Уже вкотре Всеукраїнський благодійний фонд «Журналістська ініціатива» збирає мас-медіа з різних регіонів України під своє крило. Далеко не всі доброчинні акції мають суто професійний характер. У пам’яті багатьох – автопробіг під гаслом «Схід – Захід: разом назавжди», що відбувся за участю народних депутатів, мистецької та спортивної громадськості й зацікавив жителів багатьох областей, у тому числі й Буковини.

 

Цього разу зустріч планували як пізнавальну. Місце її проведення – Черкаси, де в стінах національного університету – одного з наймолодших в Україні – відбувся семінар «Культура мови – культура нації» за участю ректора вишу професора Олега Кузьмінського. Щоб не замикатися у вузькому цеховому колі, керівник фонду Людмила Мех запросила в експерти авторитетних науковців – завідувачку кафедри української мови та стилістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка професора Наталію Шумарову, викладачів цієї кафедри Людмилу Хоменко та Дмитра Данильчука.

 

А відтак, збагатившись практикою, як треба писати, використовуючи потенціал мови солов’їної, журналісти поїхали за адресами вічних тем.

 

1. Вдачу дарує підкова

 

Трохи дивно, що область ця з’явилася на карті України порівняно недавно, у 1954-му, відкроївши певну частку від Полтавщини, Вінниччини, Кіровоградщини та столичної області. А до того самостійного адмінформування Черкащина – не було. Хоч саме тут, якщо не серце України, то принаймні її передсердя. Саме ця земля зродила і прийняла у своє лоно Богдана Хмельницького, тут перша наша гетьманська столиця місто Чигирин. Земля ця давала сили цілій плеяді борців за свободу – лідерам повстанських рухів Тарасові Трясилу й Івану Сулимі, живила талантом письменника Івана Нечуя-Левицького, композитора Семена Гулака-Артемовського, артистку Наталію Ужвій. У новітні часи саме на Черкащині гартувалися характери Героя України, будителя нашої незалежності В’ячеслава Чорновола й одного з найбільших, найліричніших поетів другої половини минулого століття Василя Симоненка.

 

Та головне: земля ця дала світові найбільшого нашого генія – Тараса Шевченка: поета і пророка, художника, філософа й творця, що став символом України.

 

Одне слово, як сказав на зустрічі заступник голови облдержадміністрації Анатолій Чабан, котрий, окрім адміністративної, обрав для себе ще й науково-педагогічну стезю й викладає курс історії студентам уже згадуваного національного університету, «концентрація подій та постатей вражаюча».

 

Можна по-різному ставитися до проекту телеканалу «Інтер» «Великі українці», але те, що в першу десятку «великих» за результатами загальнонаціонального голосування увійшло аж троє вихідців цієї землі – Шевченко, Хмельницький, Чорновіл, – є фактом унікальним і неповторним. Тож не дивно, що й перша державна туристична програма, в основі якої – впорядкування об’єктів історико-культурного значення задля долучення до цих скарбів якомога більшої кількості українців і гостей із зарубіжжя, з’явилася саме тут і має назву «Золота підкова Черкащини». Осереддям її є 85 пам’яток історії та культури загальнонаціонального значення.

 

Найбільше їх пов’язано з життям і діяльністю Тараса Шевченка. «Золота підкова» – не просто збереження історичних місць. Це ще й позитивна аура довкола них. Приміром, на газифікацію Канева, де могила великого поета, держава виділила 75 мільйонів гривень, 25 із них заплановано освоїти вже нинішнього року. Із цивілізаційного блага скористаються не тільки канівці. Село Прохорівка, де покоїться прах першого ректора Київського університету і першого нашого вченого-енциклопедиста Михайла Максимовича, – неподалік від цих місць. Отож обласна влада виношує задум добиватися в столичних інстанціях дозволу приєднати Прохорівку до Канівського національного заповідника. Тоді й туристичні маршрути через населений пункт проляжуть, інфраструктура його розвиватиметься.

