У Києві побачила світ книжка, якою вшановано пам’ять Володимира Степановича Сідака – генерал-лейтенанта, історика, першого ректора Національної академії Служби безпеки України. Йому 3 лютого 2021-го виповнилося б 83 роки…

 

У книжці, тираж якої пів тисячі примірників, зібрано чимало цікавих, маловідомих фактів з життя й діяльності вченого. Він у наукових працях, звісно, не писав про своє дитинство чи юнацькі роки, не залишив і друкованих спогадів про родину, в якій зростав. І навіть на порозі «неминущої дороги», вже перебуваючи в шпиталі, він робив те, що вважав найважливішим. «Наука – жінка, яка не пробачає зради» – казав професор. І служив науці до останнього дня.

 

    Не видав він ні мемуарів, ні розгорнутого власного «перебігу життя» – багато чого сам про себе не розповів. І вже, на жаль, не розповість... Тому-то цінні навіть крихітні «замальовки», нотатки, світлини з сімейного фотоальбому та інші матеріали, які подали до збірника «Назавжди в серці» рідні й близькі науковця (на фото: В. С. Сідак з правнуком Максимом; з донькою Ольгою і сином Геннадієм).

 

Понад рік тому – 5 грудня 2019-го – талановитого дослідника й мудрого керівника здолала важка хвороба... Він залишив у спадок головне – зроблене для добра України, для людей, для своєї родини. І залишив по собі вдячну пам'ять. Її дещицю збереже книжка, яку в анотації упорядники назвали «своєрідною епітафією».

 

У збірнику є біографічний нарис (його автор полковник запасу Олександр Власенко) і понад сімдесят спогадів, відгуків на сумну подію, коротких творів з присвятами. Їх надали колеги, друзі, родичі Володимира Степановича Сідака, зокрема його син Геннадій, доньки Людмила й Ольга, внук Антон. Як здалося авторові цієї публікації, до більшості текстів – прозових і римованих – редакторська рука була щадлива. Не перекладено дописів, наданих в оригіналі російською мовою. Цей підхід, певно, мав на меті зберегти колорит самих творів і додати документальності збірнику, наприкінці якого вміщено перелік основних праць професора В. С. Сідака – наукових публікацій і видань.

 

Завжди цікаві в таких книжках оригінальні спостереження, свідчення та думки очевидців. Як от, приміром, у полковника медичної служби Анатолія Бережного є спогад про матір Володимира Степановича: «Я з нею познайомився, коли він уже служив у Казахстані, був начальником у Гур’єві (від 1991 року – це місто Атирау), а мене по-товариськи попросив, щоб я допомагав їй, коли матиме в чомусь потребу, зокрема в питаннях підтримання здоров’я. Вона жила сама, хоч і біля родичів, у селі на Житомирщині. Раз було я навідався туди, поговорили, запропонував допомогу, а згодом, уже коли до неї приїздив син, ми провідували її разом.

 

Володимир Степанович виріс без батька, який загинув на війні. Мати працювала в той час учителькою. Вона згадувала в розмові, що коли окупанти, приїхали забирати старших школярів, аби вивезти їх до Німеччини, до озброєних візитерів вийшла сама (а в неї тоді обличчя було уражене туберкульозом – це як форма лепри, дуже важке захворювання). Вийшла, відкрила обличчя й заявила, що тут, мовляв, діти нездорові: «Я от хвора й тут усі хворі». Це було вельми ризиковано, бо ж учительку могли просто там убити, однак німці розвернулися й поїхали геть. Так смілива жінка, можна сказати, врятувала від неволі групу старшокласників. Мені вона сама розповідала це зі слізьми на очах, переживаючи давню пригоду».

 

Про повоєнне життя сім’ї на Рівненщині згадує сестра професора Алла Гавдьо: «1948 рік. Глуха поліська глибинка, село Карпилівка, Сарненський район, Рівненська область. Саме сюди з Бердичівщини приїхала за направленням наша мама, Ліщук Олена Павлівна, вчителем початкових класів з двома малими дітьми: мені – три місяці, а Володі – 10 років. Ночували першу ніч у хаті голови колгоспу на печі. Дочекавшись господаря, дружина поставила на стіл йому вечерю, і в цей момент почувся постріл у вікно, який забрав життя голови колгоспу. Ось так «привітно» нас зустріло село. Про це, звичайно, я дізналася від Володі, коли підросла. Жах, який він тоді пережив, не забувався усе життя»…

 

Володимир Сідак починав службу в органах держбезпеки на початку 1970-х, але доленосного 1991 року він у званні полковника очолював Вищі курси КДБ СРСР у Києві. Як пригадує Євген Марчук, один із фундаторів Служби безпеки України, Володимир Степанович не мав жодних комплексів, пов’язаних з минулим часів КДБ: «Його українська душа і розум науковця сприйняли державну незалежність України з великим ентузіазмом. У нього вже тоді було чимало різних ідей і планів щодо глибинної трансформації навчального процесу і напрацювання базових засад нової ментальності державної безпеки уже незалежної України».

