«Братський» Сибір... з «трофейним українським прапором»... (паралелі історії)

  Як українець потрапив до Сибіру і яких побачив там «переселенців» – читайте у спогадах уродженця Поділля. Ветеран військової служби писав, згадавши роки своєї юності: «Хто такі «переселенці», чому і як вони потрапили до Сибіру, я дізнаюся через кілька десятків років»...

 

Автор власноруч написаних мемуарів, невідомих широкому загалові, навчався наприкінці 1950-х в Ужгороді, звідки й поїхав як молодий романтик, за комсомольською путівкою, на ударне будівництво Братської ГЕС в Іркутську область. Працював там майже півтора року. Згодом зробив кар’єру в Україні (генерал-полковник у відставці). Помер у Києві на 80-му році життя, залишивши записи, що на ділі стали документальними свідченнями епохи.

 

Уривок зі спогадів, написаних 2017-го, публікується вперше.

 

...Міжнародний поїзд сполученням Будапешт – Москва долав карпатські перевали. Я стояв у проході вагону, дивився у вікно й подумки прощався з Карпатським краєм, що став для мене не менш близьким, ніж рідне Поділля, увійшов у моє життя, у моє серце і залишився в пам’яті як один із символів краси України.

 

На четверту добу подорожі ми приїхали до Москви, де мали пересісти на поїзд до Хабаровська. До його відправлення залишалося ще багато часу, тому ми здали свої рюкзаки й валізи до камери схову і поїхали на Красну площу, щоб побачити Мавзолей та інші історичні споруди.

 

Мавзолей на той час був закритий для відвідин. Ми знали, що тіло Сталіна вже перепоховали, але з великим здивуванням побачили, що на фронтоні нижче літер «Ленин» достатньо помітні погано зашліфовані сліди від літер ще одного прізвища – «Сталин». Люди в натовпі біля мавзолею поводилися по-різному. Одні весело глумилися зі слідів від літер, називаючи колишнього тирана привидом, другі відгукувалися про нього з неприхованою люттю. Ми з хлопцями усміхалися, слухаючи різні дошкульні репліки. І лише згодом, через роки, я зрозумію глибокий символізм побаченого. Сталіна не стало, а тінь його постаті, як нічний жах арештів і розстрілів, пустила глибоке коріння у свідомості людей і всього суспільства. Метастази сталінізму, на жаль, не зникли й донині.

 

Ми повернулися на вокзал і сіли у поїзд, що прямував до Хабаровська. Довго їхали до станції Тайшет – початкового пункту Байкало-Амурської магістралі. А вже звідти поїздом місцевого сполучення дісталися до Братська.

 

Через десять днів тривалої, виснажливої подорожі ми вийшли з поїзда і деякий час не могли стояти рівно й непорушно – земля «гойдалася» під ногами. Але скоро це відчуття минуло. Як винагорода за багатоденну втому нам відкрилася вражаюча панорама тайги...

 

*  *  *

Із поїзда нас привезли автобусом до Братського райкому комсомолу. Після коротких привітань і промов секретар райкому сказав, що ми будемо працювати на деревообробному комбінаті в селищі Анзьоба. Почувши це, ми здивувалися й дещо розчарувалися. В Ужгороді представник Братського райкому комсомолу на наше запитання, чи буде на будові робота для нас – фахівців із виготовлення меблів, упевнено відповів, що гарні сучасні меблі потрібні всюди, зокрема й на будові Братської ГЕС. А тут секретар райкому вдарив нас по голові кувалдою, повідомивши, що наше завдання – виготовляти не сучасні меблі, а опалубку для бетонних конструкцій, що будуть закладені в основу споруди Братської ГЕС.

 

Нарешті ми прибули до кінцевого пункту наших довготривалих мандрів – у селище Анзьоба. Розселили нас у наметах. Пояснили, що це тимчасово, бо гуртожиток ще тільки будується і, щоб здати його в експлуатацію до початку зими, нам теж треба до цього долучитися. На завершення знайомства добродій, який опікувався нашим поселенням, сказав, щоб ми обживалися й наступного дня зранку були у відділі кадрів. Отож на другий день після всіх процедур оформлення й зарахування на роботу нас направили до бухгалтерії ДОКу. Там ми отримали так звані «підйомні», від яких мало не очманіли, бо такої суми грошей ніхто з нас раніше в руках не тримав. Хтось із наших дотепників пожартував тоді: «Оце так приманка!»

