Марш Солідарності як голос України в Румунії

    1000 днів війни. 1000 днів болю, втрат і горя, але водночас 1000 днів незламної стійкості, єдності, мужності та непохитного патріотизму воїнів і всього українського суспільства. У столиці Румунії Бухаресті відбувся Марш Солідарності, на якому вшанували захисників і захисниць України. Марш став не лише даниною пам’яті героям, які стоять в обороні нашої свободи, але й потужним нагадуванням світу: війна не закінчилася, боротьба триває.

      Представники громадськості, українці, які знайшли тимчасовий притулок у Румунії, та румунські громадяни об’єдналися у символічній ході, щоб рішуче засудити злочинні дії росії. Учасники Маршу Солідарності жовто-блакитною ходою пройшлися центром міста до будівлі посольства, де їх зустріли Надзвичайний і Повноважний Посол України в Румунії Ігор Прокопчук та співробітники диппредставництва. Там відбувся мітинг, під час якого згадали також про річницю визволення Херсона та запалили свічки на знак пам’яті жертв Голодомору. Українці й румуни організували символічний перформанс: розставили стільці з фотографіями на них полеглих українців. Серед цих зображень була і світлина 27-річної журналістки Вікторії Рощиної, закатованої в російському полоні. В пам’ять про всіх невинно убієнних запалили лампадки.

«Хоч би наступна ракета не влучила в нас»: Валентина Уродовська про виїзд з Херсона

  Мешканка Херсона Валентина Уродовська, рятуючись від війни, приїхала до Бухареста разом із маленькою донькою та котом. До початку війни Валентина жила в Херсоні мирним і щасливим життям. Вона була власницею майстерні з пошиття дитячого одягу, а лише за два місяці до повномасштабного вторгнення вони з чоловіком купили квартиру. «Я пам’ятаю кожну хвилину першого дня війни. О шостій ранку зателефонував друг родини, а вже о сьомій я, тримаючи в одній руці дитину, а в другій кота, сідала в автівку подруги. За плечима лише рюкзак із документами та кількома речами. Чоловік на той момент був у відрядженні, тож ми, дві жінки, їхали самі. Ми виїжджали повз Чорнобаївку, повз палаючий аеропорт. У голові була лише одна думка: хоч би наступна ракета не влучила в нас. Прямуючи до родичів на Хмельниччину, ми проїжджали повз Вінницький аеропорт, який теж бомбили. Врятувалися просто дивом.

Тепер, тимчасово мешкаючи в Бухаресті, я намагаюся займатися тим, що вмію, – шити дитячий одяг. Це трохи відволікає і дає змогу якось вижити. Але мої думки весь час із Херсоном – щодня, щогодини, щохвилини. Там пекло. Обстріли не припиняються. На людей, на автівки, на громадський транспорт скидають дрони. Два дні тому саме від такого удару загинув мій приятель, одногрупник по вишу. У моєму рідному місті боротьба за виживання точиться щодня.

Найменше, що ми можемо зробити тут, перебуваючи в безпеці, – це виходити на акції, брати участь у маршах, волати світу, аби він почув, що війна не закінчилась, що наша країна й далі героїчно бореться, що нам потрібна всебічна підтримка, аби перемогти це російське зло».

«Херсонці безстрашно виходили на протести, бойкотуючи окупантів»: Тетяна Крейза про незламність містян

    Тетяна Крейза теж з Херсона. До війни вона працювала ведучою свят, співпрацювала з івентагенціями, проводила заходи за кордоном. Коли почалася війна, Тетяна перебувала в Херсоні разом зі своєю родиною. Відтак опинилася в окупації – у пастці, з якої, здавалося, немає виходу.

