1.Академік НАН України Борис Олійник і Людмила Мех.

2.Промовляє професор Олександр Пономарів.

3.Студенти.

 

 

 Двадцять п’ятого березня 2011 року під час ХVІІ Міжнародної науково-практичної конференції з проблем функціонування й розвитку української мови «Мова. Суспільство. Журналістика» у залі Вченої ради Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка відбувся ІІ Всеукраїнський науково-практичний семінар для працівників загальнонаціональних та регіональних ЗМІ «Культура мови – культура нації». Співорганізатори семінару – Інститут журналістики і ВБФ «Журналістська ініціатива».

 

Після відкриття семінару професор Олександр Пономарів, який разом з Людмилою Мех вів засідання, зробив критичний огляд видань з культури мови й дав чимало корисних порад. Він зазначив, зокрема, що дехто пропонує писати імена в кличному відмінку так: Мишо, Дашо, Машо. На відміну від російської мови, де триступенева система імен (офіційні – Иван, Мария, пестливі – Ваня, Маша, зневажливі – Ванька, Манька), в українській мові – двоступенева (Петро і Петрусь; Михайло і Михасик, Михась). Отож Даша й Миша – це не в традиціях української мови. Від імені Ігор кличний відмінок має бути не Ігоре, а Ігорю (як у всіх іменників м’якої групи – кобзарю, царю тощо). Кажуть також, що головка гриба називається шляпка (мовляв, це з народних уст), а насправді, за ботанічною термінологією, це шапинка (а слова шляпа в українській мові немає). Помилково кажуть також ви праві, замість ви маєте рацію (не про радіостанцію тут ідеться, а про латинське походження слова рація). Культура мови – це культура думки, наголосив професор.

 

Про українську мову і літературу в українському інформаційному просторі зі знанням справи розповів генеральний директор Київської державної регіональної телерадіокомпанії Олександр Савенко.  Наступне слово виголосив поет Борис Олійник.

 

     

1.Репліка доцента Миколи Зубкова (Харків).

2.Заступник головного редактора газети «Житомирщина» Ірина Хомчук і журналіст Василь Кізка («33 канал», Вінниччина).

3.Зліва направо: генеральний директор КДРТРК Олександр Савенко, член правління ВБФ «Журналістська ініціатива», кандидат політичних наук Михайло Калініченко, Людмила Мех.

 

    

1.На трибуні Борис Олійник.

2.У залі.

3.Зацікавлена розмова.

 

 

 

 

З промови Бориса Олійника

 

Зазвичай у нас передовсім грішать на тиск північного сусіди. Пробачте, а де ж наша держава, котра й пальцем інколи не поворухне, коли згасають чи ледве животіють українські видання? Перш ніж звинувачувати когось, варто спершу подивитися на своїх малоросів, які записалися у великороси і, споконвіку живучи в Україні, так і не спромоглися вивчити рідної мови. Саме вони найголосніше волають про «українізацію». Я звертаюся до питомих росіян. Та перевірте ж нарешті повноваження цих самозванців, котрі, виступаючи від вашого імені, своєю бездарністю компрометують і принижують російську націю.

 

А нам, українцям, варто застерегти загрозу й з іншого боку, яка безпосередньо заторкує проблему «Культура мови – культура нації». Звичайно, всі мови світу запозичують одна в одної певні терміни – для зручності. Скажімо, англійська в американському варіанті за рік приручає 200–300 слів, в основному наукові терміни. А от незалежна Україна за це 20-ліття вже встигла прихопити з англійської кілька тисяч слів, що межує просто з витісненням корінної мови...

 

Найпоказовіша ознака провінціалізму і безкультур’я – неперебірливе перевдягання в чуже, котре часто пасує так, як корові сідло. Прислухайтесь: лізинг, факторинг, франчайзинг, факс, ксерокс, принтер, картридж, вінчестер, пенітенціарна (прости, Господи) система. А один чоловік почув по телевізії, як інформував нас «ньюмейкер» Президента. Жоден завойовник так тріумфально не полонив наші міста і села чи вулиці. А всім оцим же «мінісупермаркетам», «блокбастерам» і вище названим покручам в українській мові є свої нормальні відповідники. Це уже, шановні колеги, не смішно.

 

Я вкотре звертаюся з вимогою створити Комітет захисту української мови від навали безграмотної іноземщини, доки ще не пізно...

 

Радію, що не сам-один... У вчорашньому номері «Літературної України» оприлюднена стаття «Академія української мови: бути чи не бути?». Бути, кажу разом з автором Михайлом Малюком. Щось треба робити. Одне слово, треба вести зважену державну політику. Але як її планувати, скажімо, стосовно розвитку мов нацменшин, коли з паспортів зняли графу «національність»? На якій тепер підставі визначати, де національна «більшина», а де «меншина»? А може для того і зняли родову ознаку, щоб нас остаточно збити з пантелику і щоб ми ніколи не здогадалися, хто з нас «меншина», а хто «більшина», хто нами править? А от хто – найточніше визначила з мужністю воїна духу прекрасна українка Катерина Мотрич у роботі «Ще раз про «мовну єресь» та єретиків, «молоде вино» і «старі міхи», опублікованій у «Слові Просвіти» за вчора. Якщо такі особистості стають в обороні мови, ми таки переможемо.

 

       

1.Промовець - лауреат Шевченківської премії Леонід Мужук.

2.Під час семінару.

3.Перед мікрофоном письменниця Алла Ковтун.

4.Викладачі кафедри мови та стилістики Сергій Доломан і Людмила Хоменко.

 

Перший заступник генерального директора телеканалу «Культура» Леонід Мужук розвинув тему створення в Україні органу, який захищатиме українську культуру, кіно, телебачення і взагалі – захищатиме кожного українця. «Ми всі впродовж 20 років малюємо зачароване коло, сформоване з інформаційно-культурної лінії, якою нас обнесли, – зазначив він. – Якщо справді такий комітет буде створено, то більш важливого завдання в Україні немає». А починати, на думку промовця, потрібно «з економіки, яка б рятувала нас з вами».

