У Національній спілці журналістів України 17 грудня 2014 року відбулася презентація книжки «Вогонь його серця. Спогади про Анатолія Москаленка» (К.: ДП «Експрес-об’ява», 2014). Видання, випущене як соціально значуще на замовлення Держкомтелерадіо України за програмою «Українська книга», розповідає про відомого публіциста й науковця, першого директора Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

 

У збірнику вміщено спогади колег і друзів, світлини про життя й багатогранну діяльність Анатолія Москаленка, його вибрані оповідання, новели, статті з творчого доробку. Серед авторів спогадів – відомі журналісти, письменники, науковці, політичні та громадські діячі: Валерій Іванов, Леонід Кравчук, Андрій Мельничук, Людмила Мех, Віктор Набруско, Юлія Нестеряк, Борис Олійник, Віктор Пасак, Олександр Пономарів, Володимир Різун, Володимир Сергійчук, Михайло Сорока та інші.

 

      На презентації, модератором якої був перший секретар НСЖУ Сергій Томіленко, брали слово голова Держкомтелерадіо України Олег Наливайко, автор-упорядник збірника член правління Київської організації НСЖУ Юрій Бондар, ветеран журналістики Володимир Біленко, генеральний директор Київської державної регіональної телерадіокомпанії Олександр Савенко, президент ВБФ «Журналістська ініціатива» Людмила Мех, співачка й викладач Марійка Бурмака, яка виконала також віночок пісень під гітару. Виступили онук Анатолія Москаленка Тарас, лауреат Мистецької премії «Київ» імені Анатолія Москаленка публіцист Сергій Шевченко, студенти й викладачі Інституту журналістики Шевченкового університету.

 

Збірник «Вогонь його серця...» побачив світ як 4-й випуск заснованої 2011 року книжкової серії «Золоті імена української журналістики».

 

Поліна Батрак

 

Фото автора і Сергія Шевченка

 

***

 

Радимо почитати: Анатолій Москаленко вчив з повагою ставитись до людей і не економити емоцій

 

Спогад з книжки «Вогонь його серця...»

 

ВІН УМІВ ВІДДІЛЯТИ ЗЕРНО ВІД ПОЛОВИ...

 

Людмила Мех

 

На початку 1990-х, після здобуття державної незалежності, Спілка журналістів України переживала надзвичайно відповідальний етап своєї діяльності, а точніше – починалось її самостійне життя за межами Спілки журналістів Радянського Союзу. Однією з перших, за творчими організаціями прибалтійських республік, СЖУ офіційно вийшла з відповідної всесоюзної структури, і водночас із МОЖ (Міжнародної організації журналістів зі штаб-квартирою в Празі), яка насправді так само перебувала під контролем Москви.

 

Це була нова сторінка нашої спілчанської історії. Її творили тисячі колег із загальнонаціональних і регіональних ЗМІ, які тісно співпрацювали з активом обласних організацій, а ось акумулювали ідеї в нові рішення, що ставали, без перебільшення, доленосними, члени правління й секретаріату СЖУ. І серед тих, до чиєї думки дослухалися, без кого не робили жодного визначального кроку, були Володимир Йосипович Здоровега, Михайло Іванович Батіг та, звичайно ж, Анатолій Захарович Москаленко. Скільки бувало непростих дискусій під час засідань та в процесі підготовки документів! Скільки різних думок, з яких визрівало аргументоване, єдино правильне рішення, автором котрого дуже часто був саме Анатолій Захарович!

 

Посада відповідального секретаря, а з осені 1992 року по травень 1997-го – заступника голови Спілки журналістів України з міжнародних питань і зв’язків, дала мені змогу бути безпосередньою учасницею цих подій. До того ж я була єдиною з трьох заступників голови, кого з’їзд обрав членом правління СЖУ. Пощастило працювати з одній команді з багатьма блискучими публіцистами й відомими науковцями, авторитетними носіями нового й перспективного в практиці діяльності ЗМІ, талановитими організаторами нашого професійного об’єднання, визнаними як у державі, так і поза її межами. Анатолій Захарович мав унікальну особливість однаковою мірою бути відомою Особистістю у всіх перелічених напрямах вітчизняної журналістики.

 

А ще він був особливою Людиною – винятково порядною, інтелігентною, доброзичливою. Прекрасним психологом, надійним порадником та мудрим, розумним чоловіком, який і неприємні рішення умів приймати так, щоб не завдати болю іншим. Мабуть, цей біль, він просто брав на своє серце...

