Семінар на тему «Культура мови – культура нації» проходив 3–5 квітня в Черкасах. Там випала чудова можливість побувати й мені. Після того, як журналісти з різних регіонів України зібралися в Києві, ми вирушили до Черкас. Погода в той день не хотіла порадувати сонячними променями, тож запланований семінар у стінах Черкаського національного університету імені Б. Хмельницького виявився дуже доречним. Після розселення в санаторії «Мошногір’я», що під Черкасами, ми поїхали гризти граніт мовної культури.

 

На семінарі професор Наталія Шумарова й викладачі кафедри української мови та стилістики Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка Людмила Хоменко та Дмитро Данильчук зробили огляд україномовних (та двомовних) видань різних областей країни. Учені привернули увагу редакторів і кореспондентів до наявних у публікаціях преси мовних огріхів, дали практичні поради. Наприкінці зустрічі ми ознайомилися з експозицією музею українського рушника. Яких лише рушників там не було: і автентичні поліські, і різноманітні вишивки Черкащини, і такі ж колоритні, як і жителі гір – гуцульські! Не було лише тих, що не вмістилися в невеличкому приміщенні музею. А взагалі їх назбирали місцеві студенти, викладачі та поціновувачі старовини більше тисячі.

 

Після повернення до санаторію і акліматизації, на святковій вечері для нас співала Анжеліка Андрієвська, виступав дівочий танцювальний ансамбль. Але вечеря закінчилась, а енергії залишалось чимало. А позаяк для пошуку санаторської дискотеки журналістського розслідування проводити не довелося, то ми доволі швидко перекочували на танцмайданчик. Годинки дві запальних танців – і єдиним бажанням стало впасти на ліжко й заснути. Але не для всіх – найвитриваліші продовжили «неформальне спілкування» мало не до світанку.

 

Наступного ранку в актовій залі «Мошногір’я» розпочалася прес-конференція заступника голови Черкаської облдержадміністрації з гуманітарних питань Анатолія Чабана. Учений-історик розповів про минуле Черкащини і про те, як утілюється в життя державна програма «Золота підкова Черкащини», що сприяє збереженню, розвиткові історико-культурних пам’яток та створенню сучасної туристичної інфраструктури населених пунктів області. На думку промовця, проведення мовного семінару саме на Тарасовій землі є добрим вибором. Бо краю є чим пишатися. Взяти хоча б колись прикордонні Черкаси.

 

Черкаси – молоді і древні

 

Приїжджі до Черкас з лівого берега перетинають Дніпро по десятикілометровій греблі. Тут завжди транспортні тягучки, багато обмежень, посередині часто чергує ДАІ. Зате можна спокійно милуватися панорамами широченного водного дзеркала, втиканого мальовничими острівцями, що навіюють мрії про риболовлю.

 

Коли з’явилися Черкаси, ніхто достеменно не знає. За часів Київської Русі це була найпівденніша околиця держави, де спеціально селили племена «прикордонників», які приймали на себе перші удари кочівників. Їх і називали «черкасами». На місці стародавнього городища нині Пагорб Слави з монументом «Батьківщина-мати». Під час будівництва пам’ятника Замкову гору знівечили строгими геометричними формами, знищивши залишки Черкаської фортеці XVI століття і Святотроїцьку церкву. Залишилися тільки мальовничий краєвид на плавні Кременчуцького водосховища і сквер Богдана Хмельницького.

 

Саме тут у XV столітті почала формуватися культура українського козацтва, що поширилася за сторіччя по значній частині України, зміцнилася до автономії і оформилася в державу-республіку з формою правління, близькою до сучасних демократій, щоправда, з військовим ухилом. Верховний правитель – гетьман – обирався всенародно, прообразом парламенту служили козацькі ради, була навіть своя, винайдена в 1710 році колишнім писарем Пилипом Орликом, Конституція – перша у світі! Не дивно, що Черкаси стали одним із центрів Визвольної війни – тут Хмельницький готував союз із Росією. Копія першого листа Богдана до російського царя Олексія Михайловича експонується разом з козацькими прапорами, зброєю та картами в краєзнавчому музеї (вул. Слави, 1).

 

Пам’ятник гетьманові недавно встановили на довжелезному бульварі Шевченка, який стрілою розтинає місто із заходу на схід.

 

Взагалі, визначних пам’яток у Черкасах небагато. Можна прогулятися місцевим Хрещатиком з нечисленними будинками XIX століття, заглянути в Першотравневий парк, де кілька років тому звели найбільший у країні Михайлівський кафедральний собор заввишки 82 метри, з’їздити на набережну, пошукати серед дніпровських круч на узвозі Франка таємничий монастир буддистів «Білий лотос», що зажив слави тоталітарної секти.

