Лютий 2022 року. Зима. Озброєні буряти, привезені ешелонами з Прибайкалля, атакують Київщину. А навесні на Українському Поліссі вороже військо побачило картину, схожу на ту, що змалював 1943 року поет Михайло Свєтлов. У вірші про окупанта-фашиста, який з Італії прийшов на чужу землю і в ній залишився, читаємо: «Никогда ты здесь не жил и не был!.. Но разбросано в снежных полях итальянское синее небо, застекленное в мертвых глазах…». Замініть слово «итальянское» на «прибайкальское» – і українські захисники рідної землі можуть підписатися під оновленою строфою, хай і складеною мовою агресора.

 

Насправді московській фашистській диктатурі зрозуміліша мова зброї. Вона дохідлива для морпіхів з Примор’я, десантури зі Псковщини, прибульців з Північного Кавказу... Власне, для всього інтернаціоналу воєнних злочинців і терористів, зомбованих рашистською пропагандою. А так само для сирійських та інших найманців, включно з дон-доновськими виродками, які за криваві рублі продають душу московському сатані.

 

Вірш «Італієць» Михайло Свєтлов створив на фронті, коли берлінським нацистам, римським фашистам та їхнім поплічникам давала відсіч світова коаліція – антигітлерівська. Автор цитованого уривка писав: «Я стреляю – и нет справедливости справедливее пули моей!». А тепер у ролі солдатів фюрера нагрянули рашисти... І справедливість їх наздогнала: українці стріляють – бо тут народилися, тут захищають свої сім’ї, свою батьківщину.

 

Український слід «Італійця»

 

Журналіст і лірик Свєтлов – автор не лише «Італійця», а й колись популярної «Гренади» (Скажи мне, Украйна, не в этой ли ржи Тараса Шевченко папаха лежит?). Поет народився 1903 року в місті на Дніпрі. Воно за царату мало іншу назву, вигадану руйнівниками Запорозької Січі. Нині в мегаполісі на ймення Дніпро, в його середмісті, поряд з вулицею Михайла Грушевського, є вулиця Свєтлова. І є вулиці його імені в Кривому Розі, Києві, Донецьку...

 

Свєтлов – це літературний псевдонім. Свої вірші син ремісника Арона Шейнкмана, уродженця Черкас, публікував під прибраним ім’ям з 1919 року. Оспівував революційну героїку, перекладав українських поетів, серед них і Великого Кобзаря. Писав про Степ і махновську вольницю. Звертався до тематики козацтва навіть тоді, коли з України переїхав до столиці більшовицької імперії, де навчався в університеті й творчо працював.

 

Письменник мав опозиційні погляди – його п’єсу про колгоспне життя в середині 1930-х розкритикувала центральна компартійна газета «Правда», виставу зняли зі сцени. Не минула й чаша звинувачень у «троцькізмі», антирадянщині, втім, без трагічних наслідків за доби Великого терору. У роки нацистської навали служив воєнкором газети «Красная звезда», звісно, тоді фронтова ліра не звучала в унісон з піснями вояків УПА... Пішов у засвіти 1964-го в столиці теперішньої держави-агресорки. А ще він став посмертним лавреатом (1967) найвищої в «країні рад» премії – за книжку віршів останніх років.

 

Про відомих творчих людей, що народилися в Придніпров’ї, спав на думку й такий цікавий факт. У XXI столітті серед краян поета бачимо знаного артиста, до якого світова слава прийшла в іншій іпостасі – як чинного глави незалежної держави, що протистоїть рашистській навалі. Верховний головнокомандувач Збройних сил України Володимир Зеленський, як відомо, уродженець історичного військового поселення, що згодом стало індустріальним містом Кривий Ріг.

 

Погляд з Балкан

 

Вірш «Італієць» згадався мені на землі... Південної Європи, де наприкінці минулого століття палали війни. Зокрема, в тому краї, який під час Другої світової окупували італійці, а 2008 року він як Республіка Косово здобув незалежність від Сербії – дотепер прибічниці політики кремлівського режиму.

