МИ ЄДИНІ У ШЕВЧЕНКОВІ

На початку квітня 2008 року на славетній Черкащині, що дала Україні багато світочів українського духу і, найперше, пророка українського народу – Тараса Григоровича Шевченка, відбувся Перший Всеукраїнський семінар «Культура мови – культура нації» для редакторів, відомих журналівстів країни. Організатор його – Всеукраїнський благодійний фонд «Журналістська ініціатива» (президент – Л. Г. Мех). Співорганізатори – Черкаська облдержадміністрація, обласна державна телерадіокомпанія «Рось», наукову підтримку здійснював Інститут журналістики Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка, інформаційну – Співдружність працівників інформаційних видань, Держкомтелерадіо України.

 

Часто можна почути нарікання читачів, слухачів радіо і телеглядачів на вкрай низький рівень мовної і загальної української культури наших ЗМІ. Як з цим боротися? Навчанням журналістів української культури, мови і духовності! Наша ж держава про таке і не думає. Собі на шкоду… Замість неї цю функцію започаткувала вищеозначена патріотично налаштована, громадська організація. Низький уклін їй за це.

 

…У своєму житті так глибоко, до нестримних сліз, я був двічі схвильований. Перший раз – на найбільших християнських святинях в Назареті і Єрусалимі, другий – тут, на славетній Черкащині.

 

Як на мене, на мою українську душу, серце і розум – у нас всього два найголовніших села – Моринці і Керелівка. Це з них ми всі, українці, народилися. Без них було б щось інше, але України не було б, можливо, ніколи!

 

Як ми, сучасна Україна, цінуємо, розуміємо і знаємо духовну колиску своєї нації?

 

КЕРЕЛІВКА

 

У Керелівці зустрічав учасників семінару голова села Михайло Петрович Падзіна промовою, зовсім не схожою (бо слухали ми її в цьому святому селі!) на ті численні вітання різних сільських голів, які доводилося чути у своєму житті:

 

– Вітаю вас на тій землі, що дала Україні, всьому світові генія. Де покоїться прах його батька, його матері, його братів і сестер. «І мене в сім’ї великій, в сім’ї вольній новій не забудьте пом’янути...», – це ті слова, які були орієнтиром для нашої української нації. Цю землю відвідують всі, хто вважає себе причетним до України, до її генія, до його творчості. Адже Шевченко єдиний, єдиний в Україні, єдиний в усьому світі! І вважайте, що ви є не гості – ви господарі цього села. Села Шевченкової Керелівки.

Згодом мені пощастило взяти коротке інтерв’ю не в кого-небудь – не в губернатора і не в міністра, не в Президента, а в голови Шев-чен-кового села!..

 

– А чому Керелівка, а не Кирилівка?

 

– Тут проживали люди біля лісу, які виготовляли керели – дерев’яні ковші для просіювання зерна. Згодом село стали називати Кирилівкою, від слова Кирило. А в 1929 році на загальних зборах сільської ради і нашого райвиконкому, Звенигородського району, за участю Петровського Григорія Івановича (один із творців голодоморів в Україні… – В. К.), це село перейменували в Шевченкове. Але ми вирішили відновити його історичну назву й будемо ініціювати – Шевченкова Керелівка. Це вперше заявляю вам про таку новину.

 

– Жива Керелівка, а чи вона, як і багато інших сіл в Україні вимирає?

 

– Наше село має таку ж саму долю, як будь-яке село нашої України. І найголовніше завдання, яке я вбачаю перед собою – створення робочих місць для повернення наших матусь і батьків із-за кордону сюди, до своїх діток. (Свята Керелівко... і ти мало не наполовину в кріпацьких наймах на чужині… – В. К.). Бо тут ми повинні відроджувати Україну. В минулому колгосп-мільйонер – на сьогоднішній день – самі руїни. Молодь виїздить із села.

 

– А скільки жителів зараз числиться в селі?

 

– Три тисячі три особи. Між тим, у 1902 році село налічувало понад п’ять тисяч осіб. Тут була закладена лікарня імені Тараса Шевченка. А сьогодні в нас звичайна дільнична лікарня, яку намірилися закрити. А ми ставимо питання продовжити її життя і відновити історичну назву – лікарня імені Тараса Шевченка.

 

– Боже! Невже ця пошесть – закриття лікарень, і до вас дісталася!.. Стаття ж 49 Конституції забороняє скорочення мережі існуючих медичних закладів…

 

– Я думаю, що ми свою лікарню відстоїмо.

