«Головна потреба – люди»: як волонтерський центр «Humanity UA» у Бухаресті підтримує український фронт
Вечір неділі. У покинутій адміністративній будівлі на околиці Бухареста волонтери центру «Humanity UA» цілий день у справах – плетуть маскувальні сітки для фронту. У просторому приміщенні зібралися жінки й чоловіки різного віку та національностей. Кожен зосереджений на своєму завданні. На вулиці мороз, а приміщення не опалюється, тож температура тут майже така сама, як надворі. Але ніхто не нарікає. Змерзнути не дає робота.
Серед волонтерів і Антон Сушков, засновник цього центру діяльності, який тут називають хабом. Вже понад два з половиною роки він працює, як то кажуть, 24/7, організовуючи всебічну допомогу для фронту – маскувальні сітки, медикаменти, екіпірування для військовиків, генератори, харчі, одяг, а в перші місяці повномасштабного вторгнення і персональний захист.
Застати Антона в центрі – та ще шуканка. Він весь час у роз’їздах, на зв'язку з безліччю людей по світу, вирішує десятки питань – від координації роботи волонтерів і до пошуку та збирання допомоги в Європі та США. Нарешті нам вдалося узгодити зустріч, і після екскурсії центром сидимо в «польовій» кухні. Проте розмова часто переривається: Антона відволікають – хтось потребує інструкцій, інші просять поради чи підтвердження рішень. Навіть тут, у короткі хвилини перепочинку, він залишається осердям подій.
– Я за освітою інженер, цікавлюся архітектурою, – розповідає Антон. – Був приватним підприємцем у Харкові. Спочатку працював як фрилансер, але бізнес розвивався успішно, замовлень стало більше, тож зібрав команду архітекторів та інженерів. Мали різноманітні проєкти як в Україні, так і за кордоном. Команда працює й досі, хоча багато хто з наших колег зараз воює. Зізнаюся, я не вірив, що буде повномасштабне вторгнення. Навіть уявити такого собі не міг. Хоча, про всяк випадок, відвідував курси стрільби. У лютому з дружиною та маленьким сином ми поїхали до близьких друзів у Бухарест (кордон перетнули легально – 24 лютого 2022 року. – Ред.). Звістка про велику війну застала нас у дорозі. І це був справжній шок. У столиці Румунії я одразу почав збирати речі, готуючись повернутися до Харкова й піти на фронт добровольцем. Але дружина благала мене зачекати – як вона залишиться в чужому місті сама з маленькою дитиною?
У перші дні війни люди в Бухаресті приходили до українського посольства по допомогу, я прийшов – щоб її запропонувати. Так і почалася безперервна історія роботи для України, фронту та наших військовиків».
Біля посольства Антон познайомився з жінкою, яка взялася доставляти медикаменти в Україну. Об'єднали зусилля. Швидко з'явилися нові запити: від друзів у теробороні, від військовиків на фронті. Потреби зростали. Антон почав закуповувати необхідне спорядження у військових магазинах Бухареста. Уже в середині березня вдалося відправити перші вантажі. Спочатку він співпрацював з румунським хабом у місті Сірет, поблизу кордону з Чернівцями. Антон доставляв туди гуманітарну й військову допомогу, а румунські волонтери переправляли її в Україну.
Згодом вийшов на контакт із румунською компанією, яка спеціалізується на військовому спорядженні й тактичній медицині. Її власник також долучився до ініціативи й навіть надав свій бус для перевезення вантажів.
Мережа знайомств поступово розширилася. Іноземці й українці об’єднувалися заради спільної справи, керовані спільним прагненням допомагати Україні в її боротьбі проти рашистської навали.