 

Розмірковуючи над невідомою нам економікою щоденного життя, хлопці поцікавились у будівельників-старожилів, скільки вони витрачають у середньому на прожиття протягом місяця. Відповіді були різні, усе залежало від особистих потреб і апетитів кожного. Проте я зробив для себе висновок, що мені вистачить третини отриманої суми. Решту грошей я переказав поштою батькам, які заробляли в колгоспі по 7–8 копійок на трудодень, але й тих мізерних грошей селяни не бачили. Якщо й назбирувалася в батьків якась копійчина, то це від продажу того, що було в убогому домашньому господарстві.

 

Через деякий час я отримав від мами листа, сповненого тривоги й розпачу: «...Сину, ти ж нам писав, що залишишся в Ужгороді. Як ти потрапив до Сибіру? З ким ти зв’язався? Звідки в тебе такі гроші?»

 

Довелося мені написати батькам великого ґрунтовного листа та й не одного, аж поки я врешті переконав їх, що поїхав до Сибіру не примусово, а з власної волі.

 

Почалося буденне трудове життя. Мене зарахували в бригаду, яка споруджувала гуртожиток. Спершу я був підручним, бо не міг змагатися в майстерності з теслярами, що володіли сокирами так вправно й бездоганно, як володіє різцями досвідчений різьбяр.

 

Нарешті бригада теслярів закінчила роботу й поступилася місцем штукатурам і малярам. Вже під час їхньої роботи трапився випадок, який тоді видався мені забавним і водночас таким, що надовго закарбувався в пам’яті.

 

Справа в тім, що глибокої осені спати в наметах було прохолодно. Нам хотілося швидше переселитися до гуртожитку, тому ми час від часу навідувалися туди, щоб глянути, чи достатньо швидко працюють ті, що стали до роботи після нас?

 

Отож під час чергових відвідин гуртожитку ми почули в приміщенні надзвичайно гармонійний триголосий дівочий спів, який підсилювався акустикою незаселеної будівлі:

 

Якби я мала крила орлині,

Якби я вміла літати,

То полетіла б на Україну,

Свого милого шукати.

 

Ми зупинилися, вслухаючись у слова тужливої мелодійної пісні, і не могли збагнути, як і коли тут з’явилися дівчата, що так гарно співають українською. Підійшли до них ближче, а вони, побачивши нас, враз замовкли. Хтось із хлопців пожартував: «Дівчата, не треба нікуди летіти. Ми вже тут, з України, із Закарпаття приїхали. А ви відкіля будете?»

 

Дівчата переглянулися й одна за всіх відповіла: «Переселенці ми, з України». Сказала це – наче відрізала. І хоч як намагалися хлопці розговорити їх – розмова не складалася.

 

Хто такі «переселенці», чому і як вони потрапили до Сибіру, я дізнаюся через кілька десятків років.

 

Про «переселення народів» у різні періоди існування Радянського Союзу тепер можна почитати в працях істориків і дослідників репресій. А що ми знали тоді про трудпоселення, про спецпоселенців? З книжки мого молодшого колеги, полковника запасу, нині письменника-публіциста Сергія Шевченка «Соловецький реквієм» (видана в Києві 2013-го) наведу лише кілька цифр: «у 1930–1931 роках більшовики дуже активно відправляли селян у так зване куркульське заслання. За підрахунками російських вчених, на спецпоселення в той період вирушили загалом 381 173 сім’ї (1 803 392 особи). Найбільше сімей – понад шістдесят тисяч – виселено з України на Урал, у Північний край, Сибір»... Посилаючись на дослідження Віктора Земскова «Спецпоселенцы в СССР, 1930–1960» (видане в Москві 2005-го), зазначу також, що з весни 1944 року на спецпоселення стали відправляти з територій Західної України сім’ї «оунівців» – так називали бандерівців, мельниківців та інших борців за волю України. На підставі директив НКВС СРСР членів сімей «оунівців» виселяли в окремі райони Красноярського краю, Іркутської та Омської областей. Тільки в 1944–1947 роках було відправлено з Західної України 100 310 «оунівців». У 1947–1948 роках їх виселяли також до Карагандинської, Архангельської, Кемеровської, Кіровської, Молотовської, Свердловської, Тюменської, Челябінської, Читинської областей та в Північні райони СРСР. Загалом масові виселення тривали впродовж 1944–1952 років і на початок 1953-го кількість спецпоселенців-«оунівців» перевищила 175 000 осіб. Зайве казати, що національний склад цього контингенту був майже однорідним – українці.

 

*  *  *

...У листопаді ми переселилися з наметів у гуртожиток, збудований за правилом «як для себе». Автономне парове опалення, світлі, теплі кімнати на двох-трьох осіб створювали відчуття домашнього затишку. Ми навіть змирилися з тарганами, яких «заселили» в гуртожиток із клоччям під час його остаточного упорядкування перед здачею в експлуатацію.