 

Після розв’язаної рашистами повномасштабної війни в Європі косовари на Балканському півострові – наші добрі друзі. Вони словом і ділом допомагають Києву. Тут розгорнувся волонтерський рух, звідси надходить гуманітарна допомога. А серед українських журналістів, що за рекомендацією творчої спілки працюють дистанційно на інформаційному фронті, свій професійний обов’язок виконує в Приштині (столиці Косова) й автор цих публіцистичних нотаток.

 

...У далекій минувшині тутешнього краю були століття панування Римської імперії, а в недавній історії – десятиліття життя в союзному «гуртожитку» колишньої «соціалістичної федеративної» Югославії. Наслідком того так званого соціалізму й чиїхось імперських амбіцій стали не лише криваві воєнні конфлікти на Балканах, а й злочини проти людяності, геноцид...

 

Саме такі злочини вчиняють зараз і рашисти на землі України... А підтримували нинішні московські окупанти в 1990-х, як відомо, белградського лідера комуністів – воєнного злочинця, засудженого міжнародним трибуналом у Гаазі.

 

    Про югославські війни тепер нагадують численні пам’ятники, як-от у Преказі, де загинув зі своєю родиною національний герой косоварів Адем Яшарі. Серед жертв тієї трагедії – навіть малюки й школярі (більш як пів сотні членів родини знищили охоронці сербського режиму)... Але корені моїх асоціацій зі свєтловським «італійцем» – не меморіал у Преказі (я відвідав його з колегами-журналістами наприкінці жовтня). До роздумів спонукав твір у царині образотворчого мистецтва – живописне полотно авторства художника-фігуративіста з Приштини Хайруша Фазліу (Hajrush Fazliu).

 

Робота знаного в Європі майстра пензля спонукала поміркувати над його мистецьким задумом. І заразом споглядання картини війни підсвідомо видобуло з пам’яті віршовані рядки – ті самі, про синє небо...

 

Полотно битви цивілізацій

 

  Учений-мистецтвознавець, представник албанської школи живопису в Косові 73-річний Хайруш Фазліу показав свій твір журналістам з України. Одразу зауважу: я не розпитував про «розгадку» образів цього яскравого художнього полотна. Спираюся в міркуваннях лише на власні відчуття.

 

На картині домінують чотири кольори, з них два – як у відомій українській пісні про синє небо й жовте колосся. Бачимо також колір багряний – на першому плані. І впадає в око чорна смуга – за центральною частиною композиції та зображеними обабіч жіночими погруддями. Загальне тло картини нагадало... рашистський триколор, тільки в ньому середню смугу замінено на чорну – певно, відповідно до чорних справ тієї держави і чорної смуги в житті людей, які населяють імперію терору. Нижня смуга (червона) має вигляд кривавого вибуху чи пекельного полум’я, що поглинає творіння рук людських…

 

Зліва і справа від прапора України, прямовисно зображеного вгорі полотна, бачимо вже згадані фігури молодих жінок. Одна жовтого кольору, друга – синього. Щодо символічної форми силуетів і їхнього забарвлення маю таку думку: в «дуелі поглядів» вбачається протистояння світлої, сонячної України і її синьої (немовби мертвенної) візаві. Художник, коли писав картину, мав, певно, власне сприйняття й розуміння війни, але я ділюся тут особистими відчуттями, навіяними твором. Отож і не вбачаю за схожістю обрисів фігур, приміром, «мишебратської» схожості двох народів, що нині воюють. І хоч ті й ті в більшості – християни, війна наочно показала всьому світові: Україна – це Європа, а московська диктатура – щось зовсім інше, якась реінкарнація «імперії зла».

 

У моєму описанні картини немає асоціацій з Неаполем чи з прапором «священної землі Рафаеля». Але ж чомусь пригадався перед полотном Хайруша Фазліу вірш «Італієць», читаний у студентській юності. Ні, я не «пропагую» тут поезії, в якій оспівано «нашу зємлю... Расєю» з містом Моздоком (тепер те місто в Північній Осетії – поки що «суб’єкті федерації»). А згадався мені літературний образ окупанта, певно, тому, що тема обох творів (живописного і поетичного) – війна. Як і в 1940-х до України вдерлися чужинці, а взагалі загарбники-сусіди, як відомо, не раз намагалася загарбати і Київ, і всі наші землі. Приклад – сто років тому після Української революції здобутки державотворців УНР знищила більшовицька навала...