 

Таку ж увагу приділяють і збереженню та розвиткові місць, пов’язаних з визвольною війною під проводом Богдана Хмельницького. У Суботові, де усипальня гетьмана, закінчують спорудження його резиденції та дбають, аби в усій красі постала знаменита Іллінська церква. Чималий обсяг робіт передбачено виконати в Холодному Яру. І Суботів, і прилеглі села газифіковано.

 

А загалом статистика така: якщо три роки тому блакитний вогник підвели до 40 відсотків населених пунктів області, а решта чекала своєї черги, то тепер ситуація змінилася з точністю до навпаки.

Масштабні плани пов’язані також із Кам’янським та Уманським історико-культурними заповідниками. Кам’янка знаменита перебуванням там О. Пушкіна, П. Чайковського, декабристів. В Умані найбільший у Європі молитовний будинок хасидів і дивної краси дендропарк «Софіївка».

 

«Золота підкова», безумовно, стане частиною туристичної програми, запропонованої гостям, які приїдуть в Україну на чемпіонат Європи з футболу 2012 року. Але реалізація її йде повним ходом уже тепер. Для чого використовуються різні приводи. Приміром, з наближенням 360-річчя козацької держави (відзначатимуть у 2009-му) пожвавились роботи на об’єктах, пов’язаних з життям Богдана Хмельницького, а родинний будинок-садибу батьків В’ячеслава Чорновола, що в селі Вільховець Звенигородського району, зовсім неподалік від шевченківських місць, відреставрували торік, коли готувалися відзначати 70-річчя лідера Народного руху.

 

Використовувати кожний шанс задля досягнення стратегічної мети – чим не зразок сучасного менеджменту й умілої пропаганди свого, національного!

 

2. Шевченкове повернеться Керелівкою

 

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.

 

Це – Шевченко. Ліричний шедевр вийшов з-під пера поета між 19 і 30 травня 1847 року в Санкт-Петербурзі, коли 33-річний Тарас, перебуваючи в казематі після арешту за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, чекав своєї подальшої долі. Вчені сходяться на думці, що вірш має автобіографічний характер. Отой садок, гордість і відрада сім’ї, досі красується біля батьківської хати в центрі села, що з 1929 року змінило назву і зветься тепер Шевченковим. Дерева, правда, у ньому вже не ті. Деякі навіть посаджені нащадками поета, що живуть далеко за межами України. А батьківська хата, яка біліє й виблискує маленькими віконечками, відтворена за малюнками Тараса-художника. Біля неї – скульптурна постать тринадцятирічного хлопчика. Отаким він пішов звідси в широкий світ.

 

І садок, і просторе подвір’я, і родинна хата, і монументальна музейна споруда, збудована в другій половині минулого століття, і могили батька й матері – усе це складові частини Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка».

 

Батьки поета, як відомо, поховані порізно. Мати Катерина Якимівна, котра першою пішла з життя і втрата якої для сім’ї була справжньою трагедією, заповіла поховати себе в родинному садочку, щоб у тихій задумі до неї могли надвечір’ям сходитися діти. Батько знайшов спочинок на сільському цвинтарі, зовсім неподалік. Але життя розпорядилося так, що обидві ті могили є одинокими. Село розбудовувалося і цвинтареві в його центрі ставало тісно. Отож з кінця позаминулого – початку минулого століть поховань [у тому місці] вирішили не проводити. Перша світова війна й революція з громадянською війною, що внесли чимало безладу в життя, сприяли остаточному занепаду старого кладовища, але щодо місця поховання Шевченкового батька сумнівів не виникає. По-перше, в селі жило чимало нащадків роду, котрі добре пам’ятали й доглядали це місце, а, по-друге, на могилі був камінь, де рука Тараса різцем витесала: саме тут покоїться раб Божий Григорій Шевченко. Отож у 1929 році, коли приймали рішення про створення Національного заповідника, могилу взяли під опіку держави, відповідно оформивши її, а надгробок перекочував до музею і перебуває в його експозиції.