 

Єдине, що нам дуже дошкуляло – сибірські морози. Вони були справжнім випробуванням, особливо, коли надворі мінус 35–40 градусів. Щоразу, йдучи на роботу, ми поглядали одне на одного, чи бува не побіліли в когось ніс або щоки від морозу. Якщо таке помічали, одразу починали розтирати обличчя до почервоніння.

 

Прохолодно було й у виробничих цехах, але за роботою ми цього не відчували. Норми виготовлення продукції нам установили такі, від яких ми весь час були «в запарці». Люди напружено працювали у дві зміни, бо Братськгесбуду були потрібні не лише опалубка для бетонних блоків, а й вікна та двері для житлового будівництва, яке провадилося прискореними темпами й не припинялося навіть узимку...

 

* * *

Там же, на «ударній комсомольській» будові... Мене відволікли крики людей і гавкіт собак. Я виглянув у вікно, за яким побачив колону в’язнів, котрих вели на роботу озброєні конвоїри зі сторожовими собаками на повідках.

 

Один із в’язнів послизнувся й упав. Конвоїр зразу підбіг до нього, вдарив прикладом автомата по спині і, судячи з жестів, звелів підвестися. В’язень намагався стати на ноги, але знову падав, чим збуджував злість конвоїра та його пса, який виривався з рук господаря й кидався на безпомічну людину.

 

Я дивився на все це, як на фільм жахів: було страшно, але хотілося додивитися його до кінця.

 

Нарешті в’язню допомогли звестися й колона одягнених у куфайки людей рушила далі. Її вже не було видно, а я все ще стояв біля вікна й думав про те, що в Ужгороді на Закарпатті я провів три роки у спілкуванні з творчо обдарованими людьми, з мистецтвом і красою, а тут, у далекому сибірському селищі Анзьоба, я побачив життя з другого боку: жорстоке й несправедливе, з переселенцями, в’язнями, колючим дротом, сторожовими вишками та бетонними стінами тюрми.

 

Мені стало сумно і я запитав себе: «Що я тут роблю?!»

 

 

  P.S. (замість коментаря – лише один факт із «Братського» сьогодення в сучасній рашистській федерації). Як інформує Інтернет, з минулої осені по 31 травня 2025 року школярики у Братську мають бачити ось таку «живу історію» (далі – мовою оригіналу): «Передвижная выставка «Братчане – герои СВО» посвящена жителям нашего города, проявившим выдающиеся подвиги и самоотверженность в спецоперациях. Это возможность окунуться в живую историю и понять, как сила мужества делает мир лучше. Во время мероприятия демонстрируются видеосюжеты и стихи, посвященные бойцам СВО. Кроме того, учащиеся увидят экспонаты, переданные в музей: флаг Братска с автографами и памятными надписями военнослужащих 89-го танкового полка, а также трофейный украинский флаг, добытый в ходе спецоперации».

 

Публікацію підготував Сергій Шевченко

 

Світлини з Інтернету

 

 

З читацьких відгуків на публікацію: 

 

* Справді цікаво і дуже гірко... А я якось-то згадувала бадьору пісню Пахмутової "Марчук играет на гитаре". Це ж зрозуміло, що то був українець. Та й родовища в Тюмені розробляли наші нафтовики. Таке враження, що та нація вже давно або пропила свої мізки, або й зовсім їх не мала. Нашими людьми вирішували мало не всі свої проблеми. А наші й раді заробити, бо гроші ті платили чималі... Навіть зараз у мене є кілька знайомих сімей, дорослі діти яких живуть, скажімо, у Норильську. Це з нашого села. Якого ангела ви туди поїхали? Туди ж тільки у концтабори висилали, і теж наших людей. А тепер як у одного померла мама в 70 років, то він не зміг навіть приїхати, бо до широкомасштабного хоч раз на рік міг її провідати, а вже кілька років жодного шансу, бо наші всі мають вже кацапське громадянство... Мені дивно, що наших там так багато, мабуть, мільйони, і сидять тихо, як миша під віником. Молодець, що дав життя цій розповіді. Дякую. (Аріадна, журналістка, м. Київ)

 

* Цікаво, чиєму перу належать цитовані уривки – не так багато було і лишається в Україні генерал-полковників, ще й тих, у кого була така нетипова трудова біографія, що фактично починалася з ударної комсомольської будови... А ще було багато українців, які через двадцять років після Братська поїхали будувати БАМ... (Олександр, журналіст, м. Київ)

 

* Сподобалося. Інформативно, пізнавально і цікаво. Специфічні деталі посилюють враження про той час. Сподіваюся, буде продовження і розвиток теми. (Олександр, м. Київ)