 

Свої новаторські ідеї та плани Володимир Сідак як фаховий педагог, вчений, умілий організатор згодом утілив у розбудові вищої школи в системі державної безпеки й поза нею. Про це розповідають у своїх спогадах вищі офіцери спецслужби (Василь Горбатюк, Василь Крутов, Олександр Бєлов, Анатолій Беляєв, Володимир Шеремета, Валерій Картавцев, Юрій Телеховський, Микола Стрельбицький та інші), науковці з Університету економіки та права «КРОК» (Сергій Лаптєв, Віктор Алькема), Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого (Василь Тацій), історики Дмитро Вєдєнєєв, Тамара Вронська, Валерій Козенюк, журналіст і письменник Олександр Скрипник, інші численні колеги – ветерани-співпрацівники з Рівного й Києва, випускники академії різних років.

 

…Ще на строковій армійській службі майбутній доктор історичних і кандидат юридичних наук зрозумів важливість освіти, тож наполегливо здобував знання. Коли повернувся після демобілізації в село, «засів» за підручники, згадує сестра Алла. Математику з мамою повторював з 1-го класу, ходив щодня пішки до вечірньої школи аж за 10 кілометрів у Сарни. Повертався пізно вночі. «Вчив програму наперед і закінчував по два класи за рік, – пише молодша сестра. – Це для мене був приклад прагнення до знань. Ця наполегливість, вміння самонавчатися залишилися і в інституті… Спішив жити, щоб багато встигнути за життя».

 

Він був не таким службовцем і керівником, якого подумки упереджено уявляв собі (до особистого знайомства) професор історії Валерій Степанков. Останній гадав, що побачить вишколеного служаку «з потрійним дном – «типового малороса-пристосуванця, готового в ім’я кар’єри перефарбуватися в будь-який колір та займатися розробкою всякої теми, залишаючись у душі вірним ідеалам українофобської комуністичної системи, в лоні якої сформувався як професіонал». Але після першого спілкування з Володимиром Степановичем враження були цілком протилежні: він «зустрів сильну, цілеспрямовану особистість, яка сповна усвідомлювала мету».

 

Ось іще цікавинки зі спогадів друзів і колег: «В. С. Сідак дуже ретельно готувався до проведення будь-яких заходів. Він неодноразово повторював, що «сіяти потрібно на підготовлений ґрунт». Ці слова я взяв на озброєння (пише професор Василь Балабанов. – Авт.) і досі постійно використовую, ділюсь ними з колегами, посилаючись на їх автора як на неперевершений авторитет».

 

«Володимир Степанович був принциповим і вимогливим керівником як до себе, так і до підлеглих, – згадує полковник у відставці Петро Волошин, якому ректор свого часу запропонував перейти на посаду проректора з тилового забезпечення академії (а там багатопрофільне господарство, кілька сотень підлеглих, велика відповідальність). – На мої сумніви Володимир Степанович мені відповів: «Знаєш, я не обіцяю тобі спокійного життя, я буду вимагати, щоб робота не тліла, а горіла», і його крилатий вислів, що «треба працювати так, щоб аж куфайка заверталась. Мені потрібно, щоб ти чесно і добросовісно працював на кінцевий результат. Якщо буде таке порозуміння, то і я підставлю своє плече, і ти можеш на мене розраховувати». Звичайно, після таких слів я дав згоду на призначення на посаду проректора».

 

На початку 2000-х років, до речі, й мені довелося стати свідком пам’ятного спілкування ректора з підлеглим – керівником одного з підрозділів академії (цим спогадом ділюся вперше). Запрошений на нараду старший офіцер увійшов до кабінету Володимира Степановича й мусив виправдовуватися, відповідаючи на запитання. Розвівши руки й округливши очі, він казав про труднощі, проблеми та «об’єктивні причини», що завадили йому вчасно виконати доручення. Емоційний спіч у стилі «все пропало!» доповідач закінчив так: «Я в розпачі!» Генерал мовчки вислухав, підвівся з-за столу й, блиснувши очима, пішов широкими кроками до підлеглого. Став до нього майже впритул і… спокійно порадив, але крижаним тоном з легким натиском на кожному слові: «Запам’ятай. Ти ніколи не повинен бути в розпачі». Потім розвернувся, так само швидко дійшов до свого столу, сів у командирське крісло, по-батьківськи поглянув на розпашілого доповідача й підсумував розмову: «Іди і працюй».

 

У книжці є немало спогадів про стиль роботи Володимира Сідака. Ще в період його служби в Рівному «він умів так керувати оперативним процесом, що невиконання його вказівок для підлеглого було щось на зразок неповаги до Учителя…» (написав полковник у відставці Віктор Тараненко). «Крім гострого професійного розуму, в ньому відчувалася й проявлялася глибока народна мудрість. Він володів тонким почуттям гумору, приправляючи своє ділове мовлення доречними афоризмами, а позаслужбове спілкування – гострою українською приказкою, а то й міцним, але влучним слівцем» (полковник запасу Сергій Лашкет, колишній помічник ректора). Водночас Володимир Степанович «не був святим і ніщо людське не було йому чужим».

 

Книжкову новинку, певен, з інтересом гортатимуть не лише в Національній академії СБУ, під егідою якої збірник побачив світ. Видання розраховане на широкий читацький загал. У мозаїці опублікованих різножанрових творів генерал-майор Сергій Кудінов (саме він донедавна очолював згаданий заклад вищої освіти) розкрив, можливо, найбільший «секрет» магнетизму таких багатогранних особистостей, до яких належав герой книжки «Назавжди в серці». Усе тут без хитрощів: «Володимир Сідак не просто був патріотом Академії, а ставився до закладу як до рідної кровинки, справи всього життя».

 

Сергій Шевченко, заслужений журналіст України, полковник у відставці

 

Фото автора й надані родиною В. С. Сідака