 

...На садибі в теперішньому Шевченковому подружжя з п’ятьма дітьми жило з середини 1816 року. А до того мешкало в хаті маминого батька – поетового дідуся Якима та в оселі, що стояла поруч, де й народився Тарас. Власником її був селянин Андрій Колесник (по вуличному Копій), який відзначався бунтівною вдачею і відбував ув’язнення. Хата в той час стояла порожньою, отож домовилися, що молоде подружжя перейде туди жити. Копій, який згодом утік з тюрми й переховувався в навколишніх місцях, проти того теж нібито нічого не мав. Але час від часу вночі навідувався до рідної домівки – поїсти, а то й просто сховатися, що сіяло тривогу. Отож дід Яким зібрав сімейну раду, на якій вирішили: скластися грішми й купити для подружжя хату, що якраз вивільнилася в сусідньому селі.

 

Пригоду цю натхненно й красиво оповідала одягнута в так само красиві тогочасні строї молодший науковий співробітник Моринського філіалу Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка» Катерина Урсалова.

 

Хоча в Моринцях усього лише філіал, комплексу меншовартості його господарі не відчувають. Бо й увагу йому приділяють таку ж, як і центральній садибі, і саме тут збереглася автентика та давня назва села. А от Шевченковому її належить міняти. На історичну. Статися це має вже в недалекому часі. Принаймні, в цьому нас переконував сільський голова Шевченкового Михайло Падзіна. Цього, мовляв, хочуть земляки великого поета. Тарасова слава їхнього населеного пункту довіку не покине і з пам’яті нащадків її ніщо не зітре, а от історію належить поважати. І якщо вже бути в історизмі точними, то населений пункт мав би зватися не Кирилівкою, а Керелівкою. Бо при всій повазі до слов’янського імені Кирило назва села не від нього, а від того, що засновники, відтак і чимало жителів виготовляли дерев’яні ковші для просіювання зерна – керели – і завдяки їх продажу були відомими на всю округу.

 

Писемні джерела чітко засвідчують факт існування саме Керелівки, а от під час пізніших трансформацій усе змінилося. В архівних матеріалах за 1927 рік село, де минуло Тарасове дитинство, теж називалося Кирилівкою. Жило в ньому 3959 осіб, тобто майже на тисячу більше, ніж тепер, а на початку минулого століття, за твердженням Михайла Падзіни, було навіть 5000. Отака трансформація навиворіт, що не обминула й національну святиню. Війни, голодомор та й новочасна тенденція, коли люди дедалі більше горнуться до міського життя, що забезпечує ліпший зарібок та комфортніший побут, зробили свою справу. Хоча Шевченкова Керелівка й не якийсь там посередній патріархальний куток. Населений пункт давно газифіковано, у ньому три сучасних школи й Будинок культури, лікарня, є аграрний коледж, у якому готують фахівців для роботи в меліорації. На відміну від останньої навчальний заклад не занепадає. Власне, господарства на Черкащині, якщо порівнювати з іншими регіонами, теж не в аутсайдерах. За врожайністю зернових щороку посідають чільні місця в країні. Та в Шевченковому селі на місці зліквідованого колгоспу надійної агроструктури, котра б об’єднувала, створити не зуміли.

 

Наскільки благотворно впливає на розвиток малої батьківщини Тараса приплив туристів? Говорити про особливі успіхи, як це має місце у світах, де кожний, навіть невеличкий меморіал, уміють поставити для морального й матеріального добра нації, на жаль, не доводиться. Але реалізація державної програми «Золота підкова Черкащини» має поліпшити справу. Знаковими місцями на цьому порівняно невеликому п’ятачку туристичного маршруту, окрім Керелівки й Моринців, стає і село Будище, де відносно добре зберігся палац Енгельгардта, в якому тепер школа, і культурно-історичний комплекс «Шевченкова криниця», збудований 1989 року в селищі Лисянка на місці ймовірного розташування криниці, з якої в далекому 1826-му малий Тарас носив воду до місцевої школи, перебуваючи на навчанні в дяка Єфрема...