 

Музей Тараса Григоровича Шевченка в Керелівці розміщений на садибі батьків Кобзаря. Приміщення не так давно відремонтоване за участю провідних банків України (вгадується побажання Президента Ющенка…), справляє досить приємне враження. Вражає Шевченко в музеї на неповторному портреті, який вишила Катерина Костиркіна з Києва. Директор музею вважає, що цей твір не має собі рівних у світі.

 

Поряд з музеєм відбудована хата батьків генія нашого народу. Її заново збудували в наш час, за малюнком Тараса, і перенесли вбік, праворуч від музею, щоб не псувала гарний вигляд сучасної споруди… Тому коли заходиш до цієї хатини – мало відчуття того, що це саме та оселя, де жив Тарас Шевченко, де йому, зокрема, «тринадцятий минало».

 

Моринці, Керелівка, Будище та Вільшана – села дитинства Тараса Шевченка. Вони об’єднанні в Національний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка». Тут зовсім по-іншому себе відчуває українець, тут дихається по-українськи! Поки ці села на землі є – житиме Україна!

 

Спілкуємося з генеральним директором Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка» родичкою Кобзаря Людмилою Михайлівною Шевченко. Вона нагадує, що в Будищі козачкував малий Тарас у пана Енгельгардта, а у Вільшані був основний маєток його. Оглядаєшся навколо і здається все тут святим, первозданним від усвідомлення того, що це Його рідні краєвиди!.. Здається, що це сон, не реальність! Стоїмо в отому самому увіковіченому Шевченком батьківському саду, про який писав Тарас у повісті «Княгиня». Кажуть, що він його порівнював із Петергофським і Уманським. Хіба буває в світі дорожчий за нього?!..

 

«Тече вода з-під явора, яром на долину, пишається над водою червона калина». Це ж тут, біля моїх ніг!.. Неймовірно!

 

Мені Всемилостивий Бог подарував два безцінних Дари – показав найбільші християнські святині світу і ось ці – безцінні святині мого народу. Тепер і вмерти можна з легкістю.

 

Отам, поряд із хатою діда Івана, жило перше дитяче незгасне кохання юного Тараса – Оксанка Коваленко. «Чи правда, Оксано, чужа чорнобрива – і ти не згадаєш того сироту, що в сивій свитині, бувало, щасливий, як побаче диво – твою красоту», – вплітаються в мої думки слова Шевченка...

 

Навідуємо могилу – святая святих українців усього світу!.. – могилу Мами Тараса Шевченка – Катерини Якимівни Шевченко. Могила цієї, так подібної до Матері Божої, жінки окроплена і моїми непрошеними слізьми... Здавалося, ридає душа. «Земний уклін вам, Кобзарева нене, записана навіки в кріпаки!...» – особливо трепетно звучать над цією могилою слова. А нестримні гарячі сльози все падають на сиру землю, як важкі дробини… Стояти тут – неймовірне щастя й велика мука водночас. Безперечно, що це – найсвятіше місце для Тараса із малих літ до самого останнього його подиху… Розказує методист музею Ольга Іванівна Дмитренко: «У сорок років пішла з життя Катерина Якимівна, попрощавшись зі своєю родиною і висловивши, напевне, один-єдиний заповіт за своє коротке життя: «Коли помру – ховайте мене не на цвинтарі, а тут, у нашому рідному садку. Хай до мене прибігають малесенькі мої діти-сироти, виплакують гіркі сирітські сльози». «Одна душа могла страждати, без нарікання, без умов. Та душа – то рідна мати, та любов – її любов…».

 

Напевне, ця любов тримала Шевченка, в морі жорстокості і підлості, яке він долав упродовж усього життя. Ця любов до рідної мами, певно ж, уособлювалася в образі Неньки-України і промовляє до нас устами Кобзаря й тепер: «Свою Україну любіть. Любіть її во врем’я люте. В останню тяжкую минуту за неї Господа моліть».

 

Одна з найбільш пам’ятних у народі поем Шевченка неспроста носить мамине ім’я – «Катерина»…

 

– Скажіть, будь-ласка, а чому, все таки, мати похована тут, а не на цвинтарі, де її діти, чоловік? – допитуюся в Ольги Іванівни.

 

– Колись у нас був такий звичай. Коли було волевиявлення, або ж коли дуже бідно родини жили – ховали покійників у перетичці – на межі двох сусідських городів. Але були й такі випадки – що й на садибі. Вона похоронена на їхній власній садибі – близько гектара розміром.

 

– Тоді скажіть, будь-ласка, а чому батько Тараса не зробив такий же заповіт і не похоронений поряд з нею, а лежить на цвинтарі?