«Переломним моментом стало знайомство й подальша співпраця з румунською неурядовою організацією Caradja Cantacuzino, – зазначає Антон. – Можна сказати, це було доленосне знайомство. Румуни мали донорів, які закуповували харчі, медикаменти, забезпечували потреби вояків. А я займався доставкою на кордон. Восени 2022 року ми вже організували наш хаб «Humanity UA». Хочу додати, що на той час українські волонтери почали активно плести маскувальні сітки для фронту – потреба в них була просто шалена. Завдяки Caradja Cantacuzino нам надали поверх у старій адмінбудівлі, яка не використовувалася сім років. Приміщення було в жахливому стані: товстий шар пилу, гори сміття, обрізані дроти, не було води й каналізації... Але ми були щасливі, що маємо місце, де можемо розпочати роботу.
Усе привели до ладу власними силами. Волонтери швидко взялися до справи: прибирали, ремонтували, встановлювали труби. Перші кілька тижнів працювали ще й без світла. Але поступово вдалося створити всі умови для повноцінного плетіння сіток.
Спочатку плели маскувальні сітки зі вживаного одягу. Нині закуповуємо спеціальний матеріал і тканину, маємо навіть спеціальне обладнання для плетіння. Один з наших волонтерів купив рамку, сам зібрав її. Зараз ми використовуємо сучасніші техніки плетіння, наприклад, техніку перфорації. Я списувався з іншими хабами в різних країнах, вивчав це питання, щоб удосконалити процес.
Тканину теж закуповуємо спеціальну – це агроволокно з нанесеним камуфляжем. Вона ідеальна для маскувальних сіток: не плавиться в огні, згоряє в попіл і не капає, що важливо для безпеки людей».
За два з половиною роки волонтерів, на жаль, стало менше. Хтось повернувся в Україну, хтось знайшов роботу... Олена Кудрявцева залишається в цьому осередку від самого початку. Вона виїхала до Бухареста з Київщини разом зі своєю старенькою мамою, яка має інвалідність. Брат Олени, чоловік та пасинок воюють із перших днів як добровольці. Брат – авіаційний технік, син чоловіка – оператор дронів, а чоловік навчає новобранців, служить на Чернігівщині. Олена приходить сюди у вільний час. Знаходить сили долучатися до справи попри важку роботу, погодні умови чи труднощі, з якими стикається біженка.
«Цей хаб – моя віддушина, можливість відчути себе потрібною своїй країні, – ділиться Олена. – Спочатку ми погано розуміли, як правильно плести маскувальні сітки. Адже ніхто з нас раніше цього не робив. Навчилися, як то кажуть, «у полях». І зараз усе виходить добре, але завжди є куди вдосконалюватися. У нас багато роботи й завдань. Ось, наприклад, потрібен станок, щоб нарізати сітку. Процес нарізання потребує дуже багато часу, який можна було б витратити на щось інше. Дивно, що за 10 років війни сітки досі виготовляють волонтери, а промислове виробництво не налагоджене. Якщо навіть бабусі можуть різати й плести, то чому цього не поставлено на потік?
У нас є друзі-румуни, які весь час допомагають. Але тут, у Бухаресті, живе близько 20 тисяч українців, і чомусь лише кілька десятків приходять допомагати. Решта на що сподівається? Невже немає різниці, з ким жити і яку позицію займати? Для мене це дуже болюче питання. Я не розумію, звідки така байдужість».
Олександр Бадеску – румунський пенсіонер, колишній інженер. До роботи волонтерського вузла долучився у вересні 2022 року й відтоді кілька разів на тиждень незмінно приходить допомагати.
«24 лютого 2022 року я розлютився, – пригадує Олександр. – Агресор напав на вільну країну, і я зрозумів, що не можу залишатися осторонь. Повинен був діяти, допомагати українцям усім, чим тільки можу. Спочатку волонтерив у колцентрі, який підтримує біженців. Там допомагав координувати їхні запити, скеровувати до потрібних служб і організацій. Згодом доля звела мене з Антоном, і я приєднався до хабу. Спершу я займався пошуком матеріалів для плетіння сіток, адже на той час не вистачало ресурсів. Згодом, коли впровадили нові технології, процес став значно швидшим. Тепер матеріали надходять з України, а я плету сітки, які так потрібні на фронті. Крім того, я комунікую з румунськими органами влади, організаціями, лікарнями – це теж важлива частина роботи. Допомога має безліч форм, і кожна з них наближає нас до перемоги. Я допомагав і далі допомагатиму. Ми, румуни, повинні усвідомити: якщо України не стане, то завтра може не стати й Румунії. Ми, румуни, вже переживали не одну московську навалу. Люди мого покоління добре це пам’ятають і більше не хочуть таких часів. Слава Україні!»
Влітку до Бухареста на запрошення Caradja Cantacuzino приїздили юні волонтери з мормонської общини США. Молоді американці щодня працювали в центрі, завзято плели маскувальні сітки. Вони чітко усвідомлювали, наскільки важлива їхня робота, і розуміли, куди підуть її результати. Адже українські волонтери підготували для гостей спеціальний інформаційний проєкт. Американцям показали документальний фільм, фотографії з передової, а також матеріали, зняті волонтерами у прифронтових зонах та районах бойових дій. Це допомогло американцям глибше зрозуміти ситуацію й мотивувало до ще більшої підтримки. Мормонська община також зробила вагомий фінансовий внесок. Частина коштів пішла на закупівлю військового спорядження, а ще частина – на вогнегасники для Херсонщини, де вони були дуже потрібні.
«Ми опікуємося військовими підрозділами, їх у нас кілька десятків, з них постійних – близько десятка, – розповідає Антон Сушков. – Це морська піхота 35-ї та 36-ї бригад, підрозділи на Харківщині, Залізна танкова бригада, батальйон «Айдар». Є й підрозділи спецпризначення, назви яких не можу розголошувати. До нас весь час звертаються по допомогу, і ми формуємо замовлення, намагаючись нікому не відмовляти. Найбільша потреба – маскувальні сітки. Їх завжди потрібно багато. Також просять зарядні станції, колеса для техніки, спорядження для бійців. Окремо збираємо одяг для стабілізаційних пунктів – це перша ланка допомоги пораненим після евакуації з поля бою. Пункти, розташовані за 5–10 кілометрів від лінії зіткнення, перебувають у зоні вогневого ураження. Поранених нерідко доводиться повністю перевдягати, адже їхній одяг зрізають під час надання першої допомоги. Щодо медицини, друзі з США закуповують для нас якісні сертифіковані турнікети, бо на місцевому ринку продаються китайські аналоги, які ми принципово не використовуємо. Завдяки цій підтримці ми вже скомплектували 25 аптечок і 2 медичні рюкзаки. Допомога наших американських друзів тут неоціненна».
Зі слів Антона, потреби фронту постійно змінюються. У 2022 році пріоритетом був персональний захист: каски, бронежилети. Згодом цей напрям вдалося налагодити. Тактична медицина залишається актуальною завжди, адже розхідників потрібно багато. У 2023-му зросла потреба в зарядних станціях і генераторах. Але маскувальні сітки й ліки незмінно залишаються найзатребуванішими. Волонтери працюють безупинно, плетуть сітки нон-стоп. Головна проблема зараз – нестача людей. Кількість добровольців поступово зменшується, але ті, хто залишаються, роблять усе можливе й навіть неможливе, щоб темпи роботи не знижувалися.
«Що для мене хаб? – підсумовує розмову Антон. – Мене, як і будь-якого нормального чоловіка, гризе те саме почуття: я тут, а хлопці там, на передовій. Я працюю день і ніч, але... думаю про те, щоб залишити все й піти до ЗСУ, воювати. У 2023 році їздив до Польщі, пройшов курси з тактичної медицини, зібрав наплічник зі спорядженням для фронту. Був готовий їхати… Зараз маємо плани реєструвати хаб і розширити його можливості. Це дасть змогу шукати гранти, співпрацювати з донорами безпосередньо, масштабувати роботу. Я зроблю все, що зможу, аби допомагати фронту. Бо мета наша спільна – перемога. І я працюватиму заради цього стільки, скільки потрібно».
Юлія Семененко
м. Бухарест (Румунія)
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.