 

Яке кіно дивляться нинішні українці? Левову частку інформаційного простору (95%) зайнято чужим продуктом – переважно російським фільмом, адаптованим українським рядком. Другий рівень – присутність в інформаційному просторі України мало не всіх російських каналів, які так само показують російське кіно. Третій рівень – коли наші телеканали свідомо починають між собою обмін тим, що знов-таки приходить у вигляді чужого товару. Останній, найболючіший, сегмент експансії чужого товару – це те, що називається домашнім відео.

 

Ніхто ніколи не задумувався, що дивляться наші діти. Мало хто спроможний вимкнути екран, коли дитина дивиться чужий мультик, перекладений російською мовою. І біль, який дитина відчуває, якщо ти це собі дозволиш, не йде в жодне порівняння з тим, що в цієї дитини немає українських фільмів. Дитина не знає, що може бути український фільм. Дитина взагалі не чує українського слова. І коли діти приходять навіть до цієї аудиторії, вони не знають українських фонем. Мало не найбільша проблема для комітету захисту української мови – це якраз і є українська вимова.

 

Нині наші актори, які знімаються в Україні для російських продюсерів, не можуть засвоїти українських фонем. Актори не мають живої практики. А це вже п’яте зачароване коло – коли в Україні ми не створюємо свій продукт, а орієнтуємося на російський ринок, на російську мову…

 

Нині, якби ми захотіли зняти фільм українською мовою, ми б не назбирали стільки акторів, які могли б зніматися без «тонування». Немає таких акторів, бо ще дітьми вони дивилися чужі фільми й не чули живого українського слова. І майже не чують цього нині на українському телебаченні й радіо. Якщо хтось із вас слухає рекламу... немає жодного її блоку, який би мав право вийти в ефір: дуже часто спотворюється звук до такого рівня, що значення слова втрачається. Наприклад, слово «жінка» звучить як «шинка» (слово «казка» оглушується до «каска», зауважив О. Пономарів). Мовні покручі бомбардують вуха. Звуки, які мають бути природними, відходять з живої мовної практики, а приходить те, що вбиває національну сутність української душі...

 

На цьому етапі в нас немає мистецтва національного кіно. І телебачення, яке нині є, воно не українське. Воно лише прикривається шляхетною формою «національне». Як розірвати зачароване коло? Тільки через економічні важелі. Кінопрокатників треба зацікавити економічно. Так само, як треба економічно зацікавити телеканали створювати фільми для України. Захистити українське кіно – це важливий пункт діяльності комітету. Треба мати фінансову базу для кіновиробництва. З привезеного чужого кіно в нас нічого не осідає для виробництва фільмів, для створення серіалів для українського телебачення...

 

І наостанок. Журналісти мають навчитися вимовляти правильно українські звуки. Вірю в те, що є в нас молоді сили, які прорвуть зачароване коло, і на наступній конференції намітиться, бодай в одному місці, цей прорив. Він має розпочатися з кадрового бажання розірвати це коло...

 

    

1.Поетичне слово Михайла Калініченка (Черкаси).

2.Людмила Макей (Кіровоград).

3.Завкафедри Інституту журналістики професор Наталя Шумарова (друга праворуч).

 

З вірша «Чуже телебачення», який прочитав автор збірки поезій «Праведності ген», багаторічний генеральний директор Черкаської ОДТРК «Рось» Михайло Калініченко:

 

...Екран величає жорстоких,

Безжальність лютує і гріх,

Всі збочення - на потоках,

Букет аморальних утіх.

 

Немає народу, що гордо

Іде крізь століття звитяг -

Лиш сунуть чужинців орди -

Екран у облуду затяг.

 

Канали, канали, канали,

Невже вам своє не болить?

Невже гоноровість сконала,

Лишивши саму сороміть?

 

Українським ставай, екране,

Журналісте - ти патріот!

Лиш з колін телевізія встане -

Недосяжних сягне висот!

 

   

1.Під час виступу професора Ганни Онкович (Інститут вищої освіти). 

2.Учасники семінару.

3.Студенти Інституту журналістики.

 

       

1.Промовляє Сергій Шевченко, лауреат Премії імені Івана Франка в галузі інформаційної діяльності.

2.Викладачі кафедри мови та стилістики Інституту журналістики Ірина Мариненко і Дмитро Данильчук.

3.Доцент Людмила Хоменко.

4.Професор Іван Ющук.

 

Олександр Пономарів, запросивши до слова Сергія Шевченка, відрекомендував його як свого колишнього студента (текст виступу п. Шевченка про типові мовні огріхи у висвітленні діяльності правоохоронних органів читайте, будь ласка, нижче - після цього фотозвіту). Сергій подякував викладачам за науку й подарував професорові свою нову книжку «Розвіяні міфи. Історичні нариси і статті». У дарчому написі автор заримував кілька жартівливих рядків:

 

Лікую текстів стилістичний нежить

Без «Мовознавства» купи номерів...

А хто ж той «цензор», що й за мною стежить?

«Культура слова». О. Пономарів.

 

Свої книжки Сергій із вдячністю подарував також головному редакторові обласної газети «Запорізька правда» Аллі Кобинець і колишньому головному редакторові газети «Урядовий кур’єр» Аллі Ковтун. Вони з-поміж інших колег-журналістів 2010 року долучилися до інформаційної підтримки книговидавничого проекту «Толока Шевченків», завдяки якому побачив світ згаданий збірник історичної публіцистики.

 

На семінарі брали слово професори Ганна Онкович, Іван Ющук, доценти Людмила Хоменко, Павло Куляс (Київ) та Микола Зубков (Харків), кандидат філологічних наук Алла Кобинець (Запоріжжя), керівник прес-служби Аграрного союзу України Наталя Черешинська (Київ), журналісти Людмила Макей (Кіровоград), Василь Кізка (Вінницька область) та інші. Тексти деяких промов читайте, будь ласка, після фотозвіту.