 

І хай там що собі намислили кремлівські нелюди з нового покоління ментальних ординців – згинуть як роса на сонці наші воріженьки, які вперто лізуть сюди з мечем. Недарма на «триколорі», накиданому пензлем художника, рашистське синє небо заступив морок. Утім, і він – лише тло, на якому видніша прийдешня перемога світла і справедливості. І Україна неодмінно здолає московське лихо в цій битві цивілізацій – за підтримки вільного, демократичного світу.

 

Дарунок долі

 

Насамкінець – скажу про обставини, за яких кияни-журналісти познайомилися з косовським художником і оцінили його творчість. Про це я побіжно згадав у недавній публікації, коли обґрунтовував потребу офіційного визнання Україною суверенітету й незалежності Республіки Косово (власне, це визнання вже відбулося на рівні народної дипломатії).

 

Випадкова зустріч зі вченим-мистецтвознавцем трапилася просто на вулиці в середмісті Приштини. До нас звернувся перехожий, який почув українську мову й поцікавився, звідки ми. Дізнавшись, що з Києва, співрозмовник (це був Хайруш Фазліу) відрекомендувався художником. Він сказав, що написав картину про Україну в час війни, і запросив газетярів до своєї майстерні – подивитися нові роботи.

 

Так двом киянам, які відвідали ошатний будинок на вулиці Светозара Марковича, не лише пощастило ознайомитися з оригінальним творчим доробком, а й обмінятися думками з автором картин, і поговорити з ним на різні теми. Професор ніколи не бував в Україні, але має там друзів. Гості відчули щире, приязне ставлення до українців, солідарність і підтримку нашого народу в боротьбі проти агресора.

 

  З дозволу господаря я сфотографував його й журналістку Людмилу Мех з картиною, яка стала предметом уваги. І ось що подумалося в оселі митця, коли він сказав нам, як своїм близьким друзям: «Мій дім – ваш дім». На початку березня під Києвом війна забрала мого друга – харківського художника Сергія Пущенка, патріота, вояка-добровольця, заслуженого діяча мистецтв України... А за пів року Всевишній дав у друзі в Приштині... однодумця – знаного майстра пензля. Тисну руку новому дарункові долі й думаю: символічно, що зустрілися ми саме тут, на землі спорідненого духом, гордого й мужнього народу, який буде з Україною до перемоги.

 

У біді пізнавай приятеля – каже народна мудрість. Як у час випробувань, так і після спільно здобутої звитяги, коли над Європою зійде сонце миру – люди доброї волі зможуть міцно і вдячно обійняти своїх. Ми всі разом зробимо світ кращим і безпечним. А ту нечисть, чиї кулі свистіли на нашій землі й чиї скоєні злочини не мають строку давності, ми не забудемо.

 

«Ми розуміємо відповідальність за те, що відбувається, – сказала про звірства бурятських військовиків совісна журналістка з Улан-Уде Євгенія Балтатарова. У травні цього року в інтерв’ю «Українській правді» опозиціонерка перепросила «за все, що робить в Україні російська армія на чолі з нашим нестямним керівництвом». – Ми не чекаємо на прощення, знаємо, що таке пробачити важко чи майже неможливо»...

 

Знаємо й ми, що на державному рівні шовіністична кремлівська верхівка ніколи не просила прощення – ні за скоєний в Україні Голодомор-геноцид 1930-х, ні за інші криваві злодіяння – як власні, так і тамтешнього одуреного народу. І прогнозовано – не перепросять, бо войовничі рашисти здатні виректи в бік сусідів лише одне: «Можем павтаріть».

 

Тому-то Україна й весь демократичний світ заради захисту людської цивілізації зобов’язані виконати історичну місію. І вони зроблять це – витравлять осине кубло паліїв війни, засудять московських варварів справедливим міжнародним трибуналом і не дозволять рашиZму ніколи більше підняти голови.

 

Сергій Шевченко

 

Фото автора

 

м. Приштина (Косово)