 

Правду кажучи, по-справжньому відкрила для себе Анатолія Захаровича уже після того, як пішла з роботи в апараті СЖУ. Для мене то були непрості часи. Враз кудись зникли ті, що вчора набивалися в друзі й обривали телефон, а дехто з тих, з ким у справах траплялися колізії, відверто зловтішався: ось тепер ти відповіси за все! І хоча, як то кажуть, з головою поринула в організацію роботи новоствореної Асоціації працівників ЗМІ України – і як один із трьох співзасновників, і як виконавчий директор – усе ж коли-не-коли вигулькувала «чергова» побрехенька. Бувало боляче через підступність і несправедливість, але ніби на противагу щопті недоброзичливців навколо мене почали гуртуватися колеги. Разом з давніми друзями вони згодом стали активом зареєстрованих у Мінюсті нових громадських організацій – Всеукраїнського автомобільного клубу журналістів та ВБФ «Журналістська ініціатива».

 

Саме в той непростий період Анатолій Захарович запросив мене до складу міжнародної редколегії підручника для студентів інститутів і факультетів журналістики «Современная журналистика». Серед творців цього раритетного тепер видання, що побачило світ 1999 року, авторитетні вчені й фахівці з Німеччини, Ірландії, Білорусі. Україну представляли академік Москаленко й перспективний професор Валерій Іванов, якого попри молодий вік усі визнавали як найпершого помічника нашого Метра в цій редколегії. Мені ж було доручено бути відповідальним секретарем, а ще – підготувати публікацію про регіональні ЗМІ й можливості одержання ними достовірної інформації.

 

Раніше не писала наукових праць, а робота над підручником у такій авторитетній команді дала можливість поспілкуватися з визнаними вченими під час семінарів у Києві, Берліні та Дубліні. Я була вдячна за цю пропозицію Анатолію Захаровичу і вперше до перелічених вище його якостей я додала ще одну: вміння без зайвих слів реально підтримати людину. Він у той час був незмінним секретарем Спілки журналістів України і його позиція в описаній ситуації свідчила про особистий рівень прийняття рішень, на які ніхто не зміг впливати.

 

Якось почула від завжди шанованого мною Олександра Миколайовича Савенка слово Батько, сказане на адресу Анатолія Захаровича. Спочатку подивувалася, а потім замислилася: а й справді – для багатьох з нас він і був саме як справжній Батько. Допомагав, підтримував і не чекав на подяку. А ми навіть не уявляли, як він тоді страждав від підступної і невиліковної хвороби. На семінар до Дубліна він уже не полетів, а за кілька тижнів його не стало. Ми плакали разом з осінніми дощами...

 

Наступної весни мені зателефонувала Анастасія Макарівна. Знала я її не один рік і дуже дорожила добрим ставленням до себе цієї інтелігентної і красивої в усіх розуміннях Жінки. Вона розповіла, що одна з випускниць інституту написала дипломну роботу про життя й наукову та викладацьку діяльність Москаленка. Зрозуміло, що поруч з десятками теле- і радіопередач, газетних і журнальних матеріалів, підготовлених професіоналами, це лише скромна студентська спроба осмислити зроблене Анатолієм Захаровичем для вітчизняної журналістики. І все ж та робота випускниці була дорога найближчій людині нашого незабутнього Вчителя. А значить – вона була того варта.

 

– Знаєте, Людмило Григорівно, було б добре підтримати цю дитину, сказати добре слово, а може, і премію від журналістського фонду вручити, – делікатно запропонувала Анастасія Макарівна.

 

Я впізнала стиль Анатолія Захаровича, його вміння, як кажуть, відділяти зерно від полови, а ще – давати шанс молоді. Не випадково багато років він очолював журі при СЖУ для майбутнього професійного поповнення – творчий конкурс «Шанс».

 

Розмова стала керівництвом до дії. Зателефонувала директорові інституту журналістики професору Володимирові Володимировичу Різуну, обмінялися думками щодо програми проведення започаткованої Анатолієм Захаровичем «Журналістської весни». Вийшло дуже зворушливо: разом з Анастасією Макарівною й Володимиром Володимировичем ми відкривали «Журналістську весну-2000». Привітали усіх присутніх і вручили премію нашого фонду юній дослідниці наукової і публіцистичної спадщини Метра.

 

Відтоді протягом п’яти років ми підтримували добру традицію. Профком інституту визначав кращих студентів і молодих науковців, надавав у фонд список і вже далі чітко працювали наші бухгалтерії, переказуючи преміальні на іменні картки. А ми втрьох виходили на сцену, вітаючи присутніх на своєрідному щорічному з’їзді випускників різних поколінь нашої дорогої альма-матер. Щоразу на цих зібраннях колеги згадують академіка Москаленка, якого справедливо вважать засновником сучасної української журналістики, його слова про особливу групу крові, про професію, яка для багатьох з нас, як і для нього, стала способом життя. 

 

Скільки приємних і не зовсім змін принесла мені Доля! І все ж вважаю себе щасливою, що на життєвому шляху нарівні з батьками, рідними та коханими були і є такі люди, які стали справжніми Вчителями, наставниками. Тому й не зникає бажання допомагати своїм колегам, як своєрідна подяка тим, хто колись тебе зрозумів і підтримав.