 

Фаховий аналіз українських друкованих видань, з-поміж них газети «Народне слово» (Кіровоград) та «Іменем закону», зробив старший викладач кафедри мови та стилістики Інституту журналістики Сергій Доломан.

 

    

1.Семінар у розпалі.

2.Знавець піар-технологій Наталя Черешинська.

3.Анна Пилипенко, студентка Інституту журналістики, активна учасниця акцій Фонду.

 

    

1.Людмила Мех, професори Анастасія Мамалиґа і Олександр Пономарів.

2.Промова Василя Кізки.

3. Учасники семінару. 

 

 

 

 

 

Фотозвіт Сергія Шевченка

 

 

Виступ Людмили Мех

на ХVІІ Міжнародній науково-практичній конференції 

з проблем функціонування й розвитку української мови «Мова. Суспільство. Журналістика»

 

Для кожного з нас, чи це науковець, чи професійний журналіст, є однаково очевидним актуальність теми нинішньої міжнародної науково-практичної конференції. З досвіду десятирічної співпраці фонду «Журналістська ініціатива» зі вченими Інституту журналістики можу без перебільшення стверджувати: цей шанований у нашій державі виш, крім високопрофесійної просвітницької роботи з майбутнім поповненням редакційних колективів, активно працює над формуванням мовної культури населення у співпраці з різними журналістськими організаціями.

 

Знаю і ціную цей підхід ще з початку 1990-х, коли працювала заступником голови Спілки журналістів України з міжнародних питань і зв’язків. Підвалини такої системної діяльності у площині підвищення мовної культури українських ЗМІ, регулярного проведення міжнародних, всеукраїнських та регіональних науково-практичних конференцій, семінарів, круглих столів були закладені першим директором Інституту, академіком Анатолієм Захаровичем Москаленком і вдало продовжені нинішнім керівництвом на чолі з професором Володимиром Володимировичем Різуном.

 

Традиції пропаганди високої мовної культури серед студентів, а потім і серед працівників електронних та друкованих ЗМІ як носіїв мовної культури, серед жителів усіх регіонів України, започатковані видатними знавцями мови, світлої пам’яті професорами Аллою Петрівною Коваль, Марією Устимівною Каранською, продовжують їхні колеги Олександр Данилович Пономарів, Анастасія Іванівна Мамалиґа, Наталія Петрівна Шумарова та інші.

 

Коли позаминулого року фонд «Журналістська ініціатива» запропонував спільно провести перший всеукраїнський семінар «Культура мови – культура нації», нашу ідею підтримали і директор Інституту, і науковці кафедри стилістики. За місяць до проведення конференції по кілька примірників обласних і популярних регіональних газет з усіх регіонів України колеги надіслали на адресу нашого Фонду, а ми передали ці матеріали дослідникам до Інституту журналістики.

 

Поки шановні науковці робили мовностилістичний аналіз газетних публікацій, у Черкасах готували програму прийому всеукраїнського семінару заслужений журналіст України, справжній патріот свого краю Михайло Михайлович Калініченко разом з колективом обласної державної телерадіокомпанії «Рось», яку він тоді очолював, і з представниками органів влади розробили справді унікальну програму триденного перебування на землі, котра дала світові Великого Кобзаря.

 

А яка атмосфера була під час самої конференції «Культура мови – культура нації»! Тон творчому, справді зацікавленому обговоренню типових мовностилістичних огріхів у газетах задали вчені. На семінарі професор Наталія Шумарова й викладачі кафедри української мови та стилістики Інституту журналістики Людмила Хоменко та Дмитро Данильчук зробили огляд україномовних видань різних областей країни. Учені привернули увагу редакторів і кореспондентів до типових мовних огріхів (стилістичні, лексичні та інші похибки, що трапляються в публікаціях), дали журналістам практичні поради. Далі вели цю розмову під час засідання круглого столу й науковці Черкаського національного університету імені Б. Хмельницького, зокрема завкафедри журналістики Черкаського університету Тетяна Бондаренко. Письменник Григорій Білоус та інші промовці закликали колег до боротьби за чистоту рідного слова та за припинення ганебного процесу "розукраїнення українців".

 

Лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка Дмитро Кремінь (газета "Рідне Прибужжя", м. Миколаїв) висловився про семінар переконливо й щиро: "У нас є Україна, українська мова, Тарас Шевченко. І ми не сироти в цьому світі, не безбатченки, не байстрюки бездольні, не бездомні – в цьому найбільший урок нашої націєтворчої місії".

 

Незабутнє враження справили на учасників відвідання Шевченківських місць на маршрутах унікальної державної програми «Золота підкова Черкащини». Інтерес до обговорення спільних проблем і здобутків у площині мовної культури українських ЗМІ набирав сили й під час переїздів у автобусах. Не менш плідним став результат такої форми спілкування, коли кожний відчував особисту причетність до популяризації українського слова.

 

Кожний опублікував у своїх виданнях статті, деякі найбільш змістовні Фонд «Журналістська ініціатива» розмістив на своєму офіційному сайті. Є там твори Василя Кізки й Катерини Кириленко з Вінниці, Людмили Макей (Кіровоград), Дмитра Кременя (Миколаїв), Леоніда Сосницького (Запоріжжя). Вміщено корисні поради мовознавців, які зібрав у кілька подач заслужений журналіст України Сергій Шевченко.

 

Семінар – це була не тільки пізнавальна програма, а й унікальна можливість спільно з колегами-журналістами долучитися до витоків духовності нашого народу. Сподіваюся, й сьогодні, у стінах Інституту журналістики під час чергового семінару «Культура мови – культура нації» буде продуктивна співпраця з обговорення проблем мовної культури українських ЗМІ, бо ж відомо, що наша мова була і буде важливим чинником національного виховання.

 

І підсумком семінару має стати провідна ідея – майбутні випускники Інституту спільно з журналістами-практиками будуть головними носіями коду нації – української мови, тобто джерелом удосконалення національних традицій і звичаїв. Запорукою цього є найвище національне надбання – мова українства як об’єднувальний стрижень для духовного розквіту кожної особистості.

