У ЗМІ з’явилися дані про масове повернення ВПО в окупацію. Однак заява ґрунтується на емоційних припущеннях, а реальність інша. Розбираємо контекст і перевіряємо факти – написала редакторка з Херсонщини Любов Рудя (джерело – ГорностаївкаСН.info), яка поділилася свою публікацією з ВБФ «Журналістська ініціатива».

Розбираємо маніпулятивну статистику

Прочитавши в заголовках деяких ЗМІ, що колишній заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій Георгій Тука заявив: «Майже 99% біженців змушені повертатися на окуповані території через нездатність облаштувати нормальне життя на підконтрольній Україні» – була шокована. Тема дуже чутлива, адже говорили про масове повернення в окупацію постраждалих від війни українців.

Хто і як це рахував? Адже достеменно знаю, що не все так – принаймні, відсоток таких людей значно менший. Навіть зовсім малий. Хоча й заперечувати, що таки повертаються, недоцільно. Бо таки дехто повертається.

І все ж, переконана, що таких не 99 відсотків. Приміром, з-поміж земляків, які повернулися додому на тимчасово окуповану територію – це одиниці, зокрема ті, хто хоче захистити своє майно чи бізнес, або ж обставини з рідними змусили їх прийняти таке рішення.

Знаю, що і сьогодні (після понад 2,5 року окупації) навпаки – люди виїздять на підконтрольну Україні територію. І переважна більшість вимушених переселенців залишаються на підконтрольній, хоч би як тяжко було. Живуть з вірою та надією, що повернуться додому після деокупації.

Втрата житла чи пропаганда: чому переселенці думають про повернення на ТОТ?

Як же зрозуміти слова колишнього ексзаступника? Прочитала першоджерело. Виявляється деякі медіа, чи то для піару та більшого привернення уваги до свого ЗМІ, чи то для вкиду меседжів про нібито краще життя на територіях, де нині господарюють росіяни – просто змістили акцент найважливішого. Випустили два слова: «з якими я спілкувався»... Так, пан Тука говорив про 99%, але тих, з якими він спілкувався. І це різні поняття. А може він спілкувався з тими, хто виїхав?!

Якщо дослівно передати слова пана Туки (читаймо джерело), то він сказав: «Я не знаю жодну таку людину, яка б за власним бажанням повернулась на ТОТ. Майже 99 % людей повертаються через те, що не змогли облаштувати нормальне життя на підконтрольних Україні територіях», – заявив він.

Ось тут я в дечому згодна з паном ексміністром. Справді, більшість вимушених переселенців не змогли облаштувати свій побут, рівнозначний тому, що був. Але, може, не лише в цьому причина? Хоча частково й у цьому. Зокрема, це стосується проживання, роботи й виховання дітей та інших соціальних проблем. Ці питання справді нині залишаються невирішеними, хоча кожен розуміє, що наразі є більш важливі виклики.

Знаємо, росія активно проводить пропагандистську роботу й робить усе можливе, щоб українці повернулися на окуповані території. Яскравий приклад – “націоналізація” майна. Вона передбачає, що якщо люди фізично не проживають у своєму будинку чи квартирі на ТОТ, то їхнє житло можуть відібрати. Це змушує декого з українців думати про повернення, щоб не втратити житло.

Але спілкування із земляками дає право стверджувати, що переважна більшість переселенців роблять усе, що в їхніх силах, аби не повертатися в окупацію. Хоча причин для думок про повернення вистачає, і не тільки побутових, а й моральних.

Відповідно до статистики, соціальні виплати (2–3 тисячі гривень) не отримують з переселенців близько двох третин. Звісно це невеликі гроші, хоча й не зайві. Але це не привід повертатися в окупацію. Є можливості для роботи, бізнесу. Потрібна лише сила волі. І, звісно, увага держави до проблем переселенців, бо проблем ще вистачає.

Втрачені домівки, небезпека і несправедливість: що переживають справжні переселенці

Ті, хто пережив окупацію, на відміну від тих, хто її не пережив – мають інше відчуття реальності. Зважитися на повернення в окупацію – непросте рішення. Бо повернутись туди, де на тебе чекають небезпека для життя та варіант того, що не зможеш звідти виїхати – це великий ризик.

Якщо хтось не уявляє, що відбувається на тимчасово окупованих територіях, раджу подивитися фільм київського журналіста Данила Мокрика «Тіні на лівому березі» – про злочини росіян у нашому селищі на лівобережній Херсонщині.

Жила там в окупації майже пів року, та й опісля відслідковувала події. І виїхавши, щоб убезпечити своє життя, та віддаючи всю пенсію за оренду житла (якої на це ще й не вистачає) – повернутися на окуповану лівобережну Херсонщину не зможу. Хоча кожного дня, з якимось незрозумілим відчуттям втраченого, усвідомлюєш: там у твоєму домі господарюють нові «хазяїни». А ти, вмістивши все своє життя у дві валізи, залишивши свій дім та могили рідних, вимушений скитатися по світу через росіян, які увібрали у свій запалений мозок, що мають тебе «асвабадить»... Від чого? Від того, що ти своїм життям надбав?!

А стосовно ВПО, то, мабуть, настав час переглянути, хто має такий статус, а відповідно й пільги. Зокрема, тих внутрішньо переміщених осіб, чиє місце постійної реєстрації не віднесено до зони активних бойових дій чи окупації. Адже багато хто з таких ВПО займає безкоштовне житло, або ж виїхав із більш-менш безпечних західних регіонів за кордон, отримує пільги, а своє житло здає за непомірною ціною. Через такі казуси, немає чим допомогти справжнім ВПО, хто виїхав із зони бойових дій, з окупованих та особливо небезпечних територій, або втратив житло.

