ще в далекому 1937 році створив видатний український скульптор Іван Макогон для Канівського музею Тараса Шевченка).

Нині погруддя відтворив завідувач кафедри скульптури Національної академії образотворчого мистецтва Адріан Балог, а на відкриття прибув ректор закладу Олександр Цуварко. Тепер Тарас із високого постаменту споглядатиме за Володаркою і її мешканцями та нагадуватиме про свої заповіти. На відкритті був присутній і син скульптора Ігор, який, власне, схвалив цей щедрий подарунок Володарці.

Розпочинаються урочистості. Зі вступним словом до громади звертаються Олександр Ушинський та його побратим Григорій Фастівщук. Варто зазначити, що цей важливий захід організовано, створено та втілено з ініціативи організації голови ГС «Спілка ветеранів» Ушинського Олександра Євгеновича (псевдо «Росич») за благодійної допомоги та підтримки засновника БФ «Захистимо та відбудуємо Україну разом» Григорія Фастівщука й багатьох меценатів.

Серед яких, зокрема, колишній перший генеральний прокурор незалежної України Віктор Шишкін, місцевий бізнесмен Микола Каплун, підприємці Василь Мікілін, Ігор Шевчук, Володимир Любомський, Анатолій Огороднік та Леонід Романчук. 

А з імпровізованої сцени вже звучить палке слово Кобзаря, який заповідав нам боротися, аби побороти. Звучить воно з вуст народного артиста України, Героя України Анатолія Паламаренка. Декламують Шевченка також діти Володарського ліцею № 1. Дуже символічно й те, що наш Пророк постав саме тут, на подвір’ї їхнього навчального закладу, де має виховуватися нове покоління українців, якому розбудовувати нашу державу. 

Піснею і словом згадували українського Пророка народні й заслужені артисти, військовики, громадські діячі, духовенство та волонтери. Під час віче у Володарці з ініціативи волинського активіста Олександра Бажина створено народну організацію безпеки української нації «Перун». Пан Олександр також привіз сосонки з урочища Вовчак, де 14 жовтня 1942 року створено УПА, та калину з козацьких могил Берестечка, які знайшли гідне місце біля Шевченка. Висадили їх біля верби, неподалік нового пам’ятника. Пагін, що тепер височіє великим деревом, свого часу привезли з Казахстану від відомої Тарасової верби. Тепер до неї доєдналися й калина з соснами.

Завершується віче піснею Січових стрільців у виконанні уславленого голосу Майдану Володимира Гонського та інших учасників.

У тому, що свої сила і слава, і воля запанують на українській землі, був упевнений Тарас. У цьому впевнені й численні гості, що прибули з різних куточків України до Володарки.

Марина Кривда

Фото авторки

Джерело: Україна молода