 

 

Виступ Сергія Шевченка

на ІІ Всеукраїнському науково-практичному семінарі

для працівників загальнонаціональних та регіональних ЗМІ «Культура мови – культура нації»

 

Типові мовні огріхи у висвітленні діяльності правоохоронних органів

 

Переглядаєш інформаційні випуски телеканалів і часом здається, що події з кримінальної хроніки в Україні – найактуальніші й найважливіші. Ними деколи розпочинають програми новин. Мимоволі звертаєш увагу й на те, як висвітлюється в ефірі, а разом з тим і на шпальтах друкованих видань, діяльність силових структур. Уважно ознайомлюєшся зі змістом публікацій і спадають на думку слова Максима Рильського: «...і прописні істини потребують, щоб їх часом нагадували».

 

Найперша істина така: злочинцем людину правомірно називати тільки після вироку суду, який доведе вину особи у скоєнні злочину. На попередніх стадіях (оперативний розшук, затримання, слідство, судові засідання), коли вини особи не доведено, правильно буде називати її правопорушником (або лихочинцем, як радить С. Караванський). Є таке правове положення – презумпція невинуватості. Обвинувачений або підсудний вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в установленому законом порядку. Причому винуватою особу може бути визнано в обвинувальному вироку суду, що набрав законної сили. Пам’ятаймо: не доведена винуватість є доведеною невинуватістю. І навіть визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише в сукупності з іншими доказами. Незнання цього може обернутися для журналіста позовами, оскарженням його дій.

 

Доречність і точність вживання юридичних термінів – це важлива вимога як з погляду мовних норм, так і з погляду права. Під цим оглядом мовознавець Петро Федотюк слушно зауважує, що, на жаль, і законодавчі акти України подекуди не витримують критики за рівнем грамотності. У статті 103 Конституції України записано: «Президентом може бути обраний громадянин України...». Це можна зрозуміти, що «Президентом може бути або якийсь особливий громадянин, або вже кудись обраний». А граматично правильне формулювання – «Президентом може бути обрано громадянина України...». У статті 26 записано: «Іноземці та особи без громадянства... користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки...». Мовознавець зауважує, що «користуватися можна знаряддям, а носити вантажі. Права іноземцям можуть надаватися, а обов’язки на них покладаються».

 

Засмічує мову й поширена калька суттєвий (з рос. «существенный»). У пресі, наукових текстах, документах часто можна натрапити на словосполучення суттєве значення, суттєво покращився... В українській мові властивості позначають словом істотний. Отож правильно – істотне значення, істотно поліпшився... Натомість у правовому документі читаємо: «Реалізація зазначених завдань неможлива без суттєвого підвищення...» (чому не «істотного»?); «Суттєву роль у реалізації політики національної безпеки...» (ліпше написати – важливу роль).

 

Фахівці радять уникати таких словосполучень, як на даному етапі, дане питання, у даний час і подібних; ліпше написати на цьому етапі, це питання, нині/тепер. А в Стратегії національної безпеки України читаємо: «Одним із найважливіших завдань у даному контексті...». Слово даний – це дієприкметник, який утворено від слова дати (порівняйте: сказати – сказаний, викрасти – викрадений, дати – даний). Даний контекст насправді означає нісенітницю: контекст, який дали...

 

Замість поширеного активного дієприкметника існуючий доцільно вживати словосполучення наявний тепер або прикметник теперішній. Цитата знов-таки з документа: «Підвищення конкурентоспроможності національної економіки неможливе за існуючого рівня інноваційної активності підприємств...» (ліпше написати – за теперішнього рівня). Можна й далі наводити приклади: «зменшення рівня смертності населення...» (зниження); «підтримка Збройних Сил України та інших військових формувань у стані високої боєздатності...» (підтримання); «...з упереджувального отримування інформації...» (випереджувального).

 

Різні стилі – публіцистичний, офіційно-діловий, науковий – мають відмінності, але однаковою має бути повага до мовних норм. Дозволю собі навести жарт, який ілюструє мовні можливості. Якщо науковою мовою передати приказку «баба з воза – кобилі легше», то це буде «оптимізація динаміки роботи тяглового засобу пересування, зв’язана з усуненням споконвічно деструктивної транспортної одиниці». А коли говорити серйозно, то образна лексика, завдяки якій можна уникати штампів, висловлюватися варіантно – це невичерпне джерело збагачення української мови, про що не втомлюється нагадувати Святослав Караванський. Він пропонує замість заяложених кальок з російської та канцеляриту вживати в публіцистичних текстах такі, наприклад, відповідники.

 

Притягти до кримінальної відповідальності – віддати під суд.

 

Відігравати велику роль – багато важити.

 

Це призвело до порушень – це сприяло порушенням.

 

Калька з російської «товариш по зброї» – це бойовий побратим; товариш по службі – товариш на службі.

 

Кальку при обтяжуючих обставинах слід відредагувати: за обтяжливих обставин. А от зі словом допомога літературна норма вимагає, залежно від контексту, вживати прийменники з або за, а не при (з допомогою, за допомогою – правильно, при допомозі – неправильно). За спостереженнями мовознавця Євгенії Чак, останніми десятиріччями в літературній мові усталилося неписане правило: коли йдеться про живу істоту, вдаються до прийменника з (з допомогою брата); коли ж мовиться про неживий предмет, зокрема про інструмент, знаряддя, що сприяє виконанню дії, – до прийменника за (за допомогою кийка, за допомогою зброї).

 

Дуже часто під впливом російської мови потрапляють на шпальти видань словесні конструкції із займенником їх: «припинено їх злочинну діяльність», «на їх посадах» тощо. В українській мові цей присвійний займенник має форму їхній, а їх – це форма родового або знахідного відмінка особового займенника вони (у російській мові в обох випадках вживається форма их). Отож правильні конструкції – «припинено їхню злочинну діяльність», «на їхніх посадах» (порівняйте: «нещодавно їх засуджено»).