 

Бо все це – наші святині.

 

3. Плешкані – це перспективно

 

Бути на Тарасовій батьківщині й не ознайомитися з життям його земляків було б несправедливо. Власне, цього не могло й статися, бо маршрути для нас забезпечував, супроводжуючи в поїздці, генеральний директор Черкаської обласної державної телерадіокомпанії Михайло Калініченко. Чоловік, добре обізнаний з історією та економікою краю, залюблений у його багатство й красу, заслужений журналіст України.

 

Отож під завісу шлях проліг у Золотоніський район, у село Плешкані, де діє сільськогосподарське підприємство з однойменною назвою.

 

Плешкані – центр господарства, тут його контора, автопарк, тракторна бригада й одна з найбільших ферм. А загалом селянська спілка об’єднує поля п’яти сіл і за роки незалежності зуміла істотно приростити свій земельний потенціал. Якщо раніше за нею було закріплено 1,5 тисячі гектарів поля, то нині масив зріс до 8 тисяч. У господарстві п’ять молочнотоварних і дві свиноферми, 5000 голів худоби, з яких 1500 – дійного стада.

 

Культивують червоно-рябу породу молочного напряму. Від кожної корови отримали торік 6,5 тисячі кілограмів молока. Це третє місце в Україні. Серед тих, хто обігнав черкасців, знаменита фірма «Агро-Союз» на Дніпропетровщині, де (похвалюсь!) півтора року тому теж вдалося побувати. Літр молока заводи закуповують за ціною 2 гривні 35 копійок, реалізуючи його (дещо й знежиреним!) потім у магазинах по 3,8 гривні, тобто більш ніж наполовину дорожче. Такий накрут на переробці. Плешканців це зачіпає за живе, проте нічого не вдієш: хіба будувати власний молокозавод, але тут дотримуються думки, що кожен має займатися своїм ділом.

 

Навіть при такій, як вважають, не найбільш оптимальній ціні на натурпродукт, завдяки високій фермській продуктивності прибутковість сягає 50 відсотків. Але керівник господарства Дмитро Лисун у ейфорію від того не впадає: «Відсоток високий, – каже, – бо останнім часом не вкладали грошей у нове обладнання. Однак робити це конче доведеться, тоді спілчанська каса дещо й обміліє». Хоча не до критичної межі, бо в «Плешканях» господарюють з розрахунком. Приміром, по мінімуму тратять кошти на закупівлю породистого поголів’я, маючи свій племзавод. І вже на чому не економлять у «Плешканях», так це на зарплаті. У середньому за місяць у доярок вона сягає 2100 гривень. Найбільша – 2800. Особливої градації тут бути не може, бо всі групи корів майже однакової продуктивності – підупале в надоях поголів’я навіть достроково вибракують. І доярку, котра не спроможна взяти від довіреного їй стада по максимуму, на робочому місці теж ніхто не затримуватиме. Трудовий резерв у Плешканях та інших приналежних до сільгосппідприємства селах поки що є: при чотирьох тисячах працездатних у аграрному виробництві зайнято 400.

 

За управлінською формою «Плешкані» – приватна структура. Усі майнові частки колишніх власників господарство скупило, й корівники та майстерні, аби виокремити кожному його частку, тут не розбиратимуть. Земля перебуває в оренді. У користування, тобто для спільного обробітку, віддали її майже всі.

 

– Тих, хто відділився і взяв свій пай, аби ґаздувати самотужки, – одиниці, – каже Лисун.

 

Можливо, згодом, коли земля стане товаром, об’єктом продажу, співвідношення це зміниться, на місці теперішніх «Плешканів» з’являться й інші структури. Але вже не на голому місці – зможуть врахувати всі сильні та слабкі сторони ґаздування в теперішньому великому господарстві.