 

А за 25 км вгору за течією Дніпра варто завітати до села Мошни (пам’ятаєте, саме там ми проживали), у центрі якого підноситься дивовижна за архітектурою Преображенська церква (1830–1840). Найповніший стильовий еклектизм, у якому є і романтика, і готика, і східні мотиви, стає зрозумілим, якщо врахувати, що побудовано храм з наказу колишнього господаря цих земель графа Воронцова, який шукав тоді оригінальні форми для свого палацу в Алупці. У Мошнах граф багато експериментував – провів масштабні меліоративні роботи, заклав грандіозний англійський парк (нині – територія санаторію «Мошногір’я») і навіть спустив на воду перший в Україні пароплав «Бджілка», склепаний руками місцевих кулібіних. Загалом місце цікаве. Якраз буде на дорозі, якщо їхати з Києва до Черкас через Канів.

 

Але наша дорога з Черкас лежала в інший бік – на батьківщину Тараса Шевченка.

 

Вільховець, Керелівка, Моринці, Лисянка

 

Дорогою на батьківщину Великого Кобзаря ми заїхали в село, де народився ще один борець за свободу й незалежність В’ячеслав Чорновіл. Двадцять п’ятого березня 1999 року він загинув за нез’ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем. Трагедія сталася на 5-му кілометрі автотраси Бориспіль – Золотоноша. Автомобіль Чорновола врізався в КамАЗ із причепом, який розвертався на шосе. В’ячеслав і його водій загинули на місці, прес-секретар лідера НРУ був госпіталізований з важкими травмами. Згодом, внаслідок серцевого нападу, помер водій КамАЗу.

 

Соратники вважають загибель Чорновола політичним убивством.

 

На місці загибелі встановлено справжній козацький хрест. Поховано В. Чорновола на центральній алеї Байкового кладовища.

 

La strada, як шабля, врубалася в ніч... Де ж гальма? – Розіб’юсь об зорі!.. – писав Іван Драч.

 

Потім нас повезли в село Шевченкове (Керелівка), де минули дитинство та юність Тараса Шевченка. Є там музей Кобзаря, але більшість цінних експонатів свого часу забрали музеї Москви й Києва. Та навіть те, що залишилось, дало ще раз відчути глибину думки поета, його вільний дух та переконатися, що багато людей недооцінює Шевченка за «шароварний» образ кріпака, який усе життя ходив у смушковій шапці, боровся з москалями, ляхами та панами і зовні мало відрізнявся від останнього п’яниці. Насправді ж він і з найвидатнішими людьми свого часу дружив, і деякі твори російською писав, і на портрет, який нині висить у кожній «культурній» установі України, мало був схожий. Чи не настав час повернути Україні поета-інтелектуала, художника, мислителя? Не описують же так однобоко, наприклад, Пушкіна чи Міцкевича. Тому й немає до них такого змішаного відчуття привитої гордості й відрази!

 

А в старій метричній книзі села Моринці записано:

 

«Місяць лютий, 25-те. У жителя села Моринці Григорія Шевченка і дружини Катерини народився син Тарас. Молитував і хрестив ієрей Олексій Базаринський».

 

Малий Тарас жив у хаті свого діда по матері – Якима Бойка. З давніх часів це був Копіїв куток, або Копіївщина. Прізвище Копій походить від слова «копа», що означало, крім копи хліба, сільську громаду. Тоді казали: «Копа переможе і попа». А копієм називали виборного старосту ватаги, поводиря копи.

 

Cусідою коваля Копія був Яким Іванович Бойко, дідусь Тараса по матері.

 

– У такій хаті й народилась мати Шевченка, – розповідає екскурсовод, – з неї вийшла заміж. У Керелівку. Перед цими іконами молилася Катруся, аби їй зустрівся гарний хлопець з доброю, широкою душею. Господь послав їй такого парубка з Керелівки – Григорія Шевченка. Спершу подружжя жило в Керелівці, аж поки прилинула чутка: у Моринцях, якраз біля Якима Бойка, звільнилася хата...

 

А було так. Управитель Енгельгардта пізньої осені, як уже вдарили приморозки, зігнав моринських жінок до Мориного ставка витягувати коноплі. Дружина Копія, сусіди Якима Бойка, відмовилася заходити в студену воду – була вагітна. Але управитель велів її загнати силоміць – жінка застудилася, захворіла й невдовзі померла, так і не народивши дитину. Копій після похорону в розпачі кинувся до управителя й побив його. Повернувшись додому, з горя напився у хаті-пустці. А управитель тим часом – до пана. Копій і отямитись не встиг, як був закутий у кайдани і – до Сибіру. Хата зосталася порожньою. Про це довідалась Катерина – і до чоловіка, а той – до пана. Пан дозволив, і молоде подружжя невдовзі переселилося 1810 року в Моринці, в покинуту хату Копія...