 

Близькістю двох мов пояснюється й уживання калькованого вислову підтвердження тому. Правильно – підтвердження того (залежне слово при цьому іменникові має стояти в родовому відмінку).

 

Засмічують мову словосполучення-кальки вид на проживання (правильно – посвідка на проживання), повага до прав і достоїнства особи (треба – гідності особи). Як радить Олександр Пономарів, слід добирати найприродніші слова для певної ситуації в тій мові, якою перекладаєте. З цих міркувань надається перевага не слову продовжуватися (калька з російського «продолжаться»), а українському тривати, коли йдеться про вимір у часі: розслідування триває.

 

Під впливом російського «отменять» часто недоречно вживають відміняти (рішення, наказ). Насправді українське відміняти (відмінювати) означає «робити щось або когось іншим, змінювати». На позначення ж поняття «визнавати щось недійсним, незаконним, припиняти дію чогось» є слово скасовувати. Отож можна скасувати наказ (вказівку, вирок). Декому до смерті хотілося відмінити смертну кару, а потрібно було її скасувати або заборонити.

 

Поширеною є стереотипна конструкція в більшості випадків. Це поняття в українській мові позначається словом здебільшого. Багато чого з того, на що радить звертати увагу досвідчена редакторка Марія Волощак, нерідко бачимо, на жаль, у газетних текстах.

 З точки зору вимог закону – це канцеляризм, пишіть з погляду права.

 Виписка з протоколу – це витяг із протоколу.

 Підбір кадрів є добором кадрів.

 Не може людина захоплюватися охотою та рибалкою. Вона захоплюється полюванням і риболовлею.

 Мати відношення до здійснення злочину – це бути причетним до вчинення (або скоєння) злочину. Поширене слово «здійснювати» має кілька відповідників для нормативного перекладу:

здійснювати опір (тиск) – це чинити опір (тиск);

щоб не здійснювати пошуки розв’язання завдань, шукайте способів розв’язання;

сказати кампанія здійснюється успішно ліпше так: кампанія ведеться успішно;

не потрібно здійснювати записи в журналі, якщо є можливість зробити записи в журналі.

Про відтік капіталу ліпше писати – відплив капіталу. А приток іноземних інвестицій – це приплив іноземних інвестицій.

Відщепенця слід називати відступником.

За відсутністю доказів – за браком (або через брак) доказів.

Можна, звичайно, стояти на захисті держави, але ліпше – в обороні держави.

Підйом прапора – підняття прапора.

Особа не розшукується за злочин, а розшукується за скоєння злочину.

Реакція з боку органів влади потребує спрощення: реакція органів влади.

Мито не оплачують, а сплачують.

Стихла хвиля протестів – хвиля протестів вляглася.

Порядка пятидесяти пікетуючих – це приблизно п’ятдесят пікетників.

Мітингуючі, виступаючі – це відповідно мітингувальники, промовці. А перекупщики – перекупники.

У правоохоронних органах служать не оперативні робітники, як дехто помилково каже, а оперативні працівники.

Хтось пише у пам'ять про загиблих, виправте – на пошанування полеглих.

Пасти смертю хоробрих – це полягти як герой.

І не треба влаштовувати п’янку (або попойку). Можна (з погляду мовної норми) влаштовувати пиятику.

На перший погляд, можна легко відволікти увагу людини, але словник вимагає відвернути (або як варіант – відхилити) увагу. Та й відтягти увагу – теж не вважається огріхом.

Віддавати собі звіт – це калькований російський фразеологізм «отдавать себе отчет». Українською мовою кажуть усвідомлювати або здавати собі справу (з чого, в чому, про що?). У значенні «розуміти» – бути свідомим (чого?).

«Треба відійти від цієї практики», – може сказати людина, яка мислить російською. «Від цієї практики потрібно відмовитися», – скаже знавець мови.

Якщо ваша діяльність відповідає наказам (чинному законодавству), не забувайте слушну пораду вчених: діяльність узгоджується з наказами (чинним законодавством).

Не матиме рації автор, який напише: «На розслідування справи пішли півтора роки» (правильно – «...пішло півтора року»). А щоб ознайомитися з документом, долученим до кримінальної справи, не треба її відкривати. Просто справу розгорніть.

Вмішуватися в діяльність слідчих органів забороняється не лише з погляду права: у цьому контексті відповідник для перекладу російського «вмешиваться» – втручатися.

Старшому за званням підкоряються, а не підчиняються. У списках не числяться, у списках значаться.

Часто працівників (підрозділи, підприємства тощо) задіюютъ у чомусь. А треба їх залучати до чогось.

Подяку не виносять, а подяку оголошують. Службовця не підвищують у посаді, а підвищують на посаді. Не ставлять у приклад, а ставлять за приклад. Не треба радіти успіхам. Правильно: радіти (з чого) з успіхів. Служити не для блага країни, а на благо країни. І коли героєві аплодує битком набитий зал, це дуже погано. Переповнений зал (переповнена зала) – нормальний вислів.

Закони, постанови, вироки судових органів вступають у законну силу здебільшого в устах людей, які забувають словосполучення набирати чинності.

І тільки тоді «більша половина контрабандних товарів потрапляє на ринок», коли не замислюватися над змістом речення. Половина не може бути більшою чи меншою. Ідеться про більшу частину контрабандних товарів.

Колишня стаття 56 Кримінального кодексу УРСР називалася не «Зрада батьківщині», як дехто вважає, а «Зрада батьківщини». Мовна норма вимагає зраджувати (кого, що?) дружину (чоловіка, Батьківщину, принципи).

А чи варто клеймити запроданців? У разі потреби, в переносному, звісна річ, значенні, їх належить таврувати (рос. «клеймить позором» – таврувати ганьбою).

Дехто намагається переслідувати мету або щось перетворювати в життя. Ставте перед собою мету. Втілюйте в життя.

Поширеним є словосполучення приймати присягу, хоч правильно – складати присягу.