Хто й навіщо поширює «дані» про повернення ВПО на окуповані території? Розбір заяв і спростувань

Дивує те, що необґрунтовані заяви висловлюють не лише деякі медіа, а й «державні мужі». Так, народний депутат, член комітету Верховної Ради з питань прав людини Максим Ткаченко в інтерв'ю Укрінформу заявив, що близько 150 тисяч внутрішньо переміщених осіб повернулися на тимчасово окуповані території, зокрема до 70 тисяч – у тимчасово окупований Маріуполь.

Чимало українців у соцмережах звинуватили Ткаченка в поширенні російського ІПСО. Серед критиків – народний депутат і військовик ЗСУ Сергій Рудик.

«Коли прочитав “сенсацію” про 150 тисяч ВПО, які повернулися на окуповані території, – був упевнений, що це російське ІПСО. Чергова пропагандистська теза з Луб’янки чи п’яні дописи Мєдвєдєва. А ні, виявилося, що це наші корисні ідіоти, а точніше один з них, вирішив “порассуждать”, хайпанути, прославитися. І не будь-хто, а цілий заступник голови фракції “Слуга Народу” у Верховній Раді. 25-й номер партійного списку», – обурився Рудик.

Добре, що Ткаченко визнав свій ляпсус та спростував свою заяву – назвав власним емоційним припущенням сказане, що 150 тисяч ВПО повернулися на окуповані території. За словами нардепа при спростуванні, є окремі випадки, коли українці з різних причин змушені здійснювати поїздки на тимчасово окуповані території, «але аж ніяк не йдеться про сотні чи навіть десятки тисяч, і загальної перевіреної статистики навіть теоретично не може бути. Таких даних немає», – заявив він.

Але ж, як кажуть, «слово не горобець, назад не вернеться». Резонанс пішов і завдану шкоду не виміряєш. Хто ж тепер, після сказаного, шукатиме – «спростував – не спростував»?

З усіх цих заяв є потреба зробити деякі висновки: не був в окупації, не маєш поняття, що там відбувається – зайвого не говори.

Цікаво, чи ті, хто оприлюднює такі цифри, уявляють шлях, який має подолати людина, аби виїхати з підконтрольної Україні території в окупацію? Відомо, що наразі єдиний шлях в’їзду на окуповані території України через рф – через аеропорт шереметьєво (москва). Аби дістатися туди, треба подолати складний шлях: виїхати з України через територію третьої країни (приміром, Польщу, звідки літаки в росію не літають), звідти їхати до Мінська, потім літаком на москву. А в аеропорту шереметьєво громадяни України проходять надсувору «фільтрацію» спецслужбами рф, яка може тривати від чотирьох годин до доби: перевіряють записи в телефоні, відновлюють давно видалені контакти, фото та листування, ставлять провокаційні запитання. І більшість не проходять фільтрацію, їх повертають назад. Кажуть – повертають 90 осіб зі 100. Про це розповідають ті, хто спробував заїхати знову на окуповану територію.

А хтось рахував, скільки треба коштів на таку поїздку? А якщо їхати із сім'єю?

Окупована лівобережна Херсонщина: як живуть і тримаються українці в умовах терору

Чи засуджую тих, хто залишився в окупації? Ні. Чи засуджую тих, хто повернувся в окупацію? Теж ні, але за умови, якщо вони не стали колаборантами. Жити там, де зручно – це особиста справа кожної людини та її життя. Адже кожен має свій вибір.

У перший рік окупації більшість мешканців лівобережної Херсонщини виїхали, коли стикнулася з російською агресією. Є й ті, хто зрадив, але більша частина з них вже поїхала або до Криму, або до росії. Водночас залишаються ті хто, попри все, не виїхав.

Вони попали під паспортний терор, який торкнувся практично всіх сфер життєдіяльності – від лікарні до водопостачання. І нині лише незначна частина населення лівобережної Херсонщини залишилися без паспортів. І це не тому, що мешканці окупованих територій нібито підтримують окупацію – іншого виходу, щоб вижити, не мають.

Вони тримаються батьківського будинку, землі, городу, господарства. Вони тримаються за рідні могили… І тримають коріння громади там, на тимчасово окупованих територіях. Показують приклад, як бути «українцем в окупації» і при тому зберегти своє життя.

Понад рік тому розповідала про життя земляків в окупації, про настрої людей у публікації «Можна завоювати територію, змусити людей мовчати, але душі окупувати неможливо».

Як нині влаштоване життя там, на лівобережній Херсонщині? Як змінилася ситуація на окупованих територіях півдня протягом року? Чи змінилися настрої? Про це можна говорити по-різному. Адже люди, які й далі залишаються в тимчасово окупованих населених пунктах, пов'язані певними життєвими обставинами.

Водночас відсутність довіри до тих, хто почав співпрацювати з росією, низький рівень життя після захоплення регіону, а також очікування на визволення ЗСУ – це те, що залишається в душах більшості людей в окупації. Їхні душі окупувати неможливо.

Росія – головна причина наших страждань: не забуваймо, хто зруйнував наше життя

Оприлюднюючи сумнівні меседжі, здається, дехто почав забувати, хто наш справжній ворог. І задля чого маємо єднатися.

Головне зараз – не забувати, що ненависть, агресію ми маємо спрямовувати не на одне одного, а на тих, хто зруйнував усе – на росіян. Якби не вони, ми б не жили під обстрілами або окупацією, не було б потреби їхати зі свого дому чи покидати країну. Винні вони, і тільки вони.

А хто і як врятував себе та сім'ю – це вже справа особиста. Кожна людина має на це право.

Любов Рудя

Світлина ілюстративна

Джерело: ГорностаївкаСН.info