 

Сам Лисун чогось небажаного в деякій проти нинішньої роздробленості не вбачає. Три тисячі гектарів поля здаються йому оптимальним розміром господарства, яке піддається керівництву – нинішніх вісім, що мають у «Плешканях», то, може, й забагато. А менше трьох – не варто, бо не буде де розгулятися потужній техніці. Раніш, щоб збирати зернові з широкого колосового поля, на площах теперішнього господарства використовували 29 комбайнів марки «Нива». Тепер можна впоратися з роботою, маючи їх на порядок менше. Три комбайни Lexion дають усьому ряду заввиграшки. Ще й на ниві сусідів підсобити можуть. Тим більше, що не в усіх справи ладяться так, як у «Плешканях». Із 36 наявних раніш у районі агроспілок тепер на плаву шість. Це таку оцінку Лисун дає з позицій учорашнього голови Золотоніської райдержадміністрації. Попрацював Дмитро Олександрович на цій посаді рік і два місяці. За квотою Української народної партії. Стільки ж часу був і на посаді першого заступника голови обласної державної адміністрації. Але квоти квотами, а Лисуна більше вабить виробництво, де може сказати своє оригінальне слово. Що воно не завжди в унісон і з принципами доморощеного патріотизму не узгоджується – то вже інша справа. Переконаний: не можна господарювати, йдучи за голослівним закликом «купувати в основному наше, бо воно, мовляв, краще», сповідувати прихильність до вітчизняного комбайна, якщо він на збирання тонни зерна витрачає сім літрів солярки, тоді як зарубіжний аналог вкладається в 2,5 літра. За таких показників найдорожчий імпортний механізм не більш ніж за три роки окупається.

 

Якось, демонструючи хуторянську солідарність, купив Лисун доїльний комплекс виробництва Брацлавського заводу, що на Вінниччині, а потім, каже, корів до доїльного залу не могли загнати – довелося спішно на зарубіжну техніку переходити.

 

Наше тоді краще, коли робимо його кращим, а так, щоб на самих гаслах і закликах, далеко не заїдеш, переконаний Лисун.

 

Тож чи застану «Плешкані» на таких же солідних площах, якщо доля (чим вона не жартує!) посприяє ще раз побувати тут? Не впевнений! Бо, окрім усього іншого, й орендною платою за користування землею Лисун особливо пайовиків до господарства не прив’язує. Розраховується грошима, виплачуючи щороку 2,5 відсотка вартості земельного паю. Порівняно з тим, що указом Президента передбачено утримувати планку щонайменше на рівні 1,5 відсотка, це нібито не зле. Тим більше, й розмір паю у «Плешканях» – не те що на Буковині: в середньому 3,3 гектара чорнозему на кожного. Але вартість його за державними розцінками навіть після численних індексацій до смішного мала: приблизно 40 тисяч гривень. Два з половиною відсотка – це трохи більше тисячі гривень. З одного боку – за торішніми цінами за них можна купити тонну пшениці, та все ж за нинішніми мірками – невеликі гроші. І це при Лисунових темпах і вмінні заробляти! Може, секрет захований у небажанні «підгодовувати чужих», оскільки 40 відсотків власників землі перебувають за межами сіл, скріплених «Плешканями»? Можливо. Бо в Лисуна є привід і потреба тратитися й на своїх. П’ять шкіл, три дитячих садочки, для яких, кажуть, тут побудовано соціалізм. А крім того, діє система підтримки для ветеранів і працівників, у сім’ях яких горе, інші негаразди.

 

Ось так хазяйнують у «Плешканях». Програми дій для них ніхто, в тому числі й держава, не розробляв. Радше – навпаки. Чимало успіхів зумовлено лише характером і господарським хистом, особистістю керівника. Хтось побачить у тім випадковість, хтось – закономірний процес. Та добре, що він, Лисун, є. Побільше б таких! Завдяки їхній ініціативі й умінню працювати й аграрна стратегія для усієї країни швидше вироблятиметься...

 

Михайло Токарюк

 

Обласна газета «Буковина»

 

Фото автора