Приймати ліки так само не годиться. Вживайте ліки. За пару днів хворий, дякуючи лікарям, може одужати? Одужає він завдяки лікарям за кілька днів. «Потерять сознание» – це знепритомніти (зомліти), а втрачати свідомість – не найкращий відповідник (хоч його теж зафіксовано в деяких російсько-українських словниках, виданих в СРСР).

Якщо промовець коротко познайомив із планом, то насправді йдеться про побіжне ознайомлення з планом. «Представте план», – кажуть деякі начальники, забуваючи, що план подають.

А як сказати українською мовою «для лиц старше 18 лет»? Ось варіанти невдалих («дослівних») перекладів: «для осіб, які старше 18 років»; «для осіб, що старші 18 років»... Найліпше сказати: для осіб після 18 років.

Нарада по безпеці і співробітництву в Європі – це Нарада з безпеки і співробітництва в Європі. Зайвий прийменник по вилучайте зі словосполучень заходи по знищенню (заходи знищення), близькі по духу (споріднені духом), курси по підготовці (курси підготовки), сам по собі (сам собою), сплачувати борг по частинах (сплачувати борг частинами), надіслати по пошті (надіслати поштою). В останньому словосполученні часто замість «надсилати» недоречно вживають слово «направляти» (за аналогією з рос. «направлять по почте»).

Не застерігайте про небезпеку, якщо можна застерегти від небезпеки. Не шкодуйте про те, що сталося, бо шкодувати можна за тим, що сталося.

І добре, що залишилися живими (якби залишилися у живих – засмутили б мовознавців).

 

Насамкінець хочу подякувати за спілкування з мовознавцями і привітати керівництво Фонду «Журналістська ініціатива», шановних викладачів Інституту журналістики, студентів, усіх нас з тим, що організували і провели цю конференцію.

 

 

З виступу Миколи Зубкова,

доцента кафедри українознавства Харківського національного університету ім. В. Каразіна

 

Мені випала честь виступити від імени Харкова. До лихої слави міста: утворення промосковського уряду в грудні 1917 року, столиці голодомору й розстріляного відродження 1930-х, жаху як німецької окупації, так і радянського визволення, додалися сумнозвісні торішні Харківські угоди...

 

Харків, Харків, де твоє обличчя?.. — допитувався класик... Візитівка Харкова — славетний монумент Кобзареві, який навіть гітлерівці не чіпали, уже тричі зазнавав наруги. Натомісць ця колоніяльна адміністрація заставила місто кітчевими персонажами чужої літератури й загидила стіни будинків дошками на честь погромників, катів і їхніх посіпак. Топоніми Харкова, як і всіх міст і сіл України, це — законсервована осанна більшовизмові. Наче партизани-запільники, раз по раз змінюючи адресу й боронячись від влади в судах, кочують містом українські громадські товариства «Спадщина», «Спілка української молоді», «Конґрес української інтелігенції, «Просвіта» й инші. Єдиний обласний Український культурницький центр, Будинок народної творчости, міська ґалерея «оптимізовані», як десятки українських шкіл і книгозбірень.

 

Оскільки я поки ще працюю в університеті, кілька слів про стан освіти. Щодо кількості вишів ми вже обігнали всі країни світу, хоч за їхнім рівнем не потрапляємо навіть до 500 світових. Допоки для уряду пріоритетним буде фінансування силових структур, а не освіти — про зміну стану справ у цій надважливій царині годі й сподіватись...

 

Харків веде перед щодо вишів зі статусом «національний», які крім цієї назви нічого національного не мають. Відомо, що знання, не оперті на духове національне виховання, — це меч у руках божевільного в гіршому випадкові, а в кращому — це мізки для чужих країн. Бісмарк свого часу зазначив: «Війни виграє шкільний навчитель!» Чи маємо назагал ми тепер такого навчителя? Ні! Є, безперечно, дещиця подвижників, що попри принизливе животіння й неймовірний тиск адміністрації, намагаються нести слово правди. Але скільки їх, із чітким громадянським, національним стрижнем, власною думкою й стійкими переконаннями. Як їм важко бути собою в байдужому, цинічно-продажному оточенні заляканих пристосуванців — це я знаю на власному гіркому досвіді...

 

Кіномитець-філософ-націоналіст Юрій Іллєнко, заперечуючи фундатора облудно-святенницької ідеології, зазначив: «Людину створила не праця, а мова!» А наша мова у власному домі пасербиця. Ще 2004-го року прозвучало його «Повстаньмо!» й «Ми живемо в окупованому інформаційному просторі!». Тоді це спрацювало. І лише наша провина, що вислідами скористались пройдисвіти. Минуло сім років, а ці гасла не втратили актуальности. За цієї влади частка нашого інформаційного простору меншає щохвилини. Ми маємо знов на знаменах накреслити перше гасло Юрія Герасимовича!

 

В Україні (не на Україні, як заявив нещодавно міністр антиукраїнської освіти і науки, а тепер іще й молоді та спорту) тонкий прошарок мислячих й активних людей не зміг змобілізувати загал до всенародного спротиву Харківських угод, і, певно, цьому загалові буде байдуже щодо прийняття-неприйняття Закону про мову. Активізувався «електорат» лише коли цей бульдозер наїхав на податкову систему. Отже, ковбаса переважила духовність...

 

 

 

Виступ Василя Кізки,

заслуженого журналіста України 

 

Діяльність ЗМІ в умовах централізації влади

 

Маємо чимало прикладів приниження української мови. Є не лише в Одесі українські підручники, які б краще не друкували, а студенти краще б їх не читали… Тьма прикладів хамського витіснення рідної мови з телебачення, радіо, вживання мовних покручів у парламенті, уряді інших державних установах. Нерідко журналісти не чують музики мови, її ритму, нездатні користуватися художніми мовними засобами, допускають прикрі ляпсуси в ефірі й на шпальтах друкованих видань.

 

Але чому все це відбувається?! Проблеми тут не лише в українофобах, манкуртах, політиці та людях, не здатних засвоїти українську мову на достатньому рівні.