«Життя в окупації було жахливим: не вистачало найнеобхіднішого, особливо ліків. Жодних гуманітарних коридорів тоді не було, хоча українська влада робила спроби домовитися, щоб доставити людям їжу й медикаменти. Та хіба можна домовитися з терористами? Вони нічого не дозволяли. Волонтери ризикували життями, коли перевозили ліки з неокупованих територій. Рашисти вчиняли гоніння, кидали «на підвал», а мого доброго приятеля, який був власником автосалону й возив медикаменти, просто вбили. Але навіть попри загрозу життю, херсонці не здавалися. Вони сміливо виходили на протести, бойкотували окупантів, демонструючи незламність.

Мій власний виїзд з окупації був справжнім випробуванням. Ми їхали з друзями через мінні поля, не знаючи, чи вдасться вижити. Бачили розстріляні автоколони – ті, що виїхали раніше нас...

Зараз моя родина залишається в Херсоні, і ситуація там надзвичайно важка. Обстріли щодня, окупанти буквально полюють на людей. Для моєї мами навіть звичайні походи до магазину перетворюється на небезпечну «спецоперацію». Вона ретельно обирає дорогу, намагаючись триматися ближче до дерев, щоб рашистський дрон не встиг її вистежити. Але навіть така обережність не завжди рятує – сусідка мами загинула, коли на неї скинули вибухівку з дрона.

Влітку я була в Херсоні й бачила, що там тривоги майже не оголошують – немає сенсу. Ти чуєш виліт ракети й уже за дві секунди вибух. Це місто лежить на найвужчій лінії фронту.

Нині, на мітингу в Бухаресті, я хочу нагадати світу, що війна в Україні триває. А моїм співвітчизникам я хочу сказати: ми маємо робити все, що в наших силах. Плести маскувальні сітки, донатити – діяти кожен на своєму місці. Подолати ворога ми зможемо тільки тоді, коли будемо єдині».

«Кожен наш голос, кожна акція важливі»: Анастасія Євсюкова про єдність українців у боротьбі

  «Для мене 1000 днів війни – це 1000 днів відтоді, як усе наше життя розділилося на "до" і "після". Це коли ти більше не можеш спати у своєму домі, коли звичне життя зруйноване, і ти щодня борешся з болем і відчаєм. Це коли твоя маленька дитина бачить рідних тільки через екран, а ти вже 1000 днів поспіль намагаєшся пояснити їй, чому ми не можемо повернутися до Харкова. Це 1000 днів спільного горя, яке неможливо виміряти», – каже співорганізаторка Маршу Солідарності, представниця Асоціації «Мальва» Анастасія Євсюкова.

Ця Асоціація регулярно проводить акції, щоб підтримати Україну та не дати світу забути про війну і звикнути до неї.

«Ми будемо невпинно нагадувати світу, що війна в Україні досі триває, і ми не маємо права мовчати. Кожен наш голос цінний, кожна акція має значення. Важливо залишатися згуртованими, підтримувати одне одного і весь час привертати увагу міжнародної спільноти до нашої боротьби. Адже це боротьба не лише за життя і свободу українців, а й за майбутнє всієї цивілізованої спільноти», – наголошує Анастасія Євсюкова.

«Історія вчить нас бути незламними»: Ігор Прокопчук про спадок Голодомору і сьогодення

    Виступаючи перед учасниками Маршу Солідарності, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Румунії Ігор Прокопчук нагадав про трагічні сторінки історії, коли мільйони українців стали жертвами російських геноцидів, зокрема наймасштабнішого – Голодомору 1932–1933 років.

«Це було свідоме й цілеспрямоване знищення українського селянства як носія нашої ідентичності, культури та традицій. З історичної перспективи ми знову і знову переконуємося у витоках нинішніх спроб кремля знищити українську націю. Ця пам’ять про минуле надає нам сили сьогодні: сили захищатися, боротися та відстоювати нашу державність. У цій боротьбі ми не самотні. З нами наші друзі, міжнародні партнери, і разом ми впевнені у перемозі над російським злом. Світло обов’язково переможе темряву», – підсумував Ігор Прокопчук у своїй промові.

Юлія Семененко

Світлини авторки та Посольства України в Румунії, Facebook

Публікацію створено за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.