 

Ось у тій хаті бунтаря Копія 9 березня 1814 року народилася третя дитина Григорія і Катерини Шевченків – хлопчик Тарас...

 

Та одного дощового надвечір’я до хатини постукали, й поріг переступив зарослий щетиною чолов’яга в латаній свитині.

 

– Сідайте, – озвалася з лежанки Катерина Якимівна, – гостем будете.

 

– Гостем? – хрипко перепитав незнайомець. – У своїй хаті?

 

То був коваль Копій. Розповів, що втік із Сибіру, після тяжких пригод дістався на Вкраїну, дійшов до рідного села і ось... до своєї хати.

 

Почастували Шевченки пізнього гостя, чим змогли, він подякував за хліб-сіль та й розчинився в дощовій темряві. Згодом долинули чутки, що Копій у довколишніх лісах зібрав таких, як і сам, відчайдушних козаків, нападають вони на панів по дорогах, а гроші роздають бідним.

 

Ні-ні та й навідувався Копій до Шевченків ночами – то хліба, то кавалок сала попросить, то переночувати. Для Григорія і Катерини то вже було не життя. Бачив це і Яким Іванович Бойко. Тож якось у неділю подався до свата Івана, випили по чарчині, погомоніли, – та й склалися по 100 рублів і купили в Керелівці хату для дітей з онуками. Наприкінці 1815 року Шевченки змушені були переїхати до Керелівки (нині Шевченкове).

 

...Далі ми поїхали до Лисянки – обідати й дивитися виступи місцевих самодіяльних колективів. Після майже трьох годин переїзду до санаторію – вже традиційний «дискусійний клуб» за вечерею і дискотека. А позаяк погода була гарна, то перед сном вирішили прогулятись. Добре, що далеко не зайшли від дверей. Їх мало не зачинили.

 

Плешкані – Київ

 

Третього дня ми мали від’їжджати, тож збори більш як півсотні журналістів, як часто буває в таких великих колективах, затягнулися. І все ж – ми вирушили. Але не одразу додому. Бо майже на межі з Київщиною завітали до ПСП «Плешкані», яким керує Дмитро Лисун. Господарство спеціалізується на вирощуванні пшениці, кукурудзи та цукрового буряку. Вирощують у господарстві також ячмінь, горох, сою та люцерну, якими годують велику рогату худобу (її в господарстві понад 4,5 тисячі голів).

 

Господарство орендує до 9,5 тисячі гектарів землі в Золотоніському та Драбівському районах. Окрім того, 1600 га землі в сусідньому Драбівському районі, у селі Безпальче. Тут на 1200 га росте кукурудза, на 200 га – цукровий буряк, решту займає соя та пшениця.

 

За словами Дмитра Лисуна, всі зернові, які вирощує господарство, збирають три комбайни закордонного виробництва (колись на таку площу треба було випускати до 35 комбайнів). Загалом уся стратегія розвитку ПСП «Плешкані» спрямована на мінімізацію обробітку ґрунту та виробничих затрат. Підприємство цікавлять не рекордні врожаї, а максимальний прибуток. Усе спрямовано на зниження споживання енергоносіїв: зменшення витрат пального на обробіток одного гектара до 30–40 літрів. У тваринництві господарство поступово переходить на цілодобове утримання худоби на майданчиках просто неба. Це дає змогу економити кошти на освітленні й опаленні, та й тварини стали здоровішими – жодної хворої худобини за чотири роки.

 

Після огляду господарства, фотографування в ролі трактористів і трактористок та обіду винятково з «натурпродуктів», ми поїхали до Києва. За цей час журналісти встигли потоваришувати й дізнатись багато нового одне про одного та про життя в різних регіонах. А ще – полюбити Черкащину: край козаків, гайдамаків та Шевченка. Колись прикордонний, а тепер – центральний та об’єднавчий.

 

Катерина Кириленко

 

Газета «Независимый курьер»

 

P. S. Особливо хочеться подякувати колективу Черкаської ОДТРК (генеральний директор Михайло Калініченко, заступник гендиректора і керівник представництва ВБФ «Журналістська ініціатива» в області Валентина Рабцун), керівництву університету ім. Б. Хмельницького (ректор Анатолій Кузьмінський), благодійному фонду «Журналістська ініціатива» і його керівникові Людмилі Мех.