 

Дозвольте навести кілька цитат: «Журналістика взагалі не є наукою, а звичайною рутинною професією»; «…продавати вже не можна будь-що. Потрібний якісний журналістський продукт», «Підготовка журналістів в Україні здійснюється не лише у внз, але також, як мінімум, – у редакціях ЗМК та багатьма профільними громадськими організаціями. Чим більше – тим краще», – це слова президента Національного університету «Києво-Могилянська академія» пана Сергія Квіта опубліковані в його інтерв’ю в останньому номері журналу «Журналіст України» за 2007 рік під красномовною назвою (теж слова пана Квіта) «Ринок сам розставить все на свої місця».

 

У сьогоднішньому світі журналістика має колосальний вплив на мову. Вона здатна мову скалічити, або навпаки підняти до належного рівня, поставити на сторожі суспільства.

 

Але якщо йти за паном Квітом і бути переконаним у тому, що він пропагує, – можна добитися високої культури мови, а відтак – нації? Якщо журналістика не наука, а рутинна професія, а журналістів готують уже мало не в кожному «калінарному» технікумі й «чим більше – тим краще» то хіба можна чекати від такої журналістики якогось мовного, громадянського подвигу?

 

Якщо журналісту не обов’язково бути до глибини душі переконаним, що «спочатку було Слово і Слово було в Бога і Слово було – Бог», а знати лиш, що він має продавати якісний словесний продукт на ринку, який «сам розставить все на свої місця», то чи буде такий журналіст з трепетом у серці ставитися до своєї незвичайної професії?.. На мій погляд продавати Слово – то великий гріх. А от боронити Словом, захищати Словом, укріпляти Словом – то мало б бути сутністю журналістики взагалі й тих, чия доля готувати журналістів – зокрема.

 

Я відповів панові Квіту в журналі «Акценты» Воронезького університету 2008 року. Мій матеріал в цьому російському науковому виданні друкували, звісно, українською мовою під рубрикою «Зарубежная журналистика», таке було моє побажання як автора. Стаття називалася: «Ринок сам не може розставити все на свої місця, хоча б тому, що він не Бог». Вона «висить» в інтернеті, запрошую прочитати в ній мої контрдоводи.

 

Обожнювати ринок у журналістиці – дуже небезпечна справа, перш за все для мови. На мій погляд, якщо вищеозначену філософію пана Квіта, якого, ясна річ, не можна запідозрити в незнанні мови, в непатріотизмі, культивують керівники провідних вишів, до того ж які готують журналістів – це набагато страшніше, ніж тоді, коли нардепи калічать мову покручами, кальками, дикими запозиченнями. Бо мовні покручі можна виправити, а переконання зрілої освіченої людини – майже неможливо.

 

Цікаво, а як змінюється людська мова взагалі й українська, зокрема, у ЗМІ в умовах теперішньої централізації влади? Якщо коротко, то, перефразовуючи відомого гуманітарного міністра нашої держави, який здобув собі неймовірну популярність на расистській війні з Галичиною, можна сказати, що в умовах централізації сьогоднішньої влади мова наших ЗМІ стає дедалі більше лакейською, від якої виникає велике бажання частіше мити руки. Це справді нерідко ринок, ганебний базар, де орудують торгівці, подібні до тих, котрих Ісус Христос шмагав і виганяв з Храму.

 

Хто коли чув чи бачив у світі таке явище – концентрація (централізація) влади в одних руках і вільна преса, вільне слово? Як свідчить величезний досвід людства, такого не буває. А якщо буває – то дуже недовго. Формально мова може існувати, як це було при цареві-імператорі, Сталіні чи Гітлері, але що то за мова? Весь лексичний запас зводиться до дуже короткої формули «Чево ізволітє?»

 

Почитайте в умовах сьогоднішньої централізації влади, яка вже далеко обігнала навіть Конституцію 1996 року, наші так звані районні газети. Переважно це саме те – «Чєво ізволітє?» Та ще й з низесеньким поклоном, з готовністю до блискавичного виконання команди «фас». Або ще гірше – «молчать!»

 

Знаєте хто найбільший і найстрашніший цензор у сьогоднішніх районних газетах? Ні, не голова райдержадміністрації, бо оскільки голови райдержадміністрації, як ось у моєму районі – за базовою освітою учитель фізкультури, переважно люди підібрані специфічно, то фінансами в районі практично керує той, хто на них, як кажуть, собаку з’їв – начальник фінансового управління – людина з базовою фінансовою освітою.

 

От він і є, так би мовити, головнокомандувачем, великої районної журналістики, яка, між тим, робить вибори в Україні!.. Від нього залежить, скільки і коли збиткова, «низькопоклонна» районка отримає коштів на прожиття. А як буде погано поводитися, то, як відомо, взагалі може тривалий час не отримати їх.

 

У більшості районів області й країни майже всі свої повноваження районні ради «делегували» (от яке кругленьке, як Колобок, слово вжили!..) райдержадміністраціям – форпосту на місцях централізації влади в країні. Отож фінансами в районі реально розпоряджається не орган місцевого самоврядування, як мало би бути, а зовсім інший.

 

Які там у тому органі знавці культури мови й нації сидять, також відомо... У багатьох районах районні ради не виділяють на рік кошти для своїх газет. Тому щомісяця редактор мусить проситися на прийом до самого-самого – начальника фінансового управління. І нерідко слізно випрошує саме в нього чергову порцію подачок для друкованого органу територіальної громади!..

 

Отож і запитується в задачці, посміє ця газета, наприклад, написати статтю під заголовком «Тотальне делегування районною радою повноважень райдержадміністрації – розгром місцевого самоврядування».

 

Хто, в якому районі чув велике захоплення районної газети від ідеї В. Ф. Януковича створити в райрадах виконкоми й повернути реальну владу, в тому числі комунальну пресу, місцевій громаді? Районні газетярі розуміють, що тут щось не теє… Як же може повернутися реальна місцева влада до громад, якщо в цілому в країні так посилено вибудовують вертикаль єдиної державної влади?! А тому сприймають розмови про виконкоми в райрадах і своє звільнення від райдержадміністрацій як блеф.