 

– Родина загалом жила біднувато. Якщо не сказати бідно (а майже гектар садиби, садок?.. – В.К.). І коли йшлося про поховання мами – це був її заповіт. А на цвинтарі були поховані всі родичі Кобзаря по родині батька, по родині діда Івана. І можливо, вся родина, по лінії батька, яка тут жила, все-таки, склала більшу копійчину, аби поховати на цвинтарі тата Шевченка.

 

– Але це лиш гіпотези… Як ви оцінюєте твори пана Бузини про Шевченка, ви їх читали?

 

– Так. Ми повинні ознайомлюватися з такою пресою, такою літературою, аби давати відповіді на такі запитання. Але на моє глибоке переконання, це людина, яка не знала, як утвердитися, і вона таке пише... Я не можу сказати, що треба все його, стовідсотково відкинути. Тарас про себе писав, що він не ідеал, не ангел, але так брудно, так негарно писати про таку людину… – я категорично проти того, – говорить директорка музею.

 

Залишаю Керелівку з незбагненним відчуттям жалю, святості й любові. Роздумую про побачене. Про покинуті в селі хати, про гірку долю народу нашого... І про Матір Шевченка.

 

Як відомо, вона була вільною, а батько – кріпаком. У них було шестеро дітей: «А ми малі були і голі…». Чому вона похована в садку? Чому?.. Адже тоді слово церкви було майже законом. А в Біблії ж сказано, що мертві мають бути серед мертвих, а не серед живих, у садибі… Крім того, тоді ж існували суворі закони імперії, які, ясна річ, базувалися на церковних… І чому в бідній родині на всіх знайшлося грошей, щоб поховати на цвинтарі, а для неї, найріднішої – ні? Не в’яжеться романтична оповідка науковців музею про заповіт Матері поховати в садку з такою логікою. Ой, не в’яжеться…

 

…Прах батька Тараса Шевченка не потривожений ніким. Але чи це так? Навкруг його могили, на цвинтарі, де поховані його діти, близькі родичі – асфальт... Ця теж дорогоцінна могила, наче в пустелі, гірше того – майже на подвір’ї якогось великого гуртожитку… От вам і найсвятіший український некрополь…

 

Три найрідніших одна одній людини – спочивають вічним сном у різних місцях. Син – на Чернечій горі, мати – у садку, а батько тут, серед асфальту, перед гуртожитком… Чого так?.. За що так?!..

 

Здається, серед усіх журналістів лише мені науковці Київського університету в кінці семінару пошепки висловили припущення про те, що мати Шевченка заподіяла собі смерть. Вільна не змогла винести кріпацтва, не могла бачити своїх дітей кріпаками… Це ще одна рана, ще один біль української душі…

 

МОРИНЦІ

 

Тут теж відчуваєш себе як у храмі. Ми на подвір’ї реконструйованої хати Тарасового дідуся по мамі – Якима Івановича Бойка. У такій хаті народилася мати Тараса Шевченка. На цім місці, на цім подвір’ї пройшли її дитячі роки. Звідси вона вийшла заміж у Керелівку.

 

Розповідає науковий працівник шевченківського Меморіалу пані Катерина Урсалова, стоячи в хатині біля колиски: «Уявно хата поділялася на дві частини. Ось ця частина вважалася кухонною. В отакій печі випікали хліб, варили борщ, куліш. Хліб клали отуди на поличку. А в мисочки, що збереглися на мисничку, зберігали їжу. Ось ця частина вважалася спальною. Спали на печі, лежанці. І ось на такім полу. А ця частина – це вітальня. Перед такими іконами Катерина Якимівна світила лампадочку і в молитві здіймала руки до Бога, молилася аби на її тернистім життєвім шляху зустрівся гарний хлопець. І станом високий, і собою красивий, і душею хороший. Таким і виявився Григорій Іванович Шевченко – хлопець з Керелівки. Познайомилися, відбулися заручини. Катерина Якимівна почала готуватися до весілля. Ось скриня. Це в таку скриню дівчині треба було налаштувати буденний і святковий одяг. І сорочки, й корсетку, запаску, кожух, свиту, подушки, добре намисто. А до того – пара волів. І ось дівчина готова до видання. Молоде подружжя вирішило жити в Керелівці. У батьків Григорія Шевченка».