 

Підсумок сказаного вище – фразеологізм «делегування повноважень місцевих рад райдержадміністраціям» є, образно кажучи, епітафією на могилі всієї комунальної преси України. Бо, як відомо, той замовляє музику, хто за неї платить. А виділяють дотаційні кошти збитковим райгазетам країни (а іншими вони не можуть бути в цих умовах), колосальні в цілому кошти, такі на перший погляд непримітні особи, про яких і не скажеш, що це цензори – начальники фінуправлінь райдержадміністрацій. Ви десь читали в якійсь районній газеті хоча б одне кривеньке слово проти начфіна?.. Спробували б!..

 

При нинішній централізації влади дуже популярне ще одне слово – оптимізація. Справжнє значення його відоме лише тим, хто, як і від слова «делегування», дуже й дуже постраждав.

 

Замість того, щоб написати в Ямпільській районній газеті, що в районі закрито п’ять шкіл і п’ять лікарень, а це значить, що тим селам, де вони були, жаба цицьки дасть дуже швидко і жорстоко, – написали, що в районі оптимізували п’ять шкіл і п’ять лікарень. Поки люди розібралися, що це таке за цяця ота оптимізація, – їхні школи й лікарні обернулися на руїни. Ось вам ще один приклад надання чиновниками значення, в умовах централізації влади, обвалу економіки, словам, які не зазначені в жодному тлумачному словникові.

 

Культура мови, як і культура нації, не можуть існувати самі собою, абстрактно. Дехто думає, що в умовах такої гігантської централізації влади можна сховатися не лише самому в так званій внутрішній еміграції, а й сховати там нашу українську чисту солов’їну мову. Це смішно. Мову сховати не можна! Зрештою справа не у філології, а в боротьбі добра зі злом.

 

Зрозуміло, наука має бути на дуже високому рівні. Але і наука, як і ринок, не Бог. У кожному регіоні України існують свої прадавні діалекти не тому, що люди нормовану українську мову знати не хочуть, а тому, що в кожному куточку нашої землі своя неповторна Божественна енергетика. Ми маємо Богом дану українську мову таку тому, що енергетика землі в нас така, а не інша. Хто не розуміє цих високих істин, а керується лише меркантильністю ринку, той просто засмічує душу народу, шкодить сам собі. Це не журналіст, а торгівець, якого треба гнати із храму.

 

У євреїв, як і в нас, теж дві мови. У нас – українська і російська, у них – ідиш та іврит. Що зробили розумні засновники цієї держави на чолі з Давидом Бен-Гуріоном півстоліття тому? Наполягли відмовитися від ідиш усій державі, а залишити в основі державотворення одну державну єврейську мову – мову Тори. П’ять мільйонів людей за дуже короткий час вивчили цю святу для них мову, бо вони розуміли, що вона свята, і той хто є її носієм, є носієм святості. На жаль, у нас цього розуміння святості української мови немає, хоч як сумно, навіть у деякої української професури. У нас домінує розуміння, що журналістика – це те, чим можна торгувати на ринку. І мало хто усвідомлює, що продати можна газету чи телеканал, а журналістику продати не можна, як і Слово, Мову! А тому й не дивно, що таки добиваються введення ще однієї державної мови, готують журналістів у кожному «калінарному» технікумі. Це дуже велика помилка!

 

У нас плагіат розквітає, як відомо, навіть на рівні лауреатів Шевченківської премії! У нас плагіат розквітає, як відомо, навіть на рівні лауреатів Шевченківської премії! То що тут казати про якогось там пана Розумика, голову Ямпільської районної організації Партії регіонів, заступника голови Ямпільської райради, який нещодавно опублікував у райгазеті статтю усунутого з посади заступника начальника управління праці і соціального захисту пана Котуза під своїм прізвищем і ще й доводив у суді, що це правильно, так має бути! Навіть коли апеляційний суд визнав авторство на твір за паном Котузом – відмовився добровільно виконати його рішення. До речі, і газета, друкуючи під його іменем чужий матеріал, знала, чий він насправді. Хіба таке було б, якби журналісти, представники влади, розуміли, що мова – святе, а журналістика – не товар і не рутинна професія?

 

А що ж на владному олімпі? Колишній будівничий владної вертикалі, підозрюваний у тяжкому злочині, нині дає покази Генеральній прокуратурі, а інший після роботи прямує на відпочинок до свого майже царського маєтку в національній святині – Межигір’ї. Це теж мова влади…

 

Нещодавно журналіст газети «33 канал» Роман Ковальський посмів запитати на прес-конференції новопризначеного начальника обласного управління міліції, чи не приватизував він часом отриману від міськради як службове житло величезну квартиру у Вінниці. Суттєвої відповіді не отримав. Ось ще один приклад культури мови начальства в умовах централізації влади.

 

Два роки тому військова прокуратура порушила кримінальну справу нечувану! Серед обвинувачуваних у викраденні картин з ямпільського й уманського музеїв на лаві підсудних опинилися начальник Ямпільського міжрайвідділу СБУ, заступник начальника уманського райвідділу міліції, директор уманського музею, начальник Ямпільського водоканалу. Розглядається ця резонансна справа не в Ямполі й не в Умані, а в Крижопільському районному суді... Суддя В. Ф. Глушкова заборонила проводити в залі суду будь-які зйомки, аудіозаписи. Довідатися журналістам, коли наступне судове засідання, не допомагають і письмові інформаційні запити до цього суду.

 

Якби в країні не було такого підпорядкованого правосуддя, посмів би суд отак обмежити доступ ЗМІ до суспільно значущої теми?

 

В Україні, як і в Росії, дедалі більше те, що за законом не вважається ЗМІ (інтернет), стає справжнім незалежним засобом масової інформації. Хоча доступ до нього, як відомо, також дуже обмежений і контрольований в інший спосіб.