 

ТАРАС НАРОДИВСЯ В ХАТІ НАРОДНОГО МЕСНИКА

 

Та нині стало відомо, що в Моринцях, по сусідству хати Якима Бойка, стала пусткою хата засланого на каторгу селянина Андрія Копія (Копій – по вуличному, прізвище – Колесник – В. К.). Веде далі пані Катерина: «Було це в 1810 році. І ось тоді з дозволу пана Енгельгардта (?!..) родина Шевченків переїхала в Моринці. І в тій хаті Копія 9 березня 1814 року і народився пророк українського народу. (Диво – Тарас народився в помешканні каторжника, як дві краплини води подібного до нашого подільського Кармелюка!.. – В. К.). Минуло небагато часу й Копій, господар цієї хати, тікає з з Сибіру. (Як і Кармелюк… – В. К.). У Моринських, Майданівських та Хлипкінських лісах згуртовує сміливих хлопців («Зібрав собі гарних хлопців, що кому до того, засідаєм при дорозі, ждем подорожнього…», – з відомої пісні про Кармелюка «За Сибіром сонце сходить». – В. К.) вони зупиняють панів, які їдуть на Вільшану, для того, щоб відібрати гроші й роздати їх бідним. (А згадайте ще із «За Сибіром…», хіба не подібно до Кармелюка діяв Копій?: «У багатого хоч я візьму, а вбогому даю. І так гроші розділивши, гріха я не маю». – В. К.). Іноді о вечірній порі Копій приходив і до своєї хати. Підійде, постукає у вікно (і цей тривожний стук мабуть же чув і маленький Тарасик, можливо, запам’ятав на все життя… – В. К.) . Викличе господаря на подвір’я та й пропонує, щоб хліба напекли, вівцю зарізали для людей, що в лісі. І ось тоді дід Яким, а було це в 1816 році, йде до свата Івана в Керелівку на пораду. Бідкається, журяться і приймають рішення – складаються по сто карбованців і для молодої родини Шевченків купляють хату в Керелівці. (Можна лиш уявити, яка то була родинна фінансова катастрофа… – В. К.).

 

«Над чистим ставом, край села, мене там мати повивала і, повиваючи, співала, свою журбу переливала в свою дитину». І ці слова Тарас Шевченко написав про цю моринську хату, хату каторжника!.. Через такі малесенькі віконечка він вперше побачив світ. Звідси вперше полинув його голос до Бога. З бідного бідне, а Господь взяв і возніс його до вершин світової слави. І навіть в найпречудовішому сні нещасна Катерина, мабуть, не змогла побачити таку велич і славу сина.

 

Знаходжу хвилю і розпитую в місцевого наукового співробітника Меморіалу пані К. Урсалової про Копія.

 

– Було так. Управитель пана Енгельгардта зігнав кріпачок усього села до мориноставу, в крижану воду. І змушував витягувати звідти коноплі. Тільки Копієва дружина стояла на узбережжі. Бо вона готувалася стати матір’ю і жінки пожаліли її, але управитель, забачивши непослух, загнав і цю жінку у воду. Вона застудилася і через кілька днів померла. Тоді Копій перестрів на шляху управителя й побив його. Ось саме за це було відправлено його на каторгу. Це було приблизно в 1808 році. З Сибіру Копій утік аж в 1816.

– Скажіть, будь-ласка, немає тут якогось зв’язку між цим Копієм і, наприклад, Кармелюком?

 

– Він був, дійсно, як Кармелюк. Він, цей Копій, був такий… – голоправда, відстоював інших, не маючи для себе ніякої вигоди! Відстоював збіднений люд. І саме тому вважався шанованим чоловіком в Моринцях.

 

– Але, врешті решт, молоді Шевченки вимушені були покинути через нього Моринці…

 

– Безперечно.

 

У свій час, коли готував дослідження «Неубитий Кармелюк» до книги «Дороги до України», я тоді зіткнувся з великою для мене загадкою: чому Тарас Шевченко ніде у своїй творчості не згадав про народного месника Кармелюка? Хоча, безперечно, він про нього знав, не міг не знати про людину, яку мало не обожнювала вся кріпацька Україна! Володимир Павлович Вовкодав, мало не найбільший дослідник Кармелюка у світі, людина, яка знає все, що хто про народного месника писав, назвав мені тоді лиш одну фразу Шевченка: «Брешеш, людоморе, розбійник за правду ніколи не стане, а стане лицар, патріот, борець!». Переконував мене, що вона про Кармелюка, якого пани називали, звісно, розбійником. А тепер я розумію, що, може, ці слова й про Копія були… Розумію, чому Тарас не зміг назвати їхніх імен… Було особисте горе… Але воно не затьмарило розум і великої любові до українців-кріпаків. Він зумів піднятися вище нього і жодним словом не принизив народних месників. Навпаки, як узагальнений образ возніс їх до рівня народних героїв. Це ще одна, малодосліджена, але яскрава грань буття великого патріота і пророка.

 

Василь Кізка

 

Батьківщина Т. Шевченка

www